Елементарні частинки - Уельбек Мішель (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

14

Вранці першого вересня Брюно чекав на Крістіану на Північному вокзалі. Із Нуайона вона доїхала автобусом до Ам'єна, а потім прямим потягом до Парижа. День був чудовий; її потяг прибув об 11.37. На ній була довга сукня в дрібні квіточки, з мереживними манжетами. Він стис її у своїх обіймах. Їхні серця калатали з неймовірною силою.

Вони пообідали в індійському ресторані, потім повернулися до Брюно, щоб віддатися коханню. Він натер воском паркет, розставив вази з квітами; простирадла були чисті й гарно пахли. Він зміг надовго увійти в неї, дочекатися моменту її оргазму; сонячний промінь пробивався в щілину між фіранками, вигравав у її чорному волоссі — в ньому вже можна було побачити кілька сивих волосинок. Вона відчула оргазм першою, одразу ж її піхва почала різко конвульсивно стискатись; у цю мить він кінчив у неї. І одразу затих, скулився в її обіймах, вони заснули.

Коли прокинулися, сонце вже сідало між вежами; було близько сьомої години вечора. Брюно відкоркував пляшку білого вина.

Він нікому ніколи не розповідав про роки, що минули після його повернення з Діжона; тепер він зробить це.

— У вісімдесят дев’ятому, на початку навчального року, Анна дістала посаду викладача в ліцеї Кондорсе. Ми винайняли трикімнатне помешкання на вулиці Родьє, маленьке і дещо темнувате. Віктор ходив у дитячий садок, тепер вдень я був вільний. Саме тоді я почав відвідувати шльондр. У кварталі було багато салонів тайського масажу — «Новий Бангкок», «Золотий лотос», «Маї Лін»; дівчата були дуже ввічливі, люб’язні, завжди посміхались, усе проходило чудово. Водночас я почав відвідувати психіатра; достеменно вже не пам’ятаю, здається, в нього була борода, але, можливо, я сплутав його з персонажем фільму. Я почав змальовувати йому своє отроцтво, багато говорив про масажні салони; я відчував, що він зневажає мене, і мені це подобалось. У січні я змінив його. Новий був добрягою, він приймав неподалік од Страсбур–Сен–Дені, тож, повертаючись від нього, я міг завернути до піп–шоу. Його звали доктор Азуле, в його приймальні завжди були примірники «Парі–матч»: загалом, у мене склалося враження, що він гарний фахівець. Мій випадок не надто зацікавив його, та я не ображаюсь — адже все це й справді так банально, я був типовим старіючим фрустрованим бовдуром, який уже втратив пристрасть до своєї дружини. Тим часом його запросили як експерта на судовий процес групи молодих сатаністів, які розчленили та зжерли якусь пришелепкувату — це все ж таки набагато цікавіше, та й галасу більше. Наприкінці кожного сеансу він радив мені зайнятися спортом, це була в нього «ідея–фікс» — слід відзначити, що в нього самого вже почало відростати черевце. Врешті–решт його сеанси були доволі милі, хоча й дещо нуднуваті; єдина тема, при якій він завжди пожвавлювався, — мої стосунки з батьками. На початку лютого я дістав можливість розповісти йому з цього приводу справді цікаву історію. Це трапилося в залі очікування «Маї Лін»; входячи, я помітив суб’єкта, що сидів осторонь. Його обличчя когось мені неясно нагадувало, дуже невиразно, мені лише так здалося. Потім його викликали, а невдовзі настала й моя черга. Масажні кабінки відокремлювались одна від одної поліетиленовими завісками, кабінок було лише дві, тож я мимоволі опинився поруч з тим типом. У той час, коли дівчина своїми намиленими грудьми почала гладити мені низ живота, мені наче сяйнуло: людина в сусідній кабінці, що замовила сеанс «тіло до тіла», — мій батько. Він постарів і був схожий тепер на справжнього пенсіонера, але, поза всяким сумнівом це був він. Тоді я почув, як він кінчив, уловивши слабкий звук, з яким спорожнюється його мошонка. Вивергнувшись у свою чергу, я кілька хвилин зачекав з одяганням; я не хотів зіткнутися з ним на виході. Але коли я розповів психіатрові про цей випадок, то, повернувшись додому, одразу зателефонував старому. Здавалося, він здивувався, можна навіть сказати, приємно здивувався, почувши мій голос. Він справді вже вийшов на пенсію, перепродавши свою частку у каннській лікарні. За останні роки мій батько витратив чимало грошей, але він ще тримався, інші були в набагато скрутнішому становищі. Ми домовилися днями зустрітися; зробити це негайно не виходило.

На початку березня мені зателефонували з академічної інспекції. Якась викладачка пішла у декретну відпустку раніше, ніж передбачалось, її місце звільнялося до кінця навчального року, йшлося про ліцей у Мо. Я трохи вагався, адже в мене залишилися кепські спогади про це містечко. Сумніви роздирали мене години три, поки я не зрозумів, що мені начхати на спогади. Мабуть, це і є старість: емоційні реакції притупляються, в тобі залишається мало злості та мало радощів; цікавишся переважно функціонуванням власних органів, їх ненадійною збалансованістю. Коли я вийшов з потяга і потім ішов містом, найбільше мене вразили його невеликі розміри, потворність та безликість. У дитинстві, повертаючись недільними вечорами в Мо, мені здавалося, нібито я потрапляю до величезного пекла. Насправді ж пекло було зовсім маленьке, цілком позбавлене будь–якої виразності. Будиночки, вулиці… Все це не викликало в мені жодних спогадів; навіть ліцей був модернізований. Я відвідав інтернат, який був перетворений на музей місцевої історії. В цих залах мене били й принижували, в мене плювалися, сцяли мені на обличчя, сунули мою голову в унітаз із лайном. І все ж таки я не відчував ніякого хвилювання, хіба що легкий смуток — дуже загальний. «Навіть Господь неспроможний зробити небувалим те, що було», — стверджує десь, не пам’ятаю який, письменник–католик; але зважаючи на те, що в мене залишилось від мого дитинства в Мо, це не таке вже важке завдання.

Кілька годин поспіль я блукав містом, зайшов навіть до Пляжного бару. Згадував Кароліну Єсаян, Патрицію Хохвайлер, але, правду кажучи, я ніколи не забував про них; ніщо на цих вулицях особливо мені їх не нагадувало. Я зустрічав багато молоді, іммігрантів — передусім чорних, їх стало набагато більше, ніж за часів мого отроцтва, тільки це й було по–справжньому новим. Після цього я пішов до ліцею, знайомитися. Директора потішило, що я один з колишніх тутешніх учнів, забавило, він навіть хотів знайти мою особисту справу, але я змінив тему і зумів відвернути його увагу. Мені дали три класи: другий, перший «А» та перший «В», зі спеціалізацією «Науки». Я одразу зрозумів, що найважче буде з десятим «А»: там було лише троє хлопців та три десятки дівчат. Тридцять шістнадцятирічних дівчат. Блондинок, брюнеток, рудих. Француженки, арабки, азіатки… всі апетитні, всі жадані. І вони спали з хлопцями, це було видно, міняли їх, наче рукавички, тобто повністю користалися своєю молодістю; щодня я проходив повз автомат, що торгує презервативами, вони купували їх на моїх очах, навіть не ховаючись.

Усе почалося з того, що я почав думати, що, мабуть, у мене є шанс. Мабуть, тут багато дівчат із розлучених родин, я зумію знайти таку, що шукає образ батька. Це може спрацювати, я це відчував: може. Але батько має бути мужнім, впевненим у собі, плечистим. Я відпустив бороду й записався до гімнастичного клубу. Ідея з бородою була не надто вдалою, вона вийшла ріденькою і надавала мені трохи дивного вигляду, а–ля Сальман Рушді; проте мої м’язи відреагували добре: за кілька тижнів я за всіма правилами розвинув дельтовидні та грудні м’язи. Але виникла ще одна, нова проблема — мій член. Тепер це може здаватися диким, але в сімдесятих ніхто особливо не цікавився розмірами чоловічого знаряддя; у молодості в мене були всі комплекси щодо власного тіла, які тільки можна собі уявити. Всі, крім цього. Не знаю, хто першим торкнувся цієї теми, мабуть, гоміки; втім, певний інтерес проявляють до неї й американські детективні романи; у Сартра, навпаки, вона цілком відсутня. Хай там як, у душовій гімнастичного клубу я усвідомив, що член у мене дуже маленький. Перевірив удома: якщо притиснути кінець сантиметра до основи члена, виходить 12, а якщо дуже постаратись — щонайбільше 13 — 14 сантиметрів. Я знайшов нове джерело для своїх мук, а тут уже нічого не вдієш, це була остаточна і непоправна вада. Саме з цього моменту я зненавидів негрів. Утім, в моєму ліцеї їх було небагато, більшість з них переважно вчилась у ліцеї П’єра де Кубертена, тому найславетнішому ліцеї, де відомий Дефранс влаштовував свої філософські стриптизи та вправлявся у плазуванні перед молоддю. В моїх класах чорношкірий був лише один, у першому «А», здоровань на ім’я Бен. Він завжди розгулював у кашкеті та кросівках «Найк»; я певен, що в нього був величезний штир. Певна річ, всі дівки розстилалися перед цим бабуїном; а я, що намагався заставити їх вивчати Маларме, не викликав у них жодного інтересу. Ось який фінал приготувала доля європейській цивілізації, сумно думав я: ми знову стоїмо на колінах перед товстими фалосами, наче в того павіана з виду hamadryas. Я взяв за звичку приходити на заняття без трусів. Негритос гуляв саме з тою, котру б я обрав для себе, — тендітною, з дуже білявим волоссям, дитячим личком і гарненькими, наче яблучка, груденятами. Вони приходили на заняття, тримаючись за руки. Під час письмових контрольних робіт я завжди залишав вікна зачиненими; дівчатам було жарко, вони скидали свої светри, їх футболки липли до грудей; я мастурбував, ховаючись за письмовим столом. Ще пам’ятаю день, коли я доручив їм розібрати фразу з роману «У Германтів» [26]: