Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса (полные книги .txt) 📗
Її сяюче обличчя причарувало мене, я загальмувала i проґавила їх, вони вже сiли в якусь машину. Але дарма, в мене були їхнi координати. Координати моїх солоденьких голубкiв. Отже, я була позбавлена можливостi заскочити їх. Тому я подзвонила своєму перукаревi. Я мала вiльний день, цей день був наче створений для того, щоб я вiдчула себе звiльненою. У дзеркалi я бачила своє обличчя, волосся, вкрите вибiлювальною рiдиною. «Я б тобi цього не радив, - нiяк не мiг угамуватися мiй перукар. - Слухай, тобi не личитиме бути бiлявкою. На тобi це буде дешево. Тим паче, я не знаю, який саме вiдтiнок на твоєму волоссi дасть ця фарба. Може, взагалi щось руде чи брудно-бiле». «Усе буде як слiд». У цьому я не мала сумнiвiв. Цього дня все мало складатися, як простий пасьянс. Легко й одразу.
«Привiт, - сказала я Лесевi. - Рушай швидше до мене». Вiн увiчливо вiдповiв, що зараз у нього студенти. Якi до дiдька студенти? «Я викладаю композицiю в консерваторiї. Ти хiба цього не знаєш?» А навiщо, на його думку, менi потрiбно таке знати? Я кажу, що чекаю його, щоб вiн приїжджав вiдразу, як тiльки звiльниться. «Я їх бачила», - шепочу я йому. «Кого?» Нiчого собi. Вiн, бачте, не розумiє, кого. «А, -
каже вiн, не дочекавшись анi моїх обурень, анi моїх пояснень. - Зрозумiло. Ну то як, сподобалися тобi цi «скабки»?» «Хто?», - i собi питаю я. Лесь сьогоднi якийсь дивний. Я говорю до нього трохи збуджено: «Я побачила його бiля крамницi з худорлявою бiлявкою. Дуже худенькою з довгими та стрункими ногами й коротким, стильно зачесаним волоссям. Вона була в синiх джинсах та морськiй майцi. А ще, я не гаяла часу та знайшла її телефон. Її звати Майя. Таємниче «М», пам'ятаєш?
Майя Вронська. Гарне iм'я. Слухай, кидай своїх нещасних учнiв, вони за це тiльки спасибi тобi скажуть, менi тут спала на думку одна грандiозна iдея, приходь давай». Вiн мовчить, я кидаю слухавку. Теж менi ще.
Я чекаю на Леся, його все нема. Ну то немає - так немає. Я гризу нiгтi, волочуся кiмнатами. Зрештою набираю її номер. Судячи з голосу, слухавку знiмає якийсь юнак. Молодий хлопець. «Добрий день». «Добрий». «Ви не могли б покликати Майю». «Кого?» «Майю Вронську, любий. Мене що, погано чутно?» «Нi. Вас чутно добре. А хто це?» «Хто така Майя, питаєтесь?» «Нi, хто така ви». «А, я. Вам конче необхiдно знати, хто така я? Ну, припустимо, це - одна знайома Майїного коханця, Олега. То вона вдома?» «Немає. Її немає. Чого вам вiд неї треба?» «Знаєте, юначе, це довга розмова i, мабуть, не для ваших цнотливих вух. Ви взагалi їй хто, коханець?» Я смiюся. «Ви кажете, що ви - знайома Олега. А яка знайома?» Нахабний маленький напiвдурок.
«Близька знайома, дуже близька, можеш не сумнiватися. «Близкие люди, ближе не будет». Це я тобi спiваю, немов Алла Пугачьова. Подобається? Не вiдповiдаєш? То що, Майї вдома немає?» У мене виходять вiршi. Римування: Майї вдома немає. Я знову тихо смiюся. «Звiдки ви знаєте Олега?» Вiн починає мене розчаровувати й набридати, та хто вiн такий, звiдки вiн узявся? «Я з ним сплю. Я сплю з Олегом. Таке трапляється з людьми. Як ви гадаєте, коли спиш iз людиною, ти знаєш цю людину, чи нi? Чи допомагає спiльне спання лiпше пiзнати людину, га? От iз вами як зазвичай бува?»
«Послухайте, чого вам вiд мене треба?» Може, вiн не сповна розуму? Чого менi вiд нього треба. А дiйсно, менi чогось вiд нього треба? «Треба… а треба ось що. Перекажи своїй потолочi Майї, хай би ким вона тобi доводилася, що її коханий чоловiк Олег належить iншiй, вiн кохається з iншою жiнкою. В цьому не важко переконатися, бо ця жiнка - я. Мене звуть Алiсою, я дуже гарна, в мене каштанове (тут я трохи спотикаюся, але продовжую) густе волосся, виразнi груди, тонкi ноги, чуттєва шкiра та солодкий задок.
Вiн зраджує Майю, второпав? Так i перекажи. Вiн її зраджує».
«Це неправда», - каже вiн глухим голосом. «Ще й яка
правда», - кажу йому. «Вiн не може зраджувати. Вiн нiколи
б такого не зробив. Вiн не може зраджувати, розумiєте?» «Може,
ще й як. Менi можеш повiрити. Так i перекажи своїй субтильнiй
бiлявочцi. Скiнчилося їхнє щастя, вiн просто не хоче засмучувати
її та кидати. Хоче пiдготувати її до розриву, щоб
їй добре загоїлися рани. Але ти знаєш, менi здалося, що
вона має право знати. Я добре розумiю її, як жiнка жiнку».
«Чому ви брешете менi? Це було давно, але вiн iз вами розлучився.
Вiн iз вами розлучився!» Хлопець зривається на крик. Цiкаво, а нiчого собi вiн обiзнаний. Звiдкiля йому це вiдомо? Про те, що ми спали, про те, що ми розлучилися.
Раптово я стаю огидною сама собi, я схожа на хабалку, на тих самих хабалок, до котрих я ставилася iз презирством. «Я тебе нi в чому не переконуватиму. Хай вона простежить за ним, жiнка завжди вiдчуває, веде чоловiк подвiйне життя, чи нi. Варто уважнiше до нього придивитися». «Чекайте. Я хочу з вами зустрiтися, я хочу з вами поговорити. Я давно… Нi, це неважливо. Ми можемо зустрiтися?» Бiдний, закоханий у Майю хлопчик. «Я не зустрiчаюся з парламентарями», - кажу я й обережно кладу слухавку на її законне мiсце.
XX
Люди схожi на росiйську iграшку-сувенiр «Матрьошка». Люди
не тiльки «блєдi», мiй любий небоже, люди ще й «матрьошки». Я їду до Алiси. Довелося скасувати якихось двiйко занять. Її була правда - учнi зрадiли. Прикро братися до композицiї такої теплої п'ятницi. Я їду до Алiси, бо вона може
наламати дров. Якщо ще не наламала. Спочатку ти бачиш величезну «матрьошку», ти знайомишся з людиною, вивчаєш її, з'являється
iнша «матрьошка», потiм ще одна, а там - ще одна,
ще i ще, i тiльки в самому кiнцi ви побачите справжню людину. Маленьку
та беззахисну. I ця маленька може виявитися чим завгодно. У цьому
випадку краще бути оптимiстами. Будемо сподiватися на краще, еге ж?
Люди втомленi вiд людей-монстрiв.
Вона довго не вiдчиняла дверей. «Чого тобi?» Чемна Алiса.
Чекайте. Та це не Алiса. У дверях стояла дуже худа, навiть кiстлява, бiлявка. Вона стояла i бавилася зi своєю правою оголеною цицькою. Бiлявка була вбрана у вузькi темно-синi джинси iз заниженою талiєю. «Ти дзвонила? - спитав я. - Тобто ти дзвонила Майї, вiдповiдай!» Я вiдчував запах фарби, який не змився до кiнця з її витравленого волосся. Так, це була Алiса, хто ж iще. Її очi-пострiли повiльно вбивали мене все моє життя. Я дивився на неї i несподiвано зрозумiв, що вона по диявольському схожа на Мiтю Вронського. «Майже одне обличчя. Як я цього ранiше не помiчав?», - майнуло в моїй головi. «Дзвонила, то й що?» Алiса побачила та почула мене. Гречно дякую. «Говорила?» «Так. Не з нею. Iз якимось малолiтнiм опудалом, нахабним, як не знаю що». «Що ти йому сказала? - я не помiтив, як мої пальцi впилися в плечi Алiси. - Що ти йому сказала?» «Залиш мене у спокої. Що треба, то й сказала. Це - мої справи, пiшов ти».
Я вдарив її. «Це - моя справа, ти навiть не уявляєш, iдiотко, наскiльки це моя справа. Хутко кажи, що саме ти встигла натриндiти цьому хлопцевi, ну?» Я добряче труснув її, як у дитинствi трусив абрикоса пiд вiкнами сусiднього будинку. Бiле опудало щось лопотiло про стеження. Тонка бiлявка дивилася на мене чужими очима. У неї були рожевi щоки i такий вираз обличчя, немовби вона тiльки но вiдчула оргазм. Це створiння, котре тремтiло, хапало мiй погляд, котре блимало вiями, бiленьке, незграбне, не могло бути Алiсою. Нi, це була не вона. «Це - не ти», - сказав я їй, перехрестив її та вiдвернувся вiд тiєї, що не могла бути Алiсою. Цiєї митi, коли я зрозумiв, що Алiса втратила себе, я чiтко побачив, як в уповiльненому кадрi кiноплiвки, що я несподiвано знайшов самого себе. Я торкнувся щоки незнайомки вказiвним пальцем i тихо сказав комусь: «спасибi».
«а коли ти помреш,
то знайдуть мене все ж
i пiнцетом помiстять на шкло:
«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»
«еге ж».
«нi, твоє це кохання було».
Я поспiшав знайти батька. Я не чув, як, надриваючи серце того, хто, либонь, був закоханий у неї в минулому, плакало бiленьке крихке створiння, як воно про щось благало, протягувало тоненькi рученята, як воно пристрасно кричало комусь у спину: «Не йди, прошу не йди, рiдний, не йди».
