Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Спершу ці анонімки голова колгоспу Дим зберігав у сейфі, та коли їх стало з хуру, а потім зо дві хури, то вже валялися скрізь і ті писання могли читати не тільки працівники контори та бухгалтерії, а й будь-хто з відвідувачів, а й собаки, що зрідка забігали в приміщення правління колгоспу, а й коти, кури, індики, гуси та інша неграмотна живність.
Про що ж ішлося в анонімних доносах? Були в них пере- брані-перемелені кісточки в другому, третьому, четвертому й п’ятому колінах генеалогічного древа Хоми Прищепи, а також і в тих колінах, яких і не відкопаєш із-під історичного пороху. Мовляв, це навіть не генеалогічне древо в яблунівського колгоспника з артілі «Барвінок», а чортополох — і це в той час, коли так строго йдеться не просто про крону чи навіть гілляку, а й про найдрібніший сучечок! А в цьому чортополосі, звісно, звичаї такі споконвіку панували, як і мають панувати в чортополосі. Всі Прищепи, мовляв, були загребущі хазяї й шкуродери, глитаї або ж павуки. Вони, як та мишка, завжди тягли до своєї нірки, вони своє добро впізнавали і в калюжі, вони і гріха ладні були вкусити, аби свого не облишити. Хоч куркулі в роду й не водились, та чи не водились такі, що мали ручки — собі карлючки, що з рота й пари не пускали, а вже їм зі своєї хати й дим був не гіркий. І начебто з діда-прадіда в їхніх душах щось вовче водилось і не переводилось, отож і дивились вони на яблунівців, як вовк на теля дивиться, отож вони й захищали громадське діло, як вовк захищає отару овець, отож вони милували чужого сироту чи зайшлого жебрака-прошака, як милує вовк барана. А що вже гоноровиті повдавались і пихаті — геть-чисто всі: і злиденніші, і заможніші. З заможнішого не подивуєш, а як не подивувати було односельцям із того прищепенка, в якого чоботи скриплять, а горшки без сала киплять, які тримались гучно, бучно, а в п’яти мерзли, які квасолю їли, а фасону не втрачали. Й вони ж таки, прищепенки, знаменитими брехунами та підбріхувачами повдавались, що в цьому древньому ремеслі рівних їм ніхто знайти не зміг би. Собак у Яблунівці перебріхували, й ніхто їхньої брехні переслухати не міг, на всі заставки хватали й не червоніли. Майстри не останньої руки, а руки першої, бо передавалось уміння з кров’ю, а з молоком матері всмоктувалось. Що ступнуть, то й збрехнуть, навіть оком не моргнуть. А що вже мастаки були з чорного біле робити, передаючи куті меду через лад та через міру, то навіть собаки заздрили. Правду кажуть, що з брехні люди не мруть, то й прищепенки не вмирали, а тільки, здавалося, більшого здоров’я здобували. Хе-хе, ти його не годуй, тільки дай брехнути,— і він уже ситий сам від своєї брехні, рум’янці сяють на щоках, як на книшах!
А ще в анонімках ішлось про генеалогічне древо Хоми Прищепи таке, що при сонці не розкажеш, а тільки при місяці, та й то лише тоді, коли місяць заховався вночі за хмарою. Наче дівки в їхньому роду завжди вдавались вередливі — мовляв, і раків не хочу, й іншого не можу! — а тому- то рідко виходили заміж. Ага, рідко виходили заміж, зате потай уміли пекти добрих раків, через дурний розумочок часто втрачали віночок, під вербами брови губили, а потім і вили! Ті, що хитрощами-мудрощами все-таки знаходили собі чоловіків, ставали такі ревниві, що ревнували чоловіків до сухої верби та до сухої груші, до горбатої берези та спаленої блискавкою тополі, де корови, до вівці, до кози і до безхвостої кицьки-єгози. Й не так матері вдавалися з них, як мачухи, яким усе треба зробити, та спробуй догодити! Стаючи старими, жінки-прищепенки начебто любили скакати і задом і передом, а ще вони любили жартувати з колесами й при цьому застрявали в спицях, а ще вони часто не мали клопоту, то купували порося, а ще де їх дідько не сіяв, то вони однаковісінько вроджувались. Особливо ж уславилася ще за кріпацьких часів баба Секлета з помелястим язиком та з кобилястими речами: як наспіла її пора, то забралась на небо — й скотилась, так їй і треба! Її дочка, що згодом стала бабою Нимидорою, зажила слави тим, що завжди любила сидіти в парі зі своїм старим: чи то в хаті, чи під хатою сиділа, чи то в клуні, чи під клунею капцаніла, у шопі чи коло шопи лебеділа — тому в них із року в рік добре гречка родила. А вже дочка Нимидори, себто Секлетипа внучка, яка згодом теж стала бабою, пойменованою Варкою, пам'ятна по нинішній день небувалою своєю боговірністіо та богомільністю на схилі віку, бо поки була молода, то в ній десятеро чортів сиділо, а порожні сідала гуляли ще на дванадцятеро! А вже що Секлета, Нимидора чи Варка роботящі були — й розказувати годі: узялася б котра пошити кожуха, але ж вовна збіса перешкоджає! А вже які вони танцюристі були — хоч і погано танцювали, зате довго, за цей час і свіженьке молоко могло скиснути
в глечику! А що вже вони до торгів були вдатні й охочі — кожну з них свій дід на ярмарок возив, але жодну з них, таку хорошу, на тому ярмарку ніхто не торгував і не купив!
Ну, гаразд, а хіба чоловіки, що водились на цьому генеалогічному древі, кращі були від жінок? Хвальки — світ не бачив таких хвальків: ото про свято тримають якусь вістку, а в будень неодмінно скажуть. Якийсь старорежимний Явтух із їхнього роду, бідняк із бідняків, що коло громадської череди чередникував, прославився тим, що купив шкапові чоботи. Купив то й купив, та Явтух ті чоботи ніколи не взував, а тільки на шиї носив. У поле з чередою — й чоботи на шиї, із поля з чередою — чоботи на шиї. Й не було в чоловіка інших балачок, як про шкапові чоботи, які він із ощадливості носить на шиї. Носив доти, поки вмер — і лише тоді зняли йому шкапові чоботи з шиї й назули на репані його пастуші ноги. Якщо на цьому світі не походив у чоботях, то нехай на тому порозкошує, бо зносу їм на тому світі не буде, хоч ходи в них до судного дня!.. А якийсь там із прищепенків Савка начебто поїв після великодня воскові недогарки, то, по-перше, світився по ночах, наче свічка перед образом божої матері, і, по-друге, деякі яблунівські баби з доброго дива стали на нього хреститись, як здибали на вулиці, та й, по-третє, бджоли довгенько кидались на Савку, щоб жалити, сиріч — щоб меду давати!.. А якогось там із прищепенків гад був у лісі вкусив, зовсім плохенький гад, не страшний і не отруйний, то хіба той старорежимний прищепенко не перелякався був так, що й глистів став остерігатись, що й на воду студив, хоча на молоці не опарювався!
Так у тих анонімних доносах перепадало духопеликів усьому генеалогічному древу Хоми Прищепи — аж до на- дцятого коліна. А ще більше, звісно, діставалося самому Хомі, бо не хтось, а він увінчував свіжим своїм пагінцем розкішну крону цього древа, бо заради нього, а не заради отих надцятих колін старався лицар (чи лицарі — скільки їх там збраталось?) пера й каламаря. Чого-чого, а жовчі для Хоми не шкодувалось, жовчю бризкало кожне слово, і якби хтось додумався ту жовч вичавити з писаних доносів — проллявся б не струмок, а річка, і в тій річці плавали отруєні жовчю яблунівські собаки, гуси, кури, коти, всяке дрібне птаство. Гей-гей, був той лицар пера й каламаря, напевне, десь аж за сім миль із-за пекла, був він страшніший понеділкової жінки, до того ж покусаної скаженою кішкою, був він, либонь, із тих, кому Хома від своєї доброти сердечної не дав померти, щоб він тепер не дав Хомі жити!
Насамперед жовчю малювався портрет старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Начебто очі його ловлять гав та витрішки продають, а губи в нього начебто десь уві сні бачені, а наяву прогавлені, а жовна випинаються, наче вербові трухляві пеньки в осінньому лузі. А рот, мовляв, завжди так роззявлений, що навіть не голоблею можна впертись — прямісінько трактором «Бєларусь» заїжджай! А у вухах стільки бруду, наче там щоночі всі яблунівські свині барложаться: сюди хип, туди хип, за сміттячко десять кіп. А хіба мова в Хоми? Верзе казна-що, наче перед цим йому батько змолов невіяне, а мати спекла несіяне. А хіба є в Хоми кмітливість у колгоспному ділі, хіба він коло худоби ходить як слід? Та за що візьметься — пшик виходить собачий, він із дуба завжди шпичку виготовить, та він же загостреного шила не вміє загострити, він колгоспну короварню обдирає та стіни своєї хати латає. А чи вміє він берегти соціалістичну власність, символом якої є насамперед вила-згрелі в його руках? Та він ту колгоспну власність здатен як із платка вивинути, та він золоту гору яблунівського багатства віддасть за іноземну іржаву швайку, та він такий доскоцький, що перебиває бики на барани. А яка психологія в Хоми? Психологія теляча: наївся — і в хлів прожогом летить, йому дорога з ферми лежить до обіда, а пообідавши, то й під лавку. А яка мораль у Хоми? йому що до Одарки, що до Мартохи, що до Марушки — аби джиг та джиг, аби з перцем уварилася юшка. А яке моральне обличчя у Хоми? Має йти на ферму, а неодмінно зачепиться в центрі Яблунівки коло чайної, так і дивись, що в тієї буфетниці Насті залізе в пляшку і в тій пляшці задрімає, а прокинувшись — знову надудлиться ще й співати із пляшки почне. А з ким водиться Хома? Яка пташка — така й пісня. Водиться Хома в колгоспі якщо не з чортенятами, то з бісенятами, якщо не з відьмами, то з відьмаками, які хоч і числяться серед колгоспників, та толку з них — мов із бичачого хвоста молока, але ж, звісно, біс бісові ока не вибере!
