Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
- А тепер глянеш: і Палац культури, і траса під вікнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичікує, як би перескочити кудись поближче до барів та ресторанів, - обличчя Ганни Остапівни на мить хмарніє. - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвіду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарізяки, яких маємо на кожному кроці остерігатись… Недовіра, взаємний острах - боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потім цілими партіями почали їх завозити з різних областей. Та все такі - на людей не схожі: в болячках, немиті, замурзані, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора ціле вогнище з їхніх заяложених карт розпалили. І силоміць не відбирали: кожен сам підходь і кидай, якщо совість заговорила… А зате пізніше… Іду якось містом, коли хтось гукає: “Ганно Остапівно!” Кому це я, думаю, тут потрібна… Юнак підбігав такий радісний, в куртці шкіряній. “Невже не впізнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотів розлучатися… Зараз на судноремонтному”. Завів до павільйону, та ще й морозивом пригостив…
Усміхнулась Ганна Остапівна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зі столу.
Тільки були зібрались обидві сісти за учнівські зошити, як за вікном просигналив мотоцикл, почулися знайомі кроки на веранді… Жінки переглянулись весело. Так і є: з'явивсь на порозі власною персоною Костя Степашко, як завжди, підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі.
- Кажуть, десь тут іменинниця проживає? Вручив Ганні Остапівні букетик троянд у целофані, поставив на стіл пляшку червоного угорського - “Бичача кров”… Марисю Павлівну запитав, чи не втік знову від них Кульбака…,
Вона аж губки сердито надула:
- Звідки таке припущення?
- Та ось тільки що до мене один з лісосмуги вибігав, чистісінько ваш Кульбака…
І щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповідати свою пригоду. Мчить оце він грейдером, поспішав сюди зі швидкістю людини, яка квапиться на побачення, і раптом чує гук з лісосмуги: “Стій! Стій!”. Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось… Підбігав до мотоцикла пацанок, викапаний тобі Кульбака, на голові в нього кашкет міліцейський - батьків чи братів!… Десь там з кущів визирають ще кілька пастушат, стежать, як їхній вожак поведеться… А цей, видно, сміливець, зовсім по-бойовому звертається: “Дядьку міліціонер, покажіть свого картуза!” - “Нащо тобі?”- “Будь ласка, ну, покажіть”. Що вдієш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: ні, каже, це не те… “Та що ж ти хотів?” - “Я, - каже, - хотів перевірити, чи підкладка у вашому картузі, як у моєму!…” Отак розіграли, бестії малі, блюстителя порядку…
- І колишнього правопорушника, - засміялась Ганна Остапівна.
- Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б міг подумати… Такий зразковий!…
Марися підхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гість тим часом, відкоркувавши пляшку, у вільній позі сидів на стільці й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогодні він їй скаже нарешті те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освідчитись, зізнатись у своїх почуттях… Щоправда, не зовсім уявляє, як це воно буде, але ж… Отак би дивився й дивився на неї… Ось вона, зіп'явшись навшпиньки біля буфета, дістав кришталеві келешки. Майнула з ними на кухню і вже звідти несе їх помиті, розставляв обережно, кладе чисті серветки… Робить звичайнісіньке діло, а йому так приємно спостерігати її, ще й відкривати в Марисі оцю вроджену грацію, плавність рухів, природну красу, що є і в стрункій, ладненькій поставі, і в гордовитім повороті голови, і навіть у тому мимовільному жесті, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся… Коли вона знов сіла до столу, гість, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
- За вас, Ганно Остапівно…
Марися підтримала з пафосом:
- За людину великої душі!
Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:
- Ганно Остапівно, хіба є душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому відповіла Ганна Остапівна. - У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово “душа” дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати “Робос”, так звалась тоді профспілка освітян…
- У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму “кавалірові”. - А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає…
- Здаюсь, - підняв руки Степашко. - Питання з'ясоване… Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі…
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапівна. - Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір… Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав… Або десь на операції - хуліганчат ловить…
- Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття - ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде…
- Все може бути, - мудро посміхнулась Ганна Остапівна.
- Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, - вів далі Степашко. - Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність…
- Не вірю в таблетки, - сказала Ганна Остапівна. - Вірю в інше… До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися “Бригантина”…
- Вітаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирішено: капітаном “Бригантини” саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапівна. - Така вже порода. Одна з її землячок колись навіть Оттоманською імперією правила… Ну, а цій дісталося зборисько маленьких піратів…
- Вам жарти, - зітхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повітряний замок, і мури будуть із самого повітря… Може, першого дня всі кинуться врозтіч, хто куди?
- Повиловлюєм, - усміхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.
- Були колись мінезінгери, - сказала після мовчанки вона, - мандрівні філософи, бурсаки, вічні студенти бродили по всій Європі… Славний лицар Дон-Кіхот роз'їжджав по світах на своїм Росінанті… Один наш колега теж мріє про таке… А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подібне, звершити сучасний лицарський маршрут?
- У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, - переконано заперечив Степашко.
- Чому?
- Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті “за систематичне бродяжництво”… Світ, Марисю, розмірений, задокументований…
Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз… У його відданості вона не має сумніву… Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі… Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти…
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу… Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:
- До льотчиків!
Степашко не заперечувані',
- Приймається.
Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли згоди.
- Їдьте, їдьте… Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить - із швидкістю світла чи й ще швидше…
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, - не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її “правопорушницьких” поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги… Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.
