Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (книги TXT) 📗
Так званий порушник, напівбородатий інтелігентний напівдідок, який ще хвилину тому монотонно лепетав “за що... я не порушував… за що?..”, почав захищати міліціонера:
Як ви смієте! - вичитував благодійник мені. – Хто вам дав право ображати людину?
Я відставив діда в сторону. Як іграшку, що накручується.
Даішник ожив. Його каламутні очі налилися... страхом. І він... Ніколи б не подумав... Він сказав:
Не заважайте годувати сім’ю, будь ласка. Заробите по хребті, бо нас багато…
Гарант безпеки дорожнього руху не уточнив яку сім’ю, правда, однак, чесно кажучи, я засумнівався, чи такий він уже й “мудило” та “дебіл”. Бо годувати сім’ю і “сім’ю” в наш час та у нас – це справді мистецтво. І небезпека. І шалена відповідальність.
Зметикувавши, що щось не так, висунувся з автомобіля старший колега шокованого інспектора. Він для суворості звів брови, постукував палицею по руці і свердлив очима інтелігента-автомобіліста. Очевидно вирішив, що заважає працювати саме дідок.
Порушник теж був смикалистий.
Правда, я вас захищав? Правда?.. – допитувався він у молодшого інспектора.
Яна поспішливо забрала мене від гріха подалі, а добрий напівдідок почав відбиватися вже від двох міліціонерів. Ми зникли з їх поля зору, однак сумніваюся, що безслідно зникли з їхнього життя...
Знаєш що, - нервувала Яна, - ти мене постійно дивуєш. Ти бавишся життям, і воно тобі підіграє. Такого завжди не буває. Ти маєш щастя, що попав на врівноваженого міліціонера. Це збіг дивовижних обставин.
Це магія, - відповів я. – Магія щастя. Вона завжди приходить до тих, хто не боїться і хто дарує любов. Не сороміцько-рекламну, а...
А? – Яна дивилася на мене допитливими очима блаженства.
- Байдужу... – місяць відсунув пухнасту хмарку і відверто наставив вухо у наш бік: на пострадянському просторі кращого кадебіста за нього не придумали навіть підприємливі генні комсомольці, фантазії яких після десятиліть підспівувань на прив’зі ганяли по галактиках темпом зірваного з ланцюга, небаченого польоту свободи собаки-мученика з душею справжнього... пса.
Байдужу?
Так, байдужу... Бо вона – безцінна. Без ціни, розумієш?
Якусь мить Яна комп’ютерно, традиційно по-земному пропускала сумніви-аналізи-порівняння через м’ясорубку дияволом придуманого мозку, щастя якого в спокусі пізнання – Євиній та Адамовій втечі від невміння прийняти дар буття без проблем. Парадокс, який поставив на коліна тих, хто хоче знати, і подарував миті земного щастя тим, хто вже все знає, і йому цього вистачає. Крапка.
З ресторану вийшов лисий підстаркуватий новий українець з Попелюшкою років дев’ятнадцяти з гаманцевими очима та надзвичайно спокусливою лялькобарбієвою фігуркою у супроводі лисих кров з молоком двометрових шаф.
Пригадую, ти запитувала, чому мені щастить, Яночко?
Запитувала.
Відповідаю: я – блазень. Чуєш, Яночко, я – блазень. Блазень на дорозі перешкод, які завжди шукають логіки та побивають за законами логіки. Бо розумні, перешкоди ці. А я – мудрий. Тому блазень. І тому перешкоди переді мною розступаються... Не з увічливості та співчуття, ні, зі страху... Та, інколи, з поваги...
Один з двометрових боксерською правою отверезив безневинного підпилого перехожого, що перейшов з кількома напівтеплими словами не знати в чию адресу дорогу крутеликові світу сього з наївної неуважності до своєї й так не першої свіжості персони.
Двометровий заробив окейливого погляду від шефа.
А я... Я підбіг до них і вигукнув: “Привіт, козаки!”, пожав спітнілі лапи ошелешених горил, косарську, на диво, руку шефа, і зі смаком поцілував Попелюшку.
На мене з двох боків розмахнулися. Яна та Попелюшка затулили обличчя долонями через інстинктивний страх бути свідками однієї безглуздої смерті, або, в кращому випадку, великого пожиттєвого покалічення. Однак...
Ти супер, - сказав шеф і втиснув мені в руку візитку. – Скажеш: я той, хто поцілував Попелюшку, і двері мої для тебе будуть відчинені. Бувай, - і він ще раз подав мені руку.
Двометрові розгублено кивали квадратними головами з горбатими від моменту істини носами та тарілчастими від здивування очима.
- Ти тимчасово щасливий самогубець, - тільки-но поїхав “джипик” , зі сльозами на очах прокричала Яна. - Ти тверезий п’яний щасливий ідіот. Та ти... ти... – і вона, досі не можу повірити, почала мене бити! Де попало, і сильно. Я терпів, бо знав: це від безсилля. Бо навіть вона, така близька мені людина, не могла, не мала права знати, хто я насправді, і тому після бурхливої атаки на моє клоунське тіло ще й зайшлася незрозумілим не те, що мені, а навіть місяцеві-кедебісту ревом.
Я, коли спілкувався з ними, був ніким і ніщо, Яночко. Ну не може заробити по пиці те, чого нема. Ну ти це розумієш, правда? – виправдовувався я, обнімаючи свою квіточку. Розумієш?
Вона плакала і мовчала. Вона довго плакала та ще довше мовчала. Потім:
Ти найкращий, - прошепотіла. – І ти завжди будеш мій, ясно?
А після невеличкої паузи додала:
Ти знаєш, про яку власність я говорю?
Так, - відповів я. – Про вічну та ніяку. На превелике пекло і на превеликий рай, - і я забув про блазня, яким пощастило мені побути з Яною і знову перетворився на великий шлунок земних радостей та печалей, більшість яких фіктивні, як щирі усмішки депутатів перед виборами. Переконливішого порівняння в той момент мені чомусь не придумалось.
- Якщо тобі нема дуже чим тішитися у цьому світі, тішся тим, що ти є, а не шукай дурних пригод на свою голову. Бо я тебе кохаю, - сказала Яна.
Добре, - погодився я. – Тому я тобі прочитаю гарного заспокійливого віршика про вже. Гаразд?
Януся помахала мені кулаком на манер шаф лисого...
Тоді слухай. Називається “Ми”:
А все “а-а”
“бе-бе” буває зрідка.
До “ве” і ”ге”
Доплентається тінь.
“ ґ е” – може, Бог...
а я – маленька квітка,
щаслива, горда,
що прожила день.
Ну як? Класно?
Філософ ти мій дорогенький, - сказала Яна, - “а”, “б” і “в” – це добре. Однак...
Як завжди, - перебив Яну я.
А як - завжди? – ніби наївно запитала вона.
“Якісь віршики ти плести вмієш. А зараз..., - я перекривляв її, - а зараз я подивлюся, як ти вмієш кохати”...
Мо-ло-дець! – вигукнула Януся.
Як я люблю, коли вона тішиться, мов дитя...
49
Відкритий день
Душа
І чиста дошка
Сліди
Що почалися у доби
Несуть
Печуть
До трохи
І від трошки
Від там
І до якогось-тут сюди...
Яна спала. Я вийшов на балкон, щоб помилуватися зорями та спробувати розгадати, яку на цей раз пакість придумав місяць. Не довіряю йому – і все. Ще з дитинства, з перших бабусиних оповідок про зрадженого брата на вилах відчуваю у місяцеві загрозу.
Сьогодні він був худющий, виснажений, схожий на зігнутого в дугу яблучного хробака. Зірки не дотанцювали до кінця ще першого вальсу, як місяць, вилупивши дві свої чорнющі хробачливі цятки-очі, солодко запитав:
- А ти знаєш, що таке розлука? – і зник за хмарою, спеціально сховавшись, щоб підглядати... Задля переживання шпіонського екстріму, хай йому грець...
А я змушений був шукати відповіді, на “що таке розлука?”, бо втікати від запитання не було сил, бажання та, зрештою, сенсу. І як би я не хитрував, як би не крутив, висновок весь час напрошувався один: розлука – погана штука. Ну не можна, хоч трісни, сказати, що розлучаєшся з ворогом! Ніколи, бо ніхто не повірить. Розлучаєшся тільки з добрим. Ось. І ще з дружиною... І я переглянув фільм спогадів про свою Надю і при відвертих зорях та шпигунові місяцю дозволив собі визнати, що кохаю її, рідну та далеку, як і кохаю рідну та поки що близьку Яну... Розлука призначена для того, аби звільняти дорогу злуці...
