Макар - Дашвар Люко (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗
За півгодини грюкав у двері.
Закрійниця відчинила двері, пополотніла.
– Олександре Миколайовичу. Здрасьтє…
– Надя, ти… Зайти можна?
– Ні! – перелякалася. – Я теє… вдома сама, а в мене чоловік теє… ревнивий… Ще подумає…
Зиркає гнівно, наливається червоним.
– Добре, – цідить. – Тут поговоримо.
– А про що? Про що? Я нічого не знаю, Олександре Миколайовичу. Я теє… хворіла трохи. Без мене теє усе, а я – що? – чи то благала, чи то перепрошувала.
І звідки їй знати, закрійниці, що тепер вона не потрапляла в коло захищених під назвою «моє» – бо Макар тільки свого не чіпав, а Надя тепер – геть чужою стала.
Ухопив жінку за зап’ясток, смикнув до себе.
– Кажи, сучко, бо зарию!
– Що? – ледь не розревлася. – Що казати? Не знаю нічого!
– Хто знає? Де Бубнова живе?
– Тут. Неподалік. На Сабурова.
– Дім, квартира? Кажи, Надю, інакше буде тобі повна безнадія…
Певно, закрійниця перелякалася аж не настільки, щоби за мить після візиту колишнього директора не зателефонувати Златі Бубновій, бо коли Макар підлетів до будинку швачки, пишна Злата товклася біля під’їзду, роззиралася грізно.
– У чому справа, а?! Ти чого руки розпускаєш? – завелася з півоберта, тільки побачила начальника.
Макар ішов до Злати, ледь сльози стримував. Оце зранку, коли менти випустили, думав – край, гірше не буває. Як дізнався, що фабрика не працює, зрозумів: добили, суки, отепер точно гірше нема куди. А виходить, то ще не все! Оці швачки… Оці тітки, що клялися захищати свого любимого директора… Вони, суки, на зборах акціонерів його здали!
– Злато, золотко моє! Я ж вас любив, – сказав тихо і хижо. – Я ж хотів вас… нас усіх багатими зробити. Я ж місяцями з тої фабрики не вилазив. За що, Злато?…
Швачка знітилася, закліпала оченятами.
– Саш… Ми тебе теж… Ти ж знаєш. Може, ходімо до мене? Я тебе борщем нагодую. Щось ти… поганий вигляд маєш. А, Сашо?
Макар упав на лаву біля під'їзду, наказав:
– Давай, Злато. Сповідуйся…
Швачка примостилася поряд, зиркала на механіка співчутливо, безпорадно.
– А чорти вас там розберуть, – сказала врешті. – Роберт прийшов, каже: збори.
– Роберт?
– Еге ж. Василь Васильович Роберт. Технолог, якого ти звільнив. Він же залишився акціонером. Газетку приніс. Каже, у нас планові збори. Ми йому: з якого це?! А він каже: газети треба читати. Ну…
– Що?
– А що? Сказав, що ти якось незаконно прийшов, що справжній хазяїн через суд добився справедливості, що ми усі… – замовкла, перейшла на шепіт. – Саш! Вони нас лякали. Не жартома, Сашо! По-дорослому. Гурмана ледь відкачали. Думали, перекинеться старий.
– Тахто… Хто лякав? Роберт?!
– Який Роберт? З ним ціле кодло припхалося. Нас по черзі до твого кабінету викликали. Мені сказали: тітко, хочеш, щоби твоє янголятко дихало, мовчи, як та колода. А мені кого жаліти, Сашо? Тебе чи доню свою?!
– У тебе є донька?
– Ангелінка. Янголятком зву. Астма в неї, Сашо. А ти… Ти де був, мать твою? Був би ти на фабриці, ми би гуртом…
– Роберт…
– А що Роберт?! – зітхнула. – Роберта обдурили, як і нас. Роберт нам на зборах перспективи малював, бо певен був, що директором стане. Казав, запрацюємо тепер інакше. Гроші прийдуть, інвестиції… А ввечері телефонує мені й ледь не плаче. Нові хазяї, каже, вирішили фабрику зупинити. Ніби для обліку майна. А Роберт сказав: капєц, Злато…Кажуть, зліг Василь Васильович. Шкода його.
Макар байдуже пропустив повз вуха прикрість щодо технолога.
– Хто вас усіх обдурив, Злато? Знаєш? – запитав тоскно.
– Звідки? На зборах усе казали – фірма «Ліс» тепер хазяйнуватиме. А хто там у тому «Лісі», сам чорт знає.
– Роберт знає, – процідив Макар. – Де живе, підкажеш?
– Я в нього в гостях не була. Телефон знаю. Записуй. Простий номер. Самі шістки й дев'ятка на кінці. Запам'ятаєш?
– Не забуду.
– А ми оце тепер удома сидимо, – пожалілася Злата. – Уявляєш, як воно мені? Я зроду-віку більше двох днів удома не стирчала. Навіть коли спину скалічила. А тепер взагалі незрозуміло: чи нову роботу шукати, чи добра чекати від нової влади. А краще би ти, Сашо, повернувся… Ох, ми би раді були… Давай! Постарайся. Ти ж можеш. Працювали би…
«Працювали би?! – Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. – А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику – усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»
– Сашо… А може, борщу? – почув голос Злати. – Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…
Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.
– Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!
Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під'їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.
Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість – його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.
Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому – в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!
– Алло…
Макар розгубився – де ті слова, що вхоплять Нані за душу?
– У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! – хрипів агресивно, збуджено. – Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…
Відрубав зв'язок, завмер за кермом «кіа» – Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле – сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.
– Охоронна фірма «Сігма», – сказав Макар упевнено. – Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?
– Я… – прошепотів ошелешений Роберт.
– Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, – наказав Макар.
Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.
– Макаров? – Роберт допетрав, та пізно було.
Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під'їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.
– Олександре Миколайовичу, рятуйте! – зарепетував гірко. – Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди – гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з'їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…
Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?
– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. їсти… Спати… Хто? їсти… Спати…
– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.
Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».
– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.
– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!
Хто?! Чому?… І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.
– Марта! Марта знає геть усе!
Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.
