Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Дівчата спідлоба зиркали на довговидого, зугарного запорожця, що гарцював на світло — бурому коні, хихотіли. Розгарячілий їздою, розпашілий козак був молодий, як барвінок, і вдатний на вроду. Ледь засіявся над верхньою губою вус, чисте лице, чисті великі очі, що шукали дівочих і втікали од них. Ще й темно — русий чуб з — під малинової шапки. Й голуба стрічка в комірі сорочки. Ох же й безсоромні ці запорожці… Смалять халяви до кожної дівчини. А залишиться такий з дівчиною наодинці, червоніє й заїкається, не може здобутися на слово. Вабить до них дівчат, хоч і остерігаються поговору. Авжеж, запорожець — то вже поговір. Ліпше триматися од них подалі.
І враз з гурту виступила одна — чорнява, вогнеока, з родимкою над лівою бровою. Лаврінові чомусь найперше впала в око та родима цятка. А під нею кругла, дугою, брова; а вже потім рішуче стиснені червоні—червоні вуста й виклично випнуте гостреньке підборіддя. Й чорна, рвійно закинута за плечі коса. Дівчина сміливо подала руку, він попустив ліве стремено, легко підхопив її і посадовив поперед себе. Бачив її смагляву щоку, крайок ніжного вуха, чув її дихання й хвилювався страшенно. Ще ж ніколи не пригортався до дівчини. Здуріти можна!
Лаврін не знав броду, посеред річки вода сягнула коневі по шию, дівчина підтисла ноги, її картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й біліла смужка сорочки, й біліли ноги, а Лаврінові страх стискував серце, що зараз вода зіб’є коня й понесе на чорні корчі. Дівчина не кричала, тільки міцно обхопила рукою його руку, але він боявся, що випустить повіддя, бо вони мимоволі натягували їх. Щось гукали дівчата, кинувся перевізник, але кінь виніс їх на берег, і, перш ніж Лаврін опам’ятався, дівчина скочила на траву. Лаврін сидів у сідлі, паленів од своєї сміливості. Вперше у житті обіймав дівчину. Вчинив по — запорозьки, власне, оцей його рішенець і прийшов із розповідей козаків — джиґунів, а тепер парубок неначе скам’янів, не знав, що сказати. Тим часом через річку гнав човна з дівчатами рябий перевізник, — Лаврін, мабуть, збив ціну, — і чорнява дівчина побігла їм навстріч.
— Може, підвезти далі, — пробурмотів, хоч і розумів, що каже щось безглузде: яка дівчина захоче, щоб її віз у сідлі додому козак.
Дівчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно — сині, в них чорніли іскорки сміху:
— Тверде в тебе, козаче, сідло, й не вмієш ти обійматись, якби сама не трималась, упала б у воду.
Він спаленів ще дужче й так і не наважився запитати, як її звати й звідки вона, й потім шкодував вельми: адже коли ще попаде в ці краї.
А дівчина запала в серце. Весь день не знаходив собі місця, двічі бігав конем на Суху Тьму, хоч знав, що там її нема; й не міг заснути — ніч перетліла в очах, як мокрий курай. «Тверде в тебе, козаче, сідло, й не вмієш ти обійматись…» Сідло як сідло, ще й з ремінними китицями біля стремен, а от обійматися…
Ворочався на твердому сінникові в прикомірку на заїжджому дворі, де пахло мишами й ремінною збруєю, а десь витинала скрипка та торохтів бубон.
Там танцювали хлопці та дівчата.
Відтак зовсім недалечко прокотився дівочий скрик, він був жаский, грайливий, закличний. Сміх лоскотнув по серцю. Лаврін відчув, як наструнилось його тіло й як затремтіло йому в грудях.
Щось дивне коїлось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори. Бо й ніч була не така, як ті, що знав раніше. Цвіла під коморою вишня, вона була в сріблястій росі й дурманила ніжним пахом голову. Лаврінові ще ніколи не пахнув так цвіт. Й не лоскотав так серце дівочий сміх. Він аж дратував його. Чомусь не хотів, щоб то сміялася ота дівчина… А сам слухав сміх жадібно, затаєно — гаряче, ніби аж із злістю. Тіло йому ломила дивовижна кволість, він потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на вишню, дивився на зорі й чудувався, що ніколи ще так не бачив їх. Цвіла вишня, цвів барвінок, цвіли зорі… була б у землі шабля — й вона б зацвіла. В кожної людини настає отой час, коли серце розкривається, як квітка, і вся вона стає спрагла й напружена, тільки не помічає того. Спрагла, як весняна рілля на зерно. Ледве впало в ріллю — і вже проклюнулося. Закрутила його Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Січі, козак для товариства на віки вічні.
…У задушливій світличці заїжджого двору, закусивши зубами вишиваний рубчик сорочки, гарячими чорними очима дивився в пітьму.
Лаврін таки зустрів ту дівчину. Другого дня на ярмарку — виходив, вибігав і таки знайшов. Й уже був сміливіший. Сміливості додала йому ніч. Він не пам’ятав, як сталося, що вони з Киліяною загубилися од гурту інших дівчат і пішли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок! Він шумів йому в голові. Уперше бачив стільки чужоземного люду, й коней, і краму. Юхтовий ряд, гончарний ряд, житній ряд, тютюн роменський і ніжинський, а також заморський — паками в рогожах, збруя оберемками, плуги і борони рядами. А гомону, а галасу, а божби — ніде так часто і щиро, не помічаючи власної брехні, не божаться, як на ярмарку. Ярмарок — ярманок! Ярмарок — шарварок. Дівчина шастала поміж рядів, як ласка, все її цікавило, до всього мала діло. Лаврінові в очу миготіла золота і срібна парча, й сідла, і гнуздечки, й французькі рушниці, й німецькі сукна, й ковані залізом скрині, й хустки в’язками, а над усім тим — дзвони, дзвони, дзвони. Їх разом із срібним передзвоном продавали молоді русяві дзвонарі з Московщини; загледівши Киліяну, закалатали так, що Лаврінові аж заклало вуха. А в дальніх рядах, куди кілька разів заводила його Киліяна, — фініки, фіги, родзинки, горіхи, сливи, турецький тютюн, грецьке мило, заморські вина. Червоний перець низками, якийсь молодий чорновусий подолянин повісив одну з них Киліяні на шию задарма.
Киліяна, що виростала на хуторі, дивилася на все з якоюсь пожадливою цікавістю, штовхалася поміж людей безбоязно й настирливо, немов була певна, що купці привезли це все показати саме їй. І належати все це мало тільки їй, а він сам, Лаврін, приставлений до неї за пахолка. Її червона, у синю квітку хустка весь час майоріла попереду. Бігала швидко й не втомлювалась. Тільки груди ходили поривно, й тоді на них хвилями переливалося намисто, а Лаврінові кортіло зібрати його в жменю. Гарне намисто було в Киліяни. І гарні очі. Тільки дуже чорні. І в них горіла пристрасть, про яку не здогадувалися ні він, ні вона. Під ринковою стіною, де рядком стояли шинки та брагарні, а в полотняній ятці продавали розбавлену малиновим соком воду, перепинив їм шлях піснею кобзар у темному од дощів солом’яному брилі. Кобзар був сліпий на одне око, а другим бачив за двоє, воно злодійкувато жевріло під кущистою бровою й ухопило Лавріна з Киліяною. І то таки їм заспівав темний лицем, одноокий кобзар, та пісня чимось була й люба і не люба Лаврінові, бо єднала їх з Киліяною, а закінчувалася погано. Одначе всі кобзарські пісні мають нещасливий кінець. Гарно грав кобзар, проникливо, ще й завзято (шинкар підніс йому добру чарку, щоб довше сидів під його яткою), дзвеніла й плакала многострунна, одшуміла вона десь у полі вербою, одгойдала пташині гнізда, а тепер гойдала гарячі серця:
Лаврін кинув на полотняну торбу кілька мідяків і кінець пісні слухав уже зоддалік:
