Купальниця - Вдовиченко Галина (книги хорошего качества .txt) 📗
памперсів?..
154
* * *
Цей випадок мав розважити, а він лиш підірвав в Олегові впев-
неність у своїх силах. Вони ніби й посміялись, обговорюючи
реакцію та обличчя шефа та його помічника, але настрій у Ше-
хова пішов донизу. Чи міг би він впоратися без Кароліни? Не
міг. Без її втручання не отримав би заробленого. Він подумки
прокручував репліки та жести тієї короткої розмови і доходив
висновку, що аргументи жінки шеф прийняв, бо вона вдалася
до зрозумілого йому арсеналу переконання: збрехати, демора-
лізувати, налякати. А добре зроблена Олегом робота для ньо-
го й не могла бути аргументом, це, виявляється, не привід, щоб
її належно оплатити. Лоха гріх не кинути. Такий у них закон.
Кілька днів не вдавалось розрадити Олега. Вона й подумати
не могла, що він такий вразливий. Мовчав, надзвонював ку-
дись, розмовляв з київськими знайомими і нарешті за чиєюсь
підказкою, знайшов роботу за фахом.
Кароліна проводжала його зі словами про те, що невдачі ро-
блять нас сильнішими, вони зміцнюють характер і таке інше.
Олег зупинився на порозі, пригорнув її до себе, не давши змо-
ги договорити.
Дивний фатум переслідував Олега. Через два тижні — він не
встиг навіть як слід увійти у справи — сталося банальне рейдер-
ське захоплення невеличкої, але перспективної фірми. Колишні
співвласники витіснили теперішніх, з якими перебували у ста-
ні війни. Приватна охоронна структура допомогла їм завести на
фірму своїх людей і переконливо попросити провідних фахівців
з команди конкурентів звільнити кабінети. Олег узявся було
відновлювати справедливість, але в документах фірми ще від
часів її створення були допущені двозначні трактування, вони
й зробили можливим перехід власності з рук у руки колишніх
партнерів. Та й про справедливість, як він швидко зрозумів, не
йшлося. Одні власники тиснули на інших, затягували у свою бо-
ротьбу без правил людей, які в будь-якому випадку залишаться
155
ні з чим. Гору взяв той, хто хитріший, у кого більше зухвалості
та грошей. Залишалося перенести з’ясування стосунків до залу
суду. Але й суд мав документальні підстави, аби винести один
з двох однаково законних вердиктів, який буде сформовано за-
лежно від замовлення та кількості нулів у сумі гонорару.
Після короткого, завзятого та безнадійного протистояння, повертаючись додому, Олег потрапив під холодну листопадо-
ву зливу — і зліг з температурою. Думали — бронхіт, вияви-
лось запалення легенів. Накритого двома ковдрами, його то
трусило від холоду, то кидало в жар. Очі сльозились, волосся
вологими пасмами тулилось до чола… Кароліна накупила
в аптеці ліків, що їх виписав приватний лікар, і це був пер-
ший вечір, коли вона відчула короткий та яскравий, як блис-
кавка, напад паніки. Вони більше не мають грошей. Взагалі.
Усе легковажно розтринькали. А що залишилось, розійшлося
в один вечір: п’ятсот сорок гривень віддала в аптеці, сотню за-
платила лікареві за консультацію, і тепер у гаманці лежала од-
на самотня гривня. Володимир Великий з купюри дивився із
докором, стискаючи губи.
Що буде, як завтра свавільна й непередбачувана Анна ска-
же, що маленькій Лесі більше не потрібна нянечка? Що вони
робитимуть? За що житимуть?
Намагалась не виказувати своїх страхів, усміхалась, робила
Олегові уколи вранці і ввечері. Денні брала на себе пані Стася, яка приносила хворому гарячий чай з калиною-малиною. Їв
він мало. Після щоденної роботи — а це могли бути і дві годи-
ни, і вісім — Кароліна приносила додому свіжі продукти та га-
зети з журналами. Відкладала в шухлядку стінної шафи хоча б
десятку, а якщо обставини дозволяли — то й п’ятдесят гривень.
Тамувала в такий спосіб страх перед безгрошів’ям, він їй, ма-
буть, дістався з генами від мами.
Олег ні про що не питав, він тепер усе більше мовчав, ли-
ше одного разу перехопив руку Кароліни, поцілував її в пульс, як колись. «Пробач мені», — і відвернувся до стіни. Кароліна
156
лягла поряд, охопила зі спини руками, притиснулась до ньо-
го, але через деякий час відчула, що йому так незручно. Тор-
кнулася долонею чола, температура була нормальною, поці-
лувала в потилицю — і піднялася сходами нагору.
Олег поступово одужував, вже й вставав, сідав за комп’ютер
і навіть повеселішав після того, як Сашуня знайшов для ньо-
го роботу, яку можна було виконувати вдома за своїм ноут-
буком. Робота не потребувала великих зусиль, оплату обіця-
ли мінімальну, хоча й без затримок. Треба було переглядати
деякі угоди однієї фірми — ця фірма вже мала сумний досвід
суттєвого штрафу за якісь помилки в документах. Олег від-
чув себе краще й одразу взявся за роботу.
Кінець осені та початок зими проминули, як короткі дні, швидко й непомітно.
Коли з Олегом вчасно розрахувались, він зрадів, ніби зірвав
джек-пот. І Кароліну це відверто подивувало — він припускав, виходить, що його знову можуть надурити. Та оплата праці
і справді чимось нагадувала черговий обман. Олегові платили
за мінімальними розцінками на рівні прожитковому мініму-
му. Проте, піднесено пояснив він Кароліні, нічого особливого
він і не робить, і час залишається, аби шукати солідну, добре
оплачувану роботу; а на перший випадок можна погодитись
і на цю. Тільки треба жити трохи ощадливіше. Наприклад, ди-
витися кіно вдома, а не в кінотеатрі.
Чого ця згадка про кіно так зачепила Кароліну? До сліз. Во-
на сховалась у ванній і там виплакала свою здивовану образу.
Жити ощадливіше? Та вони і так живуть ощадливо! За помеш-
кання не платять, бо розплатились на кілька місяців наперед
тим, що облаштували порожню кімнату. Але ж за комунальні
послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц
у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового
опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У рес-
торани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі ніку-
ди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не
157
їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припну-
тий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього
шар задавненої пилюки.
Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підста-
вила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.
А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні зга-
сають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер прониз-
ливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на
неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя до-
корінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що
так усе складається…
Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові
проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.
Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повер-
нула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, ви-
йшла з ванної.
У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній
уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімна-
ти, як почула в спину:
— Завтра в нас репетиція.
— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?
З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові по-
сиденьки.
— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні кос-
тюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак
лише додав: — Ходімо, подивишся… Вечори в тебе вільні. Я по-
мітив.
— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпус-
тять з роботи.
І причинила за собою двері.
