Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
... погасив світло й, уклавшись на ліжку, вкрився грубою важучою ковдрою. Всеньке тіло було негнучке, інертне і видавалося ніби виліпленим із воску; мимохіть він зачудувався з того, бо за цілісіньку днину йому й за холодну воду не довелося взятись, а значить, і втомитися наче не було від чого; та за хвилю цей подив згас, тому що непроглядна чорна пітьма, що залягла у хаті, зненацька завирувала, заклекотіла, дедалі дужче й дужче наростаючи гучним підземним гуркотом, і стала поволі втягувати його у чорну мов смола круговерть; й коли у вухах почало дзвеніти, як від занурення у глибоку глибочінь, то свідомість раптом рвонулася виконуючи якийсь незбагненний стрибок, і він ще встиг побачити: залізні коробочки авт, що снують бульваром Шевченка; тополі, з яких пооблітало жовте листя; і здорові чорні парти, за якими бовваніють білі плями облич із роззявленими ротами...
... то Мумукало як не вихопиться на воза, та як не роззявить свого рота, здоровецького ніби піч, та на всю горлянку як не зареве: «Тіка-айте, люде добрі! до Дніпра! до Дніпра!» — і допіру голос його, ніби ярихонська труба, покотився над усеньким вировищем отого повоєнного базару, де купували й перепродували геть усе, що за тих пір на білому світі водилося, — то всеньке оте юрмисько із його репетом, гомоном і лайкою нагло замовкло й зробилося тихо, яку могилі, — а ми, з півсотні голодних обдертих фабзайців, розсипавшись по всенькому базару, заголосили, як на пуп: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у!»
Матінко моя, що за чудо та диво почало тут коїтися! а кров у жилах захолола, як спершу дівки та молодиці у заводи завели несвітськими голосами од переляку, а своїм очам я не повірив, як старці базарні (зачучверіле, нужденне, так і диви, що от-от Богу душу оддасть) на рівні схопилися та через отой двометровий паркан як махонуть... лиш торби мликнули! а циганським потом кожного з-поміж нас пройняло, коли дядьки, хто до воріт ближче, почувши отеє — на вози притьмом! та по конях гаття! да хутчій із базару! коли ж підводи як не зчепляться у воротях — то було щось із чимось: осі ламаються, полудрабки тріщать, коні дуба стають і калічать усіх підряд; а тут ще й товписько навалилося — ну, й пішов страшний суд.
Всі збилися в купу. Люд колотився й ліз один на одного. Хто впав під ноги, з того зробили криваве місиво. Якийсь інвалід, вирячивши очі, гамселив костуром наліво й направо. Лемент, мат і прокльони стояли такі, що у вухах почало лящати. Але все покривало те волання, — отой страшенний рев, аж душу роздирало від нього: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у-у-у!»
А я глянув, коли ж, бачу, Мумукало на тому кінці базару вже лантуха із пшоном тягне, а Петро півкабана завдав на спину та аж зогнувся, тікаючи з ним, та й другі ж хлопці з ремісничого — хто цибулі вінок, хто ковбасу, хто що під ту колотнечу зумів спірвати, — так і цуплять, так і цуплять, ловко да змисно, через дірку в огорожі.
То я і подумав, перше ніж і собі щось ухопити: отеє й правильно! бо дурним так і треба! бо дурного і в церкві наб’ють, а не те щоб! адже перше ніж тікати, да на голови лізти, та душить один одного, як навіжені, — хоч би стала яка скотина да спиталася: а що ж се за рейвах? а що за лемент, у чортової мами? а головне, — от чом до того Дніпра бігти, питається?! Тільки ж, мабуть, правильно про наш люд у всенькому світі кажуть: великий мов ломака, — а дурний мов собака!
VI
... прокинувся удосвіта од якогось квиління й утямив, що надворі зірвався вітер. Протяжний свист і стогін то наростав, торохкаючи в шибку гілляками старої кощавої груші, а то помалу вщухав десь за причілком, щоб тут же повернутися знову; піднявши голову, Юр прислухався — й почув, як глухо стугонить у комині, як гуркає на покрівлі старе проржавіле залізо, як рипить і треться одне об одне віття дерев у садку, а тоді втягнув ніздрями запах студеного попелу, який вивіяло з груби та рознесло по всенькій світлиці, — й, зітхнувши, подумав, що тепла пора вже минулася й за день чи два впадуть сніги, які відріжуть цю гору від цілого світа. Крізь шпарини у віконних рамах так тягло, що подушка зробилася холодна, мов крига; трохи покрутившись, він урешті-решт укрився з головою і звільна почав занурюватися у гарячу темну глибочінь, яка засичала йому в вухах, неначе горіло сире яворове дерево...
... снилося: залізнична станція. Потойбіч колій видно водонапірну вежу, а далі — цегляні хати, городи зі штурпаками соняхів і штахетники. Він стоїть, перечікуючи, поки проїде товарняк. Це вечір, тому що над болотами, які оточують зусебіч залізницю, сідає червоне сонце. Він зодягнений у бляклу спецівку, на ногах кирзові чоботи, котрі геть зашкарубли від бетону. За лісосмугою курить чорним димом асфальтовий завод. Від шпал їдко тхне креозотом. Він стоїть і дивиться, як повз нього помалу котяться платформи із піском і жорствою. Біля насипу ростуть височезні бур’яни. Вряди-годи налітає вітер, і верхівки бур’янів починають хилитатися.
Нарешті вдалині прогуркотів останній вагон, і він рушив з місця й, стрибаючи по шпалах, почав переходити на той бік. Оддалі видно було, яка незграбна його постать і які здоровецькі на ньому чоботи, що по самісінькі халяви обросли цементною корою. Перейшовши залізницю, він спустився з насипу і знову спинився.
Стояв пізній вечір. Чутно було, як вертаючи з поля, хрипко мукає череда. Він дістав зім’яту пачку «Паміру» і, запаливши, окинув довколишній краєвид безтямним поглядом...
Вже цілих півроку втекло від тої днини, як він оселився у цьому райцентрі. За бійку зі слідчим довелося заплатити дорогою ціною: кагебісти наділи йому наручники і, вкинувши у машину, одвезли до психлікарні. З цього закладу він вийшов аж через рік; з рота у нього текла слина, голова теліпалася на грудях, а погляд був шклистий і безживний, ніби в мерця. Не встиг він прожити вдома і трьох днів, як на гору прикотила чорна «волга» з київськими номерами. З неї вийшов кущовий уповноважений КГБ та начальник обласного управління. Вони заявили те ж самісіньке, що сказав свого часу Лимар: йому забороняється мешкати ближче, як за сто один кілометр від міст-героїв та обласних центрів, а ще краще було б, якби він виїхав з України — десь на Сибір, або в Казахстан, або й геть до чорта на роги... Такі, як ти, — наволоч... покидьки нашого суспільства! — прямо сказав начальник обласного управління. А як не поїдеш добровільно, то вишлемо адміністративним порядком... Одне слово, тобі немає чого робити в цьому районі! Зрозуміло? Він сказав, що зрозуміло. На той час він уже навчився відповідати, як їм хотілося. За той рік, що він провів у психушці, з нього зробили механічну ляльку. Єдине, чого їм так і не пощастило добитися від нього, це щоб він свідчив проти Леляни. Втім, на цьому ніхто дуже й не наполягав — кагебісти приїжджали в клініку два чи три рази, а наостанку його звістили, що відбувся суд і її засуджено до дев’яти років суворого режиму. Шість плюс три, сказав йому чорнявий майор, чиє прізвище він забувся. Шість плюс три... ти розумієш, про що я кажу? Він сказав, що розуміє. Це була стаття 62 частина перша, і за нею могли дати до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Так чи йнак, а Леляна зникла з його життя. Вона пішла туди, де мають право бути лише окремі, вибрані, тверді мов криця — і йому ніколи не буде місця серед цих людей, хоча б тому, що віднині на нім лежить тавро психічно хворого, а точніше, хворого на голову. Так що їдь куди завгодно, сказали йому наостанку. Але пам’ятай — від органів ти ніде не сховаєшся! Він не поїхав у Сибір. Він сів на електричку й, відрахувавши сто один кілометр, вийшов на першій-ліпшій станції. Тут, же, біля платформи, висіла об’ява, що потрібні бетонярі. Покружлявши вузенькими звивистими вулицями, він знайшов облуплений цегляний будиночок із написом «Райсільгоспбуд» і, зайшовши у відділ кадрів, простяг свої документи чоловікові, який сидів за дерев’яним бар’єром...
