Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Сотенний Орлик командиром виявився бувалим і бойовим. Служив якийсь час у Різуна, який ніколи не уникав противника, нав’язував йому свої умови, тактику, діяв на випередження, був безстрашний. Орлик запозичив у славного повстанського командира найкращі риси, хоча й сам був нівроку. Високий, стрункий, спортивної статури, хоробрий в бою, суворий і вимогливий в пов-сякденному житті був для мене і стрільців взірцем командира і вояка. Освіту мав гімназійну. Карту знав бездоганно, на незнайомій місцевості орієнтувався, як селянин у власній стодолі. В бою його чорна шкірянка миготіла в найнебезпечніших і критичних місцях. Нерідко хапав самостріла і гнав енкаведистів, мов пастух отару овець. Навоювався свого часу Орлик і з німцями. Проте ні про Орлика, ні про Книша я не знав багато, бо розпитувати тоді з конспіративних міркувань було неприйнято. Не відомі мені ні їхні імена, ні адреси…
Наприкінці травня Орликова сотня отримала наказ відправитися в пропагандивний рейд в Городенківський надрайон, планувалося також набрати вишколених на Придністров’ї молодих стрільців. В рейд вирушила лише перша чота, друга й третя залишилися в Карпатах, бо цілою сотнею було важко маневрувати в безлісих польових реґіонах.
Із Завоєл зв’язковий швидко перепровадив нашу чоту під орудою самого сотенного до Нижнього Березова, звідти вже інший зв’язковий, але так же впевнено, допровадив нас до Малого Ключева, далі до Молодятина. В Лісному Хлібичині пересікли залізничну лінію, попередньо виставивши по обидва боки полотна застави. Ми з Орликом перейшли залізну дорогу Коломия—Станіслав метрів сто за розвідкою. Пересвідчившись в безпеці, Орлик коротко свиснув і чота безшумно подолала гравієвий насип. У Хотимирі на Обертинщині зупинилися на два дні. Орлик згадав, як вони зі Скубою громили енкаведистів у цих краях. Відгомін того славного бою сотні Скуби дійшов аж до Карпат, обрісши новими подробицями. Чота побувала у придністрянських Живачеві, Петрові.
Вночі на двох вутлих човниках переправились по п’ять-шість стрільців через широкий Дністер на тернопільський берег. Заквартирували в лісі неподалік від Золотого Потоку. Звідкись з’явився невідомий хлопець, з поведінки — бувалий і обстріляний. Повідомив, що у Золотому Потоці зупинилися енкаведисти, які тероризують людей. Орлик вирішив захопити більшовиків. Стрільці німими тінями оточили будинок з енкаведистами. Прийшлий хлопець зняв вартового, але здійнявся шум. Енкаведисти відкрили вогонь і хлопець загинув. Більшовиків довелося ліквідувати, бо часу, щоб брати їх живими, не було та й не хотілося ризикувати життям стрільців.
Золотий Потік покинули перед світанком. Нижче за течією на човниках-душогубках знову переправилися на правий берег Дністра. Провідавши кілька сіл на Обертинщині й Городенківщині, через два дні були в Тишківцях. У великому селі, де витав ще дух родини Шухевичів, ми з Орликом зустрілись із районним провідником. Чоту Орлик з тактичних міркувань розмістив у двох господарствах по різні сторони дороги. Сон повстанської чоти охороняли чутливі стійкові. Стрільці добре виспались і відпочили. Зранку я засів за якісь папери, писав, перечитував… Перед полуднем завітав сотенний Орлик. Ми погомоніли коротко, і він вийшов.
Не встиг командир сотні перейти дорогу, як пролунала автоматна черга. Тривога! Хапаю зброю й вилітаю на подвір’я. Стійковий доповідає, що поранено друга Орлика. Двоє стрільців заносять пораненого командира на поросле травою подвір’я. Виявляється, що вийшовши від мене, Орлик запримітив на сільській дорозі підозрілих чоловіків у військових одностроях. Без роздумувань звелів їм голосно підняти руки вгору, але натомість гаркнув автомат, і сотенний впав з простреленими грудьми. Тим часом, поки Орликові бандажували рани, я організовував оборону, бо енкаведисти намагалися охопити нас в підкову. На прицільний стрілецький залп енкаведисти попадали в пилюку.
Закривавленого сотенного поклали на воза й вибрались із села. Липневі поля повнилися пташиним гомоном, а на душі було тоскно. Навіщо погарячкував Орлик? Силами чоти ми могли дати достойний опір двом взводам енкаведистів, які, до речі, не вельми й поспішали переслідувати нас у відкритому полі. Я хотів забрати в Орлика пістолет, але він рішуче відмовився віддати зброю. При ньому невідлучно знаходилося двоє стрільців для охорони. Полив рясний дощ, який додав нашим переслідувачам хоробрості, очевидь, бо почали нас наздоганяти. Ми позалягали вздовж дороги і короткими чергами погасили більшовицький запал. Після цього припустили бігом за возом, що гуркотів кованими колесами на Обертин. Дощ перестав поливати вкриті сумерками переджнивні поля.
Повстанська чота рухалася звичним маршем. Я із роєм стрільців йшов попереду, за нами вгодовані вороні легко тягли віз із поблідлим від втрати крові Орликом, за возом місили розгрузлий чорнозем мовчазні стрільці. Вечорову тишу порушив, мов ляскіт пастушого батога, пістолетний вистріл. Відразу ж подумав про Орлика. Підбіг ройовий. «Друже політвиховник, друг Орлик застрелився!» Слова його гострим багнетом пробили груди. Наступною реакцією була нестримна лють на охоронців. Але що ті бідолашні хлопці могли вдіяти. Хотілося повернутися й покарати вбивців Орлика, стріляти їх, стріляти, стріляти… до останнього. Але здоровий глузд заставив заспокоїтися. Стрільці вирили могилу. Похоронили сотенного з воїнськими почестями — стрільці тричі сальвами розбудили сонні поля. Хрест на могилі славного командира поступово з’їдала нічна темрява, а я ніяк не міг змиритися з думкою, що більше не побачу відважного Орлика, не почую його мужнього голосу… Такі люди завжди ведуть за собою інших, надихають їх на звершення і ніколи не стають тягарем для ближніх. Сотенний Орлик назавжди залишився для мене взірцем воїна і людини. Передсмертні слова його були: «Слава Україні!»
Після трагічної загибелі сотенного Орлика я повів чоту назад в гори. Зв’язки підпілля ОУН працювали чітко й злагоджено, без них ми не змогли б так швидко й непомітно просуватися полями. Зв’язкові від теренових провідників регулярно надавали розвіддані про концентрацію військ НКВД, можливі засідки й облави. Взаємозв’язок між тереновими організаціями ОУН і відділами УПА був тоді щонайтісніший. Кілька поранених і хворих стрільців залишилося в рідних селах, а чота продовжувала рухатися під покровом літньої ночі від села до села. Місця постою були заздалегідь визначені. Днювали здебільшого в лісках, гайках, іноді зупинялися в сусідніх з лісом хатах. Суворо витримувалися всі міри перестороги, виставлялися стійки, дозори… В лісі спали на смерековому гіллі або сухому листі, закутавшись у шинель. Стійки виставляли, в залежності від місцевості та близькості більшовиків, від однієї до чотирьох по два стрільці в кожній. Мінялися стійкові через кожних дві години. Розводив стрільців я або ройовий. Точки для стійок ми з ройовим вибирали заздалегідь так, щоб був добрий огляд довколишньої місцевості. Перевіряли стійкових рідко, бо стрільці були надійні.
Чота поминула Турку біля П’ядиків, невдовзі форсували швидкий Прут і безпригодно дісталися Молодятина неподалік Печеніжина на Коломийщині. Планували перепочити там в лісі, а відтак кидком через гори й ліси до Нижнього Березова, Космача. Перед світанком чота швидко й безшумно зайшла в молодятинський ліс. Підпільники попередили, що місце нашого постою більшовики облюбували для засідок на повстанців. Засідка була, але — наша. Ми випередили чекістів хвилин на сорок. Стрільці з розбезпеченою зброєю причаїлися за деревами. З передранкового туману безшумно випірнув стійковий. «Друже політвиховник, чути шумок від дороги». Невдовзі розбірливіше почули шурхіт листя й приглушене побрязкування зброї. Стрільці мовчки вичікували, а більшовики тим часом займали диспозиції. Було їх понад взвод. Ми охопили енкаведистів півкільцем. Нічні «мисливці» й не підозрівали, що перетворилися на «дичину», діловито налаштовували зброю й збиралися вичікувати жертву. Від одночасного й несподіваного залпу повстанської зброї половина більшовиків залишилася в тому лісі навічно. Інші рисачили до села, аж з чобіт випадали, і про зброю забули горе-вояки. Переслідувати енкаведистів ми не збиралися, а хутко подалися далі в гори. Через кілька кілометрів чота зупинилася на перепочинок. Збудження від вдалого бою пройшло й хлопці повкладалися спати. Після полудня над лісом зловісним вороном закружляв літак-розвідник. Але стрільці замаскувалися вміло, бо досвід мали уже чималий, тому після кількох кіл «кукурудзяник» потріскотів на Коломию. Енкаведисти не наважувались поткнутися в ліс, не маючи даних розвідки про чисельність повстанців. Вранішній розгром аж ніяк не додав хоробрості воякам, які звикли воювати з беззбройними людьми.
