Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
До ст. 282. Реляції Мясковского королевичеві Каролеві-Фердинандові з-під Берестечка, в ориґіналах недавно дісталися до бібліотеки Осоліньских: року 1925 вона закупила вязку документів з колишнього архиву королевича, і в ній знайшлися 23 листи А. Мясковкого, від 16 травня до 23 серпня, 11 листів Реміґія Пясецкого реґента коронної канцелярії (брата біскупа Павла, звісного історика) від 8 травня до 12 линия, і 3 листи Криштофа Рупнєвского, війського краківського від 31 травня до 12 червня. Тамже 15 штук зізнань ріжних козацьких і татарських, ріжні листи і реєстри, все на 35 картках, мабуть переслані королевичеві при реляціях-на них написи: “від Мясковского з-під Берестечка, доручено в Уяздові” (резіденція королевича). Про се тимчасове звідомленнє Каз. Тишковского, кустоса бібліотеки, в видавництві Silva Rerum, 1928, ч. 10-12-відбитку він був ласкав прислати мені сього року (1930). Коли сі матеріяли будуть скатальоґовані і стануть приступні для відвідувачів білбіотеки, треба буде на підставі сих ориґіналів пройти фактичну історію Берестейської кампанії і провірити цитати, взяті з копій сих реляцій і документів.
До ст. 386. Сей текст ркп. Oсол. виглядає як скороченнє ширшого тексту, що з копії Кор. Метрики кол. Архива Иностр. Дел опублікував свого часу Буцінский в перекладі (ст. 126). Він не має недорічностей зазначених в тексті Осол., Буцінський датує свій текст кінцем вересня, місця написання не зазначає. Але і “кінець вересня” дата не дуже підхожа, і компліменти нуреддін-султанові за показану ним відвагу в усіх битвах також не дуже підходить до ситуації. Не маючи тої копії Кор. Метрики в повнім тексті, трудно судити, наскільки вона певна, і коли певна-чи належить до осени 1651 р.
До ст. 414-5. Матеріяли віднайдені В. Д. Юркевичем весною 1930 р. в актах Приказного столу (стб. 281) дають можливість ще тісніше звязати масову еміґрацію української людности за московську границю з розквартированнєм польського війська за Дніпром. Сотники Дзіковского, чи “Дзіки” як він сам себе називає в чолобитній 24 березня с. с.: “Я Иванъ Дзика полковникъ чернЂговский”) розповіли в московськім розряді так: З чернигівським полковником Іваном Зітковским (так!) прийшли козаки і селяне з Чернигова, Батурина, Борзни, Ніжина, Сосниці, Нового Пісочина, Конотопа, Бахмача, Івангородища і з сіл, що до тих городів належать, “тому що наступили на них Поляки, а гетьман Б. Хм. їх Полякам видав, за них не стоїть і війська не збирає, а городи Чернигів, Батурин, Борзну, Ніжин, Сосницю, Пісочин, Конотоп, Бахмач, Івангородище з уїздами відступив Полякам: від Переяслава до Конотопу, і тепер до тих городів прийшли Поляки і козаки (Черкасы), побивають уїздних людей, а гетьман Б. Хм. стоїть собі з козаками в Чигрині, як і перед тим” (с. 208-9). Перші відомості про прихід на московську землю масового еміґранта з Сіверщини путивльські воєводи вислали цареві 25 лютого (6 березня н. с.): “Черкасы переходчики” заявили їм, що козаки і селяне в великім числі перейшли границю і стоять на р. Клевени; на розпити вони оповідали, що “бЂгают от изгоненія Поляков” і йдуть під Сівськ на роботу в будах (л. 195-6). Матеріял сей буде використаний в праці В. Д. Юркевича “Українська еміґрація на Схід і заселеннє Слобідщини за Б. Хмельницького” (вона вийде не в “Студіях” до історії України, як проєктувалось, а окремою книгою, мабуть з кінцем 1930 року).
До ст. 429-30. В турецькій хроніці Наїми єсть звістка про посольство від козаків, що своїм змістом дуже підходить до плянів весняної війни 1653 року. Під місяцем ребі-уль-ахиром 1063 р., що відповідає березневі 1653 р., він записує прихід чотирьох послів від козаків, що вступили в підданство ханові; гетьман повідомляв султана, що він з ханом збирається походом на Польщу і просить прислати йому корогву і барабан-на знак ухвали Портою сього походу, і позволити при тім зайняти землі на границі Молдавії — прислати йому султанську грамоту на се володіннє. Обміркувавши сю справу в дивані послів покликано на авдієнцію, наділено їх кафтанами і об'явлено волю султана: гетьманові дається грамота, барабан і корогва, але в Молдавію вступати йому не дозволяється: васальним володіннєм його грамота признає тільки землю де живуть козаки-Наїма II с.386, у Гаммера Gesch. des Osman. Reiches вид. т. III с. 409. Смирнов, Крым. ханст. с. 549.
Біда тільки, що місяць березень не підходить до сеї звістки, ми сподівалися б, з огляду на українські відносини, місяця травня, або навіть поч. червня. Але ж осторога Порти козакам, щоб вони не вступали на молдавську територію може нам пояснити, чому гетьман і хан так здержливо обійшлися з Лупулом після Батозького погрому. Грамота післана гетьманові від султана в справі його претенсій на молдавське пограниччє-се мабуть те що лежало під поголосками, мовляв султан просив гетьмана завоювати йому Камінець (вище с. 444): грамота могла інтерпретуватися так що султан доручив Хмельницькому забрати від Польщі Подністровє.
До ст. 461-3. Копію сеї реляції Потоцкого (в німецькім перекладі) Йорґа знайшов з датою 11 листопада 1652 р., і видав її уривок в Acte, c. 215-6; текст дуже близький до того, що в Th. Eur., але з помилками.
До ст. 474 і 484-5. Бізаччіоні дуже докладно спиняючись на пізніших заходах Лупулового конкурента Ґеоргіци Стефана і його союзників коло союзу з Яном-Казпмиром проти аґресивних плянів Лупула, представляє так, що в їх руках було перехоплене листуваннє Лупула з Хмельницьким, і на підставі його вони представили Янові-Казимирові, мовляв Лупул договорився з Хмельницьким відібрати від воєводи Матвія Валахію, а від Ракоція Семигород, з тим щоб Валахію взяв Тиміш, а Семигород син Лупула, і так в-чотирьох вони утворять сильну державу, una potente monarhia (c. 399).
До ст. 478. Вираз аноніма, що Тиміш перед весіллєм “пив в вікні димну табаку”-бентежив попередніх істориків своєю нібито незвичайністю, але вповні відповідає фразеольоґії того часу: Німці середини XVII в. про куреннє тютюну висловлювалися власне так, що його “пють”, а не “курять”, як стали говорити потім. В німецькім тексті- soff Rauchtaback; польський вираз виглядає як буквальний переклад такого виразу: хоча німецький текст, пересланий Адерсбахом був перекладом з польського, але в польськім обіході видимо перекладали німецький вираз.
До ст. 570. Оповідаючи про похід Лупула против союзників, що закінчився його погромом під Тирґул-Фрумос, Бізаччіоні, каже що з ним було 2 тисячі козаків під проводом полк. Носача, і сі козаки майже всі погинули в битві, нехотячи тікати. Б. Хмельницький, почувши про сей погром і облогу Сучави, вислав на поміч 16 тисяч козаків. Стефан і його союзники, щоб не допустити сеї помочи, вислали військо на Україну і зруйнували Ямпіль. Але Тиміш таки прийшов на виручку тещі з 12 тис. козаків і невеликою скількістю Татар (aliquanti Tartari).
До ст. 585-592. Біззачіоні, коротко згадавши про смерть Тимоша від гарматної кулі (с. 407) також розписується на тему нечуваної розпусти, що викликала загальну ненависть до нього. Уже раніш, мовляв, підчас першого походу в поміч тестеві, Тиміш викликав серед людности велике невдоволеннє своїми насильствами (insolenze insupportabili), тепер же його смерть викликала серед обложених в Сучаві неменшу радість як і серед тих що її облягали. Бо сей розпустник безчестив усіх дівчат що були з його тещею, так що в фортеці не лишилося майже ніодної не рушеної його насильством і ненаситною розпустою. Коли теща хотіла його опамятати, він відповів, що незадовго він зробить з нею те саме, що і з иншими, бо знає певно, що його батько теж не марнує часу з його жінкою. Отже не було тепер ока, яке б заплакало з причини його смерти, хоч він тепер терпів страшні муки, так що, можна думати, ще перед смертю почув себе в пеклі, а мертвий так розпух, що ніщо з одежі його тестя не можна було натягти на його тіло.
“Тому що в фортеці богато згинуло в тих приступах, і недостача припасів швидко зростала, між військом почало зростати велике непорозуміннє і замішаннє. Козаки по смерти Тимоша вибрали иншого провідника званого Stepicha (Степича?), але сей вибір не зробив кінця замішанню, бо инші хотіли йти і віддатись під владу і опіку короля, проклявши час, коли Богдан вивів їx з послуху і з трівкого спокою; инші чекали, що фортеця піддасться Стефанові, одержавши від нього свободу йти куди схочуть, й инші пристануть на се. Але княгиня (жінка Лупула), довідавшись про такі наміри, кликала старшину і переконуючо просила не лишати її-показувала листи Хмельницького, що він обіцяє скору і безсумнівну поміч, і вираховувала, що ся поміч може прийти дуже скоро. Коли ж ті стояли на своїм-що вони не хочуть за той час загинути з голоду, а коли їм вже судилося згинути з руки неприятеля-хочуть згинути не жебраками, а відважними вояками, скінчилось на тім, що звернулась вона до вимовнішого посередника-золота, що й осягнув звичайний ефект: козаки згодилися зістатися поки надійде поміч від Богдана. А той справді виконав обіцянку, виславши з полк. Богуном велике військо, щоб воно йшло до Сочави. Воно пішло, але почувши в дорозі про смерть Тимофія, все військо збунтувалося-казали, що вони охоче пішли ратувати сина свого гетьмана (genеrаlе), але коли се не вдалось, вони не хочуть битися за своїх сусідів тою зброєю, котрою билися за свою свободу: нема їм діла ні до Василя, ні до його доньки, що повдовівши може вернутися-бо не має нічого у козаків. Богун пробував їх загамувати, але його намовляння тільки гірше дражнили їх, і щоб не привести до ще гіршого розруху, він погодився за волею всіх вернути назад”.
