Не вурдалаки - Талан Светлана (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
– Ти дав йому надію? Навіщо? Щоб потім її відібрати?
– А що я мав робити?! Що б ти зробила на моєму місці?
– Не знаю, – зітхнула я, бо справді не знала.
– Він пішов з вихователькою, але по дорозі плакав та кричав мені: «Ти ж мене не обдуриш? Ти прийдеш за мною? Я буду тебе, тату, чекати!»
– Що було далі?
– Я пішов до директора та розпитав про цю дитину. Виявляється, його мати померла при пологах. Дитину виховував батько, але кілька років тому і він помер. Родичів у хлопчика не знайшлося, тож його забрали до дитбудинку. Напевне, я чимось схожий на його батька, тому й дитина переплутала.
– Сумна історія.
– Так, – тяжко зітхнув Роман. – Весь час у голові стоїть крик відчаю цієї дитини, коли вона просила мене приїхати за ним.
– Ти гадаєш, хлопчик чекає на тебе?
– Я впевнений у цьому.
– Я вважаю, що тобі нема потреби туди їздити та ятрити рану сироти.
– Я розумію, – сказав стиха Роман, – але я не можу його забути.
– Час лікує, – сказала я. – А зараз намагайся заспокоїтися та поспати, бо завтра йти на роботу.
Звичайно ж, цієї ночі ми не спали обоє, вдаючи, що спимо.
…лютого 1968 р
За два наступні тижні Роман схуд, почав погано спати, втратив апетит і, здавалося, інтерес до життя.
– Тобі все не дає спокою Мишко? – якось запитала я.
– Так! Щоб я не робив, у вухах бринить його голос: «Ти ж мене не обдуриш?» Я відчуваю себе зрадником.
– То що ж робити? Ти нічого не обіцяв дитині, тож не можеш вважати себе зрадником. Не можна ж себе так зводити! Давай зберемо йому гостинців, а ти відвезеш їх дитині. Хоча які там гостинці? Своїм дітям купуємо по сто грамів цукерок лише в дні зарплатні та авансу.
– Ти гадаєш, йому потрібні цукерки? – Роман посміхнувся кінчиками вуст. – Йому потрібний я, його батько.
– Треба поїхати та зізнатися, що ти не є його батьком.
– Я не зможу!
– Що тоді?
– Давай заберемо його в нашу родину, – сказав він на одному подиху.
– Що-о-о?! Ти з глузду з’їхав, чи що?
– Чи не прогодуємо ще одного?
– Ні, ти говориш щось не те. Нещодавно я позбулася вагітності, щоб бути ближче до нашої мрії – власного будинку. Ти ж сам сказав, що народження дитини відсуне закінчення будівництва на один рік далі. Я з тобою погодилася. А тепер? Що ти тепер говориш?
– Якщо я не заберу ту дитину, то буду все життя себе картати. Ти це розумієш? Я буду зустрічати молодих людей і весь час вдивлятися їм в обличчя, чи, бува, це не той Мишко, надії якого я зруйнував? Буду страшенно боятися тієї випадкової зустрічі, щоб він не кинув мені вслід: «Я так чекав на тебе, а ти…»
– Зараз ти мене руйнуєш, плюєш на мою думку.
– Взагалі-то я вважав, що ми мислимо однаково.
– Господи! Що ти зі мною робиш?! Невже ти думаєш, що ми зможемо любити чужу дитину як свою?
– Він майже такий, як наш Андрійко.
– А ти не думав, чи зможуть діти знайти поміж собою спільну мову? – запитала я та глянула Романові прямо у вічі.
– Діти швидко знаходять спільну мову, на відміну від дорослих.
Я не знала, що мені робити в даній ситуації. Мені було шкода незнайомого хлопчика, але ідею взяти в родину чужу дитину в час такої фінансової скрути я вважала абсурдною.
– Ми так ні про що не домовилися, – голос Романа вивів мене із задуми.
– Я не знаю, як вчинити правильно, – зізналася я. – Але мою точку зору ти вже знаєш.
– Не хотів говорити тобі, але доведеться, – Роман зітхнув. – Мишко народився того ж дня, того місяця та року, коли померла твоя мати, – сказав він приглушеним голосом.
– Як то? – запитала я, бо одразу стало млосно, і все навколо мене захиталося.
– А ось так.
– Я хочу бачити цього хлопчика, – сказала я без вагання, чітко карбуючи кожне слово.
…червня 1968 р
Нарешті ми закінчили всі формальності з оформлення документів та забрали Мишка. Я полюбила цю дитину одразу ж, коли вперше її побачила. Побачивши Романа, він розплакався, по-дитячому витираючи оченята долонькою. У хлопчика дійсно були надзвичайно красиві зволожені чорні оченята. Він прилип до Романа та не хотів відпускати від себе ні на хвилинку.
– Мій тато, це мій тато, він приїхав за мною, – казав він радісно всім, кого зустрічав.
– Тепер у тебе буде і мама, – сказав йому Роман.
– Моя мама? – перепитав він.
– Твоя мама. А ще у тебе є братик та сестричка, – пояснила я.
– Вони не будуть мене бити? – насторожився хлопчик.
– Ні. Нізащо! Вони добрі, гарні, ти з ними обов’язково потоваришуєш.
– А можна, я буду спати з братиком? – питається хлопчик.
– Звичайно, любий, звичайно!
Я навіть не знаю, що зі мною трапилося. Чи то зачепило за живе те, що хлопчик народився в день маминої смерті, чи дійсно Мишко був надзвичайною дитиною, чи я пішла на згоду з Романом? Я сама не знаю відповіді і не хочу над цим замислюватися. Головне зараз, щоб діти потоваришували. Андрійко дуже і щиро зрадів братикові. А ось Даринка чомусь сприйняла появу хлопчика у нашій родині якось насторожено. Можливо, це були прості дитячі ревнощі. І лише коли Мишко перечепився через дріт та впав, розбивши до крові коліно, вона побігла за бинтом та зеленкою. Я спостерігала, як вона вмовляла Мишка трошки потерпіти, бо буде щипати, як дула на вавку, як обережно забинтувала ногу.
– Сідай мені на плечі, поранений боєць, – сказала вона лагідно та підставила плечі, на які швиденько вибрався Мишко. «Здається, – подумала я, – у нас все добре». І дарма, що закінчення будівництва буде на рік пізніше. Хіба щось може зрівнятися зі щирими дитячими посмішками?
…вересня 1973 р
Як швидко летить час! Не зрозуміло, чому час як стала величина має особливість змінювати свій хід. У дитинстві час тягнеться дуже повільно. Навіть кожен день тягнувся так довго! Тоді встигаєш за день і працювати, і до школи сходити, і погратися. Здається, що ти ніколи не виростеш, а так хочеться швидше стати дорослою. Юність проходить вже швидше, а після тридцяти час набирає прискорення, і доводиться лише встигати рахувати прожиті роки. Дитинство стає таким далеким і в той же час таким близьким. Ці роки особливо вкарбовуються в пам’ять назавжди. Ми з Романом, коли окутує ностальгія за минулим, згадуємо свою юність як щось світле та далеке. Мимоволі спливає в пам’яті босоноге дитинство. До речі, якось я розповіла Романові про те, що мені в школі за гарне навчання подарували панчохи. А він розказав, що у школу ходив босий, бо не було у що взутися. Тоді йому за сумлінне навчання на лінійці вручили личаки – взуття з кори дерева зі шнурками.
…жовтня 1973 р
За нашими планами ми повинні були справити новосілля ще два роки тому. Але життя внесло свої корективи. Родина стала більшою на одну особу, тож збільшилися витрати. Діти, а особливо Мишко, частенько хворіли на застуду, тому було вирішено повезти їх усіх на оздоровлення до моря. Уся зарплатня за місяць та відпускні гроші пішли на нашу поїздку до моря. І хоча ми спланували наше турне на кінець серпня з розрахунку на те, що менше буде відпочивальників, і все буде трохи дешевше, ми все одно витратили всі свої заощадження. Втім, я не шкодую ні про що. Я ніколи не бачила такого блиску радості в очах дітей. Вони насолоджувалися кожною хвилинкою, проведеною біля моря. Може, воно й краще, що ми не можемо дозволити собі такі відпочинки щороку. Діти ростуть не розбещені, тому уміють цінувати те, що дається нам з таким напруженням.
Зізнаюся, що мені все-таки трішки шкода потрачених коштів. Свій будинок, як синій птах, символ невловимого щастя, знову віддалився десь на рік або й далі…
…березня 1974 р
Час летить так швидко, що я не встигаю рахувати дні. Школа-діти-сцена-будівництво будинку – чотири складові, в яких ми вируємо щодня. Лише за останні роки ми встигли показати п’ять вистав: «Шумить Дніпро», «Голосіївський ліс», «Лявониха на орбіті», «Ехо війни», «Королева тюльпанів». До того ж, Роман почав читати на концертах гуморески. Він продовжує мене дивувати. Скільки ж разів він виходив на сцену, і люди починали викрикувати: «Пилипка! Почитай Пилипка!» І він читав знову та знову. І скільки б разів він не читав, люди все схлипують. Вже пізніше він вирішив почитати кілька гуморесок. Глядачі насторожено притихли, щоб не пропустити ані слова. Його читання справило враження вибуху бомби. Глядачі вибухали сміхом. Після першого виступу він зірвав шалені оплески. Люди хотіли чути його ще і ще. У наступних виступах Роман лише виходив на сцену, даруючи їм свою щиру посмішку, як зала вже вибухала сміхом. Йому доводилося чекати, доки люд трохи заспокоїться, а вже потім читати.
