Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Нас визволяв, а у нього вдома що робилося і робиться? Я до чого веду: вся ця фактологія мракобісся, і не десь тут на руїнах богоборської імперії, а у країні, могутність якої тримається на християнських цінностях, свідчить, що ці цінності топчуться під ноги. Бог оголошується поза законом. Бога беруть під арешт.
Мені важко знайти ще переконливіші стимули для власних апокаліптичних роздумів.
Коли біля підніжжя пірамід майя я поринув у тривожні думи — вартий чи не вартий рід людський свого кінця, того ж дня неподалік, у місті Шарлотті, на Національному конвенті з висунення чинного президента Барака Обами на повторний термін, відбулася велика демократична «перемога».
Вперше на з’їзді Демократичної партії було повідомлено, що у його роботі беруть участь 500 гомосексуалістів і лесбіянок. Делегати партійного форуму вітали героїв оплесками і стоячи! Треба було бачити, як камери вихоплювали із тріумфуючих політичних лав гримаси на обличчях цих «улюбленців народу».
І здавалося мені, що це не Північна Кароліна, а Содом у переддень своєї кончини.
Але то тільки педерастичні квіточки. Напередодні провід цієї партії, яка підняла усе прогресивне людство на стеження за виборами в Україні, прийняв ще одне історичне рішення — із усіх партійних документів викинути слово «Бог».
Я стежив за цим американським сказом із Мексики. І тут, по сусідству, де був створений «Календар майя», мені із достеменною переконливістю видалося, що буде дуже дивно, якщо цього кінця світу не буде.
Згинуть і такі, як я, одиниці людства, що перебувають у межах норми і яких абсолютна більшість, але якщо мусить світ цей окаянний так бридко падати ниць, то бути кінцю.
Може, у ньому й спасіння?
ГЛАМУРНІ ЛАБУХИ ПОПСИ
У 2005 році переможцем Венеціанського кінофестивалю став фільм «Горбата гора» про любов двох педерастів. «Високоідейна» картина отримала «Золотий глобус» у чотирьох номінаціях. Письменник Маріо Варґас Льоса отримав у 2010 році Нобелівську премію за роман «Витівки кепського дівчиська» про ненаситну сексуальну самку, про яку у нас прийнято говорити — шаленство вагіни. Гидко читати ці нескінченні пасажі, якими впивається до нестями не тільки звихнений герой, а й автор.
Недавно анафему у Санкт–Петербурзі отримала горезвісна поп–діва Мадонна. Свою кар’єру ця сатаністка розпочала концертом із фривольною назвою «Як недоторкана дівчинка», під час якого вона на велетенському ліжку посеред сцени імітує мастурбацію з допомогою... розп’яття, не тямлячись од тваринних конвульсій. От із кого брали приклад російські сатаністки у московському Храмі Хреста Спасителя, от у кого вчилися українські сатаністки на Майдані!
Її найвідоміший альбом так і називається «Секс», у якому вона мастурбує на підвіконні, на автостраді, з бичем садомазохістки, із мужчинами і жінками. Кінця–краю немає цьому кривлянню безволосої мавпи, хоча у зоопарку такої гидоти не побачиш. По–моєму, мавпи більш встидливі.
І найстрашніше, що ця самка стала справді «Мадонною» — іконою усього того жахіття, що називається попса. Тутешні наші мадонки–матрьонки у своїх творчо–рагульських злетах лише цнотливо імітують цю естрадну мастурбацію, якою заповнені всі українські і російські телеканали, що демократично та тотально контролюються представниками секс–меншин.
До речі, про наші славні незалежні засоби масової інформації. Колись журналістику назвали другою найдревнішою професією. Після першої — проституції. Тепер вона у нас, може, вже й випередила споконвічну лідерку на повороті демократії. Слава і хвала свободі слова, але, як сказав би суворий і геніальний у своїй правоті Маяковський, «поговорим о дряни».
ЗМІ — це загони інформаційних кілерів, які задешево влаштовують медійні бої між ворогуючими за бабло і бюджет олігархами. Якщо журналістика не є незалежною, тоді її взагалі немає як такої. Тоді це просто перша найдревніша професія. «Нічого не варта свобода слова, якщо нею не можна заробити на хліб», — писав Бертран Рассел. Не продаючись і не курвлячись.
Продаються оптом олігархам, а вроздріб — то уже для всіх бажаючих. Спробуйте надрукувати у газеті матеріал, талановито написаний та на актуальну тему. Тільки — за бабло. Плати — і квацяй, що збреде тобі у твою порожню макітру.
Свобода слова, як відомо, у нас процвітає на політичних телешоу, яких усіх, разом узятих, єднає єдина спільна мета — «дабы дурь каждого была видна». За це народ має бути вдячним торжеству демократії зі свободою слова, як священній корові.
Правда, пропуск на ці кориди політичних биків — теж за тарифом. Мікрофон прикріплений до тулуба протягом усього цирку — то за найвищим тарифом. А підхід дівчинки з мікрофоном до дядька на одну хвилину — тариф скромніший за кожен такий мікрофонний «відсмоктон».
Поміж баталіями лайнокидання є ще в новинах панорама прожитого дня — хто кого застрелив або просто послав, де впав паркан, а то й ціла хата на голову, кого затопило, хто замерз, хто втопився чи повісився, а хто просто у стовп врізався і дав дуба.
Щось таке, ну просто нормальне у цьому окаянному житті — не в новину. Нічого такого навіть не доброго, а просто в межах норми, показувати не можна. Тільки чорнуху. Тільки жахи.
День у день продовжується ця тотальна атака зі всіх медійних стволів на нещасного нащадка гомо сапіенс, від чого контужену масову свідомість паралізує, від усього цього їй випадає, обнявши посеред ночі мокру подушку, виродитися у безнадійно нікчемну, знавісніло люту на всіх і вся, одначе слухняну, зломлену і нездатну на будь–який опір, остаточно і безповортно деградовану звірину!
«Інформація є тою останньою тюрмою духу, із якої звичайна людина практично не має шансу вирватися. Це найдосконаліша есенція брехні, яку буде заганяти «шприц», засунутий у мозок людства. Вона, поза всіляким сумнівом, переважає фальш попередніх епох, яка залишала шанс для індивідуальної інтерпретації, переварювання і засвоєння на особистому рівні інформації. Тепер інформація не підлягає індивідуальній взаємодії, виповзає із зворотного зв’язку. Це олжа, яка не допускає зазору між собою і людським «я». Але саме в інформаційному суспільстві відбувається повномасштабне звільнення еліт від механізмів соціальної рокованості... Чи це не торжество того, заради чого зійшов з розуму професор класичної філології?» — запитує у відчаї учасник контркультурного московського підпілля 60–70–х років, радянський дисидент Гейдар Джемаль.
Якщо, затуливши вуха, у відчаї ви втечете із дому від цього клятого телеящика, підете, ну, скажімо, на концерт, то що вас чекає?
Вас чекає така ж смердюча, у позолоченому, оголеному лахмітті, бездарна повія, яка тепер називається модифіковано — попса. Як корозія, вона знищує, заживо поїдає те, що колись називалося мистецтвом.
Перше відкриття, яке я зробив у своєму початкуючому досвіді у літературі, — попса спопеляє і Слово. Беру до рук часом дорого розкручені книги із дивакувато пришелепуватими псевдами авторів. Чистої води — мура. Але попса. Піпл хаває.
Недавно на книжковій виставці можна було із сумом констатувати, як скромно та одиноко сидів на своїй авторській сесії живий класик, сивобородий патріарх, визираючи шанувальників, що повзли, як мокрі мухи, кудись геть.
А поруч юрба рвалася до дійсно мастурбації–імітації однієї хуторянської попси, яка написала про себе книжку — як вона починала у комсомольській самодіяльності, як її помітили в обкомі, взяли на заміський семінар, де вона співала вдень і ввечері, а вночі просто активно і змістовно, як і належиться молодому будівникові комунізму та резерву партії, відпочивала, відпочивала і аж до самого ранку, а потім завдяки нашій омріяній незалежності, за яку віддали життя наші славні бандерівці–герої, аж до парламенту дотрахалась, вибачте, доспівалась.
Є особлива верства поп–літератури — манірні такі хлопчаки у передпенсійному віці і в кольорових шарфиках під непраними сорочками, яких я називаю гламурними лабухами. Вони без упину і небезкоштовно дають платні інтерв’ю журналістикам, закопилюючи претензійно губу, злегка та боязко покрикують навіть на президента, патріотично порпаючись у його унітазах.
