Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

Це «чи дозволите» означало, чи дозволю я, щоб він потис мені руку. Я погодився, він гаряче потис її і знов сів.

- Ось вино,- сказав містер Памблечук.- Випиймо. Подякуймо долі, і нехай вона й надалі вибирає своїх улюбленців не менш мудро. І все-таки я не можу,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- бачити перед собою того… випити за здоров'я того, хто… щоб не виявити ще раз… Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Я сказав, що дозволю, і він знов потис мені руку, спорожнив чарку й перевернув її догори дном. Я зробив так само, але хоч би я навіть і себе самого перевернув догори ногами, перше ніж випити, вино й тоді не вдарило б мені у голову з такою силою.

Містер Памблечук підклав мені смачненьке куряче крильце й накращий шматочок язика (минули ті часи, коли на мою долю перепадали самі лише глухі закапелки шинки), а про себе, порівняльно кажучи, не дбав зовсім.

- О птице, птице! - високомовно вдався містер Памблечук до курки на тарелі.- Чи ж думала ти, бувши молоденьким курчам, яка тебе чекає доля у майбутньому! Чи ж думала ти, що під цим скромним дахом тобою буде підкріплятися той, хто… Нехай це вам видасться слабкістю з мого боку,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- але чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Оскільки потреба у спеціальному моєму дозволі, очевидно, почала відпадати, він тут-таки задовольнив своє бажання. Я й досі не розумію, як йому щастило робити це так часто і жодного разу не порізатись об мого ножа.

- А ваша сестра,- поновив він мову після того, як грунтовно підживився,- що мала честь виховувати вас своєю власною рукою! Як це сумно, що вона неспроможна вповні зрозуміти, яка честь їй судилася! Чи дозволите?..

Я побачив, що він знов насувається на мене, і стримав його рукою.

- Вип'ємо за її здоров'я,- запропонував я.

- Ах! - скрикнув містер Памблечук, відхиляючись на спинку стільця й мало не мліючи від захоплення.- Ось по чому вони пізнаються, сер! - (Я не знаю, кого він ушанував титулом «сер», в усякому разі не мене, а жодної третьої душі з нами не було.) - Ось по чому пізнається шляхетна людина, сер! Завжди готова простити й привітати! Хтось нетямущий сприйняв би це як нав'язливість,- угідливо прорік Памблечук, поспіхом відставляючи неторкнуту чарку й знов схоплюючись,- але чи дозволите?..

Виконавши знову ту саму операцію, що й раніше, він вернувся на місце й випив за здоров'я моєї сестри.

- Не можна заплющувати очі,- сказав містер Памблечук,- на хиби її вдачі, але маймо надію, що вона діяла з добрими намірами.

Я сказав містерові Памблечуку, що доручив принести мій новий костюм до нього в дім, і він прийшов у екстаз від цієї виявленої йому шаноби. Я сказав, що мені не хотілося б, щоб на мене витріщали очі в селі, і він розхвалив мене до самого неба. Він дав мені наздогад, що ніхто, крім нього, не гідний моєї довіри і що… коротше, чи дозволю я? Потім він чуйно так поцікавився, чи пам'ятаю я нашу хлоп'ячу розвагу в арифметичні приклади на додавання, та як ми разом ходили записувати мене у підмайстри, та як він завжди був моїм улюбленцем і найщирішим другом? Хоча насправді ніколи й на крихту нічого подібного не було, і мені було гидко й подумати про таке, і я на це не міг би пристати, навіть випивши вдесятеро більше чарок вина. А проте, пригадую, мені тоді здалося, наче я дуже помилявся в ньому, наче він у дійсності розсудливий, практичний і доброзичливий чолов'яга.

Мало-помалу він і сам пройнявся такою великою довірою до мене, що став питати моєї ради у своїх власних справах. Він згадав, що на основі його закладу, якби його розширити, можна було б створити чимале об'єднання й монополію торгівлі зерном та насінням, що їй рівної не бувало ні в цій, ні в жодній сусідній окрузі. Для здійснення цієї запаморочливо прибуткової ідеї потрібно було всього лишень «трохи капіталу». Саме ці два слівця - «трохи капіталу». І він (Памблечук) гадає, що якби котрийсь новий партнер вклав у діло цей капітал, сер, то він, новий партнер, мав би тільки й клопоту, що у зручний для себе час самому або через повіреного переглянути гросбухи та ще двічі на рік приходити й складати в кишеню прибутки, десь так із п'ятдесят відсотків,- він гадає, що для молодого джентльмена з головою і водночас із грішми це чудова можливість. А що я думаю з цього приводу? Він вельми високо цінує мій розум, і його цікавить, що я думаю з цього приводу. Я сказав, що думаю так само, як і він. «Але не треба квапитись». Широчінь і чіткість мого погляду настільки вразили його, що він уже не став питати, чи я дозволю потиснути мені руку, а заявив, що просто мусить це зробити,- і негайно й зробив.

Містер Памблечук знов і знов обіцявся тримати Джозефа в межах (невідомо яких) і ретельно й повсякчасно услуговувати мені (невідомо чим). Він також заявив - про що я довідався вперше в житті, оскільки ця таємниця крилася глибоко в його душі,- що він завжди говорив про мене: «Це хлопець незвичайний, і, затямте моє слово, доля його теж буде незвичайна». Зобразивши на обличчі сумовитий усміх, він сказав, що зараз це здається просто неймовірним, і я погодився з ним. Нарешті я вийшов надвір, якось туманно відчув, що з сонцем щось таке негаразд, і ледве чи уявляючи, куди йду, немов у напівдрімоті добрів до дорожньої застави.

Тут мене привів до тями голос містера Памблечука. Він був уже далеченько на заллятій сонцем вулиці, але, енергійно вимахуючи руками, просив, щоб я зачекав. Я зупинився, і він захекано підійшов до мене.

- Ні, дорогий друже,- сказав він, коли трохи віддихався.- Я не можу з цим примиритись. Я не пропущу такої нагоди, щоб не скористатися ще раз із вашої люб'язності… Тож чи дозволите, як давньому другові й доброзичливцю?.. Чи дозволите?

Ми, мабуть, усоте потисли один одному руки, і він обурено наказав якомусь молодому візникові дати мені дорогу. Потім він поблагословив мене й так і лишився стояти, махаючи рукою, поки я не зник за поворотом. А я собі там звернув у поле і, перше ніж іти додому, гарненько передрімав під живоплотом.

Дуже скромний був багаж, який я мав узяти з собою до Лондона, бо з тієї малості, яка у мене була, небагато що підходило мені в моєму новому становищі. Але, вирішивши, що не можна гаяти ні хвилини, я заходився спаковуватись того ж самого дня і в поспіху спакував навіть речі, які, я знав, знадобляться мені вже наступного ранку.

Нарешті минули вівторок, середа й четвер, а у п'ятницю вранці я пішов до містера Памблечука переодягтися у свій новий костюм і скласти візит до міс Гевішем. Для одягання містер Памблечук приділив мені власну спальню, прикрашену заради такої події чистими рушниками. Мій костюм, як і слід було сподіватись, трохи розчарував мене. Мабуть, відколи люди навчилися одягатись, жодного разу нове вбрання не виправдовувало тих ревних надій, які на нього покладалися. А проте, коли я пробув у новому костюмі з півгодини і трохи не скрутив собі шиї, марно намагаючись за допомогою ручного дзеркала містера Памблечука побачити власні литки, мені почало здаватись, що він уже краще сидить на мені. Містер Памблечук поїхав за десять миль до сусіднього містечка на базар. Я не сказав йому, коли саме збираюся виїжджати, і прощальне рукостискання з ним мені не загрожувало, отож з цього боку все склалося якнайкраще. Але, показавшись на люди у своїх нових шатах, я все-таки зі страхом проминув прикажчика, бо потай побоювався, чи не здаюся в цій одежі такою самою проявою, як Джо у недільному костюмі.

До будинку міс Гевішем я дістався загумінками й насилу спромігся подзвонити, оскільки пальці мої були в довгих цупких рукавичках. Сара Покет, що вийшла відімкнути хвіртку, мало не зімліла, побачивши, яким я став, а її горіхово-шкаралуписте личко з бурого перетворилось на зелено-жовте.

- Ви? - сказала вона.- Боже всемогутній, ви? Чого вам треба?

- Я їду до Лондона, міс Покет,- пояснив я їй,- і хочу попрощатися з міс Гевішем.

Мого візиту явно не сподівалися, бо, замкнувши за мною хвіртку, вона пішла дізнатися, як бути далі. Але повернулась вона досить скоро й повела мене нагору, не зводячи з моєї персони враженого погляду.