Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

До цього моменту Роланд навіть не замислювався про це. Геть усе добро, яке вони тільки мали, — від новенького кишенькового ножика, що його Едді придбав у крамниці Тука, до старожитнього кошеля, отриманого Роландом від його батька по той бік круговиду часу, — загубилося під час проходу через двері. Коли їх протягнуло крізь двері. Стрілець гадав, що їх майно так і валяється в пилюці перед дверима іст-стоунгемського універсаму, хоча й не пам’ятав цього напевне; він тоді відчайдушно переймався тільки тим, щоб їм з Едді дістатися безпечного місця раніше, ніж вбивця з оптичним прицілом встигне розвалити їм голови зі своєї гвинтівки. Боляче було думати, що їх товариші по довгій подорожі згоріли в пожежі, яка на цей час уже безперечно знищила крамницю. Ще гіршою була думка про те, що вони могли опинитися в руках Джека Андоліні. Роланд на мить, проте ясно, уявив собі, як його кошіль висить на поясі в Андоліні, мов капшук (або скальп ворога), і він здригнувся.

— Роланде? Як щодо наших…

— При нас наша зброя, і це все майно, яке нам потрібно, — відказав Роланд брутальніше, ніж йому б того хотілося. — У Джейка книжка «Чарлі Чух-Чух», а я можу зробити новий компас, якщо виникне потреба. Щодо іншого…

— Але…

— Якщо ти говориш про свої речі, синку, я можу порозпитувати про них, як настане слушний час, — сказав Каллем. — Але зараз, гадаю, твій товариш має рацію.

Едді розумів, що його товариш має рацію. Його товариш майже завжди мав рацію, і ця його здатність належала до тих небагатьох якостей, з якими Едді все ще не міг змиритися. Йому, чорти б його взяли, хотілося мати власне майно, і не лише тому, що там була пара чистих сорочок і джинси. Не лише через запас набоїв або той гарнюній ножичок. Там, у його шкіряному наплічнику, лежав локон волосся Сюзанни, і він все ще зберігав її легкий запах. Ось чого йому було шкода. Та що трапилося, те вже трапилося.

— Джоне, — запитав він. — Що сьогодні за день?

Кошлаті сиві брови старого напужилися від здивування.

— Ти це серйозно?

Едді кивнув.

— Дев’яте липня року Господнього одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого.

Едді беззвучно присвиснув крізь накопилені губи.

Роланд, тримаючи тліючий короткий недопалок сигарети між пальцями, підійшов до вікна, щоб роззирнутися. Перед хатою нічого, окрім дерев та кількох манливих зблисків синяви, котру Каллем називає «Ківейдін». Але чорний стовп диму все ще підпирав небо, немов нагадуючи йому, що весь той спокій, відчуття якого охопило його в цій обстановці, не що інше, як ілюзія. Треба їм вшиватися звідси. І зараз неважливо, як сильно він переживає за Сюзанну Дін, оскільки вони тут, то мусять знайти Кельвіна Тауера і завершити справи з ним. І зробити це треба швидко. Інакше…

Немов прочитавши його думки, Едді додав вголос:

— Роланде! Тут усе пришвидшено. Час на цім боці біжить швидше.

— Я знаю.

— Отже, все що ми робимо, ми мусимо зробити правильно з першого разу, бо в цьому світі неможливо повернутися в раніший час. Нема змоги щось переробити.

Роланд і це знав.

ДВА

— Чоловік, якого ми шукаємо, з міста Нью-Йорка, — повідав Едді Джонові Каллему.

— Атож, тут таких повно влітку.

— Його ім’я Кельвін Тауер. З ним його друг Аарон Діпно.

Каллем відкрив шафку з бейсбольними м’ячами, витяг звідти один з написом по всій окружності Карл Ястжемські — тим дивовижно ідеальним почерком, на який здатні лише професійні спортсмени (з досвіду Едді знав, що справжню проблему для більшості з них становила орфографія) — і почав перекидати його з руки в руку.

— Люди починають сюди вчащати натовпами від самого початку червня, тобі ж це відомо, еге?

— Авжеж, — погодився Едді, вже відчуваючи безнадію. Йому спливла думка: цілком можливо, що старий друзяка Подвійний Виродок уже дістався до Кела Тауера. Засідку біля крамниці Джек, можливо, організував уже на десерт.

— Гадаю, ти не зможеш…

— Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, — перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.

— Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, — відповів той. — Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. — Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. — Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.

Почав Едді:

— Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.

— Отже, кремезний.

— Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. — Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля — а Едді гадав, що це цілком можливо, — її колись таки доведеться витягати.

— Якого він віку? — спитав Каллем.

Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.

— Гадаю, йому за п’ятдесят.

— Він збирає книжки, чи не так? — спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. — Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. — Каллем помотав головою. — На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.

— Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? — спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.

— Цього я не знав, — сказав той. — Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.

— Його друга звуть Діпно, — сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.

— Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.

— Це він, — сказав Едді.

— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.

— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.