Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають – платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:
– Отут твоє місце…
А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані – на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.
Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:
– Куди, мать твою?!
Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц – пусти! Вона йому поміж очі – ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м’яке крісло під дозованим вітром усадовив.
– Мамо… Хіба козлам тут місце? – за мотузку, потяг тваринку за двері.
– А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? – тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері – хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: «Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!» Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дупами і горобці німі…
Прокинулася – простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала – ой, лишенько… Як підкинуло – до телефону. Набрала Макса – «поза зоною…» Пальці зціпила.
– До восьмого почекаю… – прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…
Серце калатало – не відгукнеться.
Дев’ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни – де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої «Весни». Молодик із «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку тремтячими руками гортав договір – усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.
– Маршрут показуй! – Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.
За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від’їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.
Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і – хоч по небу! – до ночі доправити йому рештки загиблих.
О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем – німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого – пані щохвилини перекинутися може.
– Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…
«Ні», – ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок – старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, – зиркала на секретарку перелякано.
– Трубку візьмете?
«Так», – кивала Ганна Іванівна.
Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…
О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.
– Усе зробіть, щоб Женя виспалася, – наказав секретарці.
– Спробую, – Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго – невідомо.
Присіла біля пані Жені:
– Я постелю вам… У гостьовій.
Бідаха плечима знизала – тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого «лексуса».
За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відреставрованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю – біля під’їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.
Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала – біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. «Без роботи лишуся…» – душив відчай.
Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила – за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.
– Не факт, що це черевик вашого онука, – розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. – Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…
– «Фабі»… – глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. – «Фабі»! – стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. – «Фабі», «Фабі»…
– Синочок… – валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.
Під ранок після двох «швидких», божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.
– Тихо, голубонько, тихо… – Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: – Тихо, голубонько, тихо…
Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.
– Куди, доню?
– До Максимка… Там маю на нього чекати…
– Добре, добре…
До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.
У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.
Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.
– Присядь, голубонько…
Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається – виклик, виклик!
Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.
– Максимко?…
– Забери мене, – чує глухий голос сина.
Частина друга
Кадуцей
Володимир Гнатович Сердюк – ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина – залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.
Приземлився у Борисполі – ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.
Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. «Аби не чокнувся», – думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб’ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі євро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.
Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло – хоч атомну електростанцію будуй! – тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.
Та перший же погляд на дружину – увійшов до квартири, так і закляк – відсунув сумніви, й не роздивитися.
– Що з тобою? – запитав ошелешено.
Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог «Булгарі» – Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.
– Таке ти падло, Вова, – сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. – Нащо ти Толіка вбив?…
– За коханцем скучила? – У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…
