Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
Раптом вона почула чоловічий голос.
Віддалік, між деревами, хтось співав:
— Де ж літня ніч, місяць і ти…
Лавінія наддала ходи.
Голос співав:
— В обіймах моїх… дівоча краса…
У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.
«Якщо припече, — подумала Лавінія, — побіжу й постукаю в чиїсь двері».
— Де ж літня ніч… — виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, — місяць і ти… Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!
— Полісмен Кеннеді!
Авжеж, то був не хто інший, як він.
— Проведу-но я вас додому.
— Дякую, я дійду сама.
— Та вам же на той бік яру…
«Так, — подумала Лавінія, — але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..»
— Не треба мене проводжати, — сказала вона. — Я швидко перейду.
— Тоді я почекаю тут, — сказав полісмен. — В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.
— Дякую.
Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. «Ну, ось воно», — подумки мовила вона сама до себе.
Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. «Через три хвилини, — подумала Лавінія, — я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд».
І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.
— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… — лічила вона пошепки.
їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.
— …п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять… Це вже п’ята частина сходів! — захекано підбадьорила вона себе.
А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, — все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.
Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема… двадцять чотири, двадцять п’ять… Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях…Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому… на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..
Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.
«Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до себе. — Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!» Лавінія прислухалась. Усе тихо.
На містку — ані душі.
«Нічого там немає, — подумала вона. — Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..» Серце її вже не бухало так шалено. «Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?»
Вона знову прислухалась. Ніде нічого.
«Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію».
Вона рушила далі й знов почала лічити східці:
— …Тридцять п’ять, тридцять шість… Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти… Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок… і ще два, це вже сорок два — майже півдороги.
І раптом знову заклякла.
«Зажди», — звеліла собі подумки.
Ступила крок. Звук відгукнувся луною.
Ступила ще крок.
І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.
— Хтось скрадається за мною, — прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. — Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.
Ще крок — і знов луна.
— Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок — луна.
Вона ледь чутно запитала в яру:
— Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.
Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола — й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева — проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах — усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: «Що воно таке?» — а тоді подумав: «Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур». Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.
Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.
Швидше, швидше.
Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.
Бігом!..
І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.
«Ну, ще трохи, ще, — благала вона подумки. — Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через місток!»
У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.
«Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!» І вона мчала містком.
«О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки… О боже, як темно і як далеко ще бігти… Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила… Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця… О боже, дай мені врятуватися… якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама… Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той бік!»
Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.
«Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку — ввійти, замкнутись — і я в безпеці!»
А онде… яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить… а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли — рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось… і…
Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.
Та ось ключ уже в замку.
«Відмикай же, хутчій!»
Двері відчинилися.
«Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!»
Вона захряснула двері.
— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. — Замикай міцніш, міцніш!
Двері замкнено і взято на засув.
Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця — його стукіт помалу затихав.
«Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!.. — Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей. — Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені… Стривай!.. Ану, визирни у вікно».