Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

І ду­ми се­ред тем­но­го сте­пу ни­за­лись, не­на­че на­мис­ти­ни в раз­ку на­мис­та. А пиш­на ти­ха ніч, при швид­ко­му ру­шенні по сте­пу, ніби повіва­ла кри­ла­ми й навіва­ла ду­ми та мрії, ве­селі й радісні.

А се­ред тих мрій ніби ви­ри­на­ли Лідині палкі чу­дові очі, по­таємні, як тай­ни без­меж­но­го зо­ря­но­го не­ба. І він не­на­че вглядів їх десь на небі се­ред най­кра­щих, най­ясніших зірок.

Вже над­ворі зо­ря­ло, і над сте­пом зійшла й за­ми­готіла пиш­на вранішня зо­ря, не­на­че з сте­пу на не­бо чи­ясь ру­ка ки­ну­ла зо­ло­тий клу­бо­чок, об­си­па­ний ми­га­ючи­ми діаман­та­ми. Той клу­бо­чок по­ко­тивсь уго­ру се­ред на­тов­пу дрібненьких зірок, мов ве­се­ла мо­ло­да вий­шла з ха­ти се­ред дру­жок. Ула­се­вич не­са­мохіть за­ди­вивсь на ту ве­се­лу вранішню зірку, що ве­ла за со­бою ро­же­вий ра­нок. І ніби срібним промінням за­ми­готіла в йо­го серці радість та надія на якесь ве­ли­ке щас­тя.

«Не до­ве­деться нам поб­раться… Але я вже поб­ра­тав­ся з то­бою й по­чу­ваю, що ти в ме­не в серці од­на світиш і світи­ти­меш до кінця мо­го жи­вот­тя, як ота ве­се­ла вранішня зірка. І не за­бу­ду, до­ки жи­вий бу­ду, ні цього май­сько­го ве­чо­ра, ні твоїх чор­них очей, ні твоїх доб­рих ду­мок», - ду­мав Ула­се­вич, по­вер­та­ючи з сте­пу в сон­не се­ло, ося­яне ти­хим ро­же­вим од­лис­ком вранішнього сяй­ва на сході сон­ця.

IX

Мелася та Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, поїхав­ши в Київ за­раз після вінчан­ня, дов­генько зад­ля­лись в Києві. Бу­ли з одвіди­на­ми в усіх своїх знай­омих. На­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу й ску­пив­шись, во­ни вер­ну­лись до­до­му. На од'їзді до Києва батько дав Ме­ласі гос­тин­ця п'ять со­тень кар­бо­ванців од се­бе та п'ять со­тень, по­да­ро­ва­них ста­рим бур­тянським дядьком на «шпильки» для мо­ло­дої. Ме­ла­ся на­ку­пи­ла собі зо­ло­тих се­ре­жок, бро­шок та брас­летів, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич ку­пив за трис­та кар­бо­ванців чу­до­во­го ко­ни­ка-ска­ку­на. Реш­ту во­ни пот­ро­ху розт­ринька­ли, що й самі не зог­ляділись. На до­ро­гу й для розп­ла­ти в гос­ти­ниці Ме­ла­ся му­си­ла по­зи­чить сто кар­бо­ванців в доб­рої Таїси Андріївни.

Трохи зго­дом якось раз заїхав в Дер­качівку Яків Ки­ри­ко­вич по до­розі в час об'їзду по се­лах. Ме­ла­ся бу­ла не­ви­мов­но ра­да. Во­на при­че­пу­ри­лась, по­начіплю­ва­ла на се­бе зо­лоті об­нов­ки, аж ся­ла од зо­ло­та, не­на­че давній еллінський чу­додійний Ідол. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич по­ка­зу­вав бра­тові сво­го стри­бу­на, чва­нив­ся ним, во­див ко­ни­ка по дворі, не­на­че грав­ся яко­юсь гар­ною цяцькою. Яків Ки­ри­ко­вич ми­лу­вав­ся тим ко­ни­ком, але не ду­же-то звер­тав ва йо­го вва­гу, бо не ко­хав­ся в ко­нях. Сли­ве цілий вечір за чаєм він сидів по­руч з Лідою, не­на­че не міг на­ди­виться на неї й на­ба­ла­ка­тись.

- Коли ж ви, Лідіє Андріянівно, од'їжджаєте од нас? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Як тільки Ма­ту­шевські обіжнуться, то після об­жи­нок во­ни за­раз і поїдуть; поїду й я з ни­ми. Стар­ша Ма­ту­шевська са­ма за­ряд­жує ха­зяй­ст­вом, бо не ду­же-то йме віри своєму злодійку­ва­то­му еко­но­мові. Збе­руть ужи­нок з полів, скла­дуть в клуні та в то­ку, та тоді й ру­ши­мо гур­том.

Молодому хлоп­цеві ста­ло жаль, що во­на од'їжджає на дов­гий час, що він дов­го не ба­чи­ти­ме її. Він зітхнув і по­хи­лив го­ло­ву.

І якось не­ве­се­ло про­щав­ся він з Лідою. З якимсь не­ви­раз­ним смут­ком він вер­тав­ся до­до­му вже в пізню до­бу. Йо­му бу­ло шко­да, що од'їжджає в да­ле­кий край лю­ди­на, на­че вже не чу­жа йо­му, а ніби рідна й ду­же до­ро­га, рідніша за рідно­го бра­та.

- Якове Кирн­ко­ви­чу! - ска­за­ла Ліда на про­щанні. - Ви та­ки за­верніть до Ма­ту­шевських в Мо­ти­жин­ку. Во­ни обидві вже чу­ли за вас і бу­дуть ду­же раді по­ба­читься й поз­най­оми­тись з ва­ми. Не жал­ку­ва­ти­ме­те.

- Добре! заїду в час моїх об'їздів по се­лах хоч на ча­си­ну, ко­ли ви го­во­ри­те з та­ким по­ва­жан­ням до їх, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні.

І він справ­див свою обіцян­ку: заїхав, по до­розі до­до­му, в ту Мо­ти­жин­ку, не­ве­лич­ке сельце, що бу­ло не­да­леч­ко збо­ку од ве­ли­ко­го шля­ху.

Дім Ма­ту­шевських був ста­рий і ста­ро­давній, увійшов в зем­лю й тро­хи пе­рех­ня­бивсь, але був знад­во­ру чис­то оббіло­ва­ний, че­пур­ненький, з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми й з ве­ли­ким та гар­ним квітни­ком. Навк­ру­ги йо­го ріс ста­рий здо­ро­вецький овощ­ний са­док, кот­рий пан­ни зап­ро­ду­ва­ли од­но­му київсько­му міща­ни­нові. До гос­тя в світли­цю за­раз увійшла стар­ша Ма­ту­шевська, літня пан­на, ви­со­ка й пос­тав­на, з підтя­ти­ми кісми, що спа­да­ли гус­ти­ми ку­че­ря­ми на плечі. За нею слідком вибігла її мен­ша сест­ра, ниж­ча од неї, жва­ва й ве­се­ла, ще мо­ло­да пан­на. Обидві сест­ри чу­ли про йо­го й до­га­да­лись, який то гість нес­подіва­но за­вер­нув до їх оселі.

- Ми чу­ли за вас од Ліди й та­ки, ска­зать по правді, сподіва­лись ба­чить вас у се­бе в гос­поді, - ска­за­ла Ма­ру­ся Ма­ту­шевська, стар­ша пан­на, привітно привітав­шись, і поп­ро­си­ла док­то­ра сіда­ти.

- Ви жи­ве­те тільки самі вдвох? - спи­тав Ула­се­вич.

- Ні! З на­ми жи­ве на­ша ста­ренька ма­ти, - про­мо­ви­ла сест­ра Га­ля.

- Але ж і гар­на ва­ша глу­ши­на! Ваш дім не­на­че заріс сад­ком і вріс в са­док та в квітки. Ви тут не­на­че в раї, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Нам не­ма ча­су й нудьгу­вать, бо ми самі ха­зяй­нуємо в цьому раї, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. - Ми та­ки зро­ду вда­лись ха­зяй­но­виті, то й дог­ля­даємо самі всього і всім му­си­мо пик­лю­ваться. Ха­зяй­ст­веч­ко в нас ма­ле. Засіб наш не­ве­ли­кий, гро­шей в нас об­маль. Але, як ка­жуть в при­казці, «хто дбає, той має».

- Я чув, ви вчи­лись на жіноцьких кур­сах? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Була два ро­ки, - ска­за­ла Ма­ру­ся, - але я вчи­лась не зад­ля то­го, щоб вий­ти на лікар­ку, а більше для своєї просвіти й сво­го роз­вит­ку. Я, бач­те, ду­же люб­лю при­род­ничі на­уки. Ча­сом і лічу лю­дей по селі, скільки тям­лю це діло. А більш то­го, що док­ла­даю праці, щоб роз­во­дить в се­бе в сад­ку усякі лікарські зілля та зе­ла, помічні в хво­ро­бах, і навіть на цьому тро­хи за­роб­ляю, ще й між се­ля­на­ми роз­вод­жу культу­ру уся­ко­го зілля. Тут, у нашім краї з давніх-да­вен ще скарб по­за­во­див усякі лікарські помічні зілля.

- То в вас, ба­чу, ро­бо­ти не­ма­ло! - ска­зав док­тор.

- О, ми не си­ди­мо, згор­нув­ши ру­ки! Не­ма ча­су по­си­деньки справ­лять, - обізва­лась Га­ля.

- Оце во­се­ни або й після жнив маємо на думці чкур­нуть аж в Фінляндію на на­уку, - ска­за­ла Ма­ру­ся, кру­тя­чи папірос­ку. - За­бе­ре­мо й Ліду з со­бою, щоб не сиділа дур­но на селі та не ну­ди­ла світом дурнісінько.

- Ліда має хіть вчи­тись, то ми че­рез те її підмов­ляємо їхать з на­ми, - при­ки­ну­ла Га­ля.

- От і доб­ре! Ма­ти­ме собі діло й зай­ня­ток, - ска­зав док­тор.

Маруся по­да­ла Ула­се­ви­чеві папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла, роз­мов­ля­ючи якось по-па­ничівській, усе на низьких но­тах.

- Ми взим­ку навідуємось і до Києва. І до­ки в Києві бу­ли жіноцькі вищі кур­си, ми вря­ди-го­ди бу­ло хо­ди­мо на лекції, щоб не за­пус­кать своєї просвітності, щоб, бач­те, наші го­ло­ви не по­за­рос­та­ли бур'яном та цвіллю, - ска­за­ла Ма­ру­ся й за­ре­го­та­лась дзвінким гуч­ним альто­вим ре­го­том.

Посидівши та по­ба­ла­кав­ши з го­ди­ну, док­тор розп­ро­щав­ся з пан­на­ми. Про­во­дя­чи гос­тя, пан­ни за­ве­ли йо­го в са­док та в квітник і по­ка­за­ли дов­ге­лецькі гряд­ки, де рос­ли уся­кові лікарські помічні зілля: шельвія, аг­лицька м'ята, ро­маш­ки й інші. Пан­ни, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ци­ми гряд­ка­ми, чис­тенько ви­по­ло­ти­ми й по­ли­ти­ми.

- Це, бач­те, в нас в Пол­тав­щині в Луб­нах є бо­танічний са­док, на­ле­жа­чий до скар­бу. Звідтіль пішли скрізь по діди­чах усякі помічні в хво­ро­бах лікарські зілля. От і ми за­ве­ли ці зілля на свою обихідку та й на про­даж, - маємо з цього чи­ма­лу ко­ристь, - ска­за­ла Ма­ру­ся.