Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович (серия книг .txt, .fb2) 📗
– Ні. Не забувай… – зиркнула на Богдана, – не забувайте: щоразу перед появою машини-вбивці жертві хтось дзвонить із темряви і говорить голосом Віри Домонтович.
– Яку теж хтось убив, – підхопив Данило. – Щоправда, її задушили подушкою, гепнувши перед тим по голові.
– Якщо вірити Зої, ланцюжок смертей зупиниться з Віриним похованням. Її життя – гарантія життя інших. За цією логікою, жодному з восьми, внесених у список, її нагла смерть не була вигідна. Зате тепер Віру треба якомога швидше поховати. Ще й відспівати в церкві.
Гайдук лунко ляснув долонями.
– Лоро, у цій кімнаті троє раціональних людей. Жоден із нас, включно з тобою, в оцю чортівню не вірить. Прокляття, лихе око, пристріти, дзвінки з того світу, чорна фантомна машина… Казочка для вразливих. Вистава, декорація.
– Я чула її голос у телефоні. Важко з іншим сплутати, характерний дуже.
– А імітатора виключаєш?
Тепер долонями ляснула Лора.
– Тут троє раціональних людей – але тут троє дорослих! Дітей немає, Гайдуче! Не роби з мене ідіотку, не товчи зрозумілих речей! Мене вчора мало не вбили! Це – дуже серйозно! Яким боком моя персона до всієї тієї історії? Тим самим, що й нещасний Вадик Граф! Він для Віри винен у тому, що зайняв місце її покійного сина! Він, за її поняттями, мав відповідати разом із Зоєю! Така її картина світу, приймаємо ми це чи ні! А на мене вона визвірилася, бо вирішила: мене прислала Графиня! Я дію в її інтересах! І відтоді прокляття – також на мені!
– Лоро!
– Дослухай ти до кінця! – Вона роздратовано тупнула ногою. – Я мушу в це повірити, розумієш? За чиїмось диявольським задумом – мушу! Як мав повірити й повірив Вадим! А після всього вірять і трусяться інші причетні! Крім одного!
– Один не вірить?
– Один не тремтить. – Лора заговорила спокійніше. – Той, хто почав смертельну гру. А вбивця – серед них, я не бачу інших варіантів. Я потрапила під роздачу, бо – незрозуміло поки що, як і чому – почала заважати його планам.
– Чи її, – нагадав Гайдук.
– Так, вони всі водять, – кивнула Кочубей. – У Сотників машини нема, але це нічого не означає. Галина могла вбити чоловіка? Шанс мізерний, і я його не відкидаю. Якщо вже розвивати цю тему: Графа вона тим паче могла переїхати. Він – пішак, ніхто для неї та будь-кого, крім хіба Зої.
– За твоєю логікою, Графиня теж могла вбити свого чоловіка. А коли йдеться про Домонтовичку – в неї взагалі безперечний мотив. На місці слідства, тим паче, знаючи про нові обставини, поставив би Зою номером першим.
– Я б не грала в такі шахи, – мовила замислено Лора. – Наприклад, Зоя може вбити Віру – але не може вбити Вадима. Натомість Галина теж може вбити Віру – та для неї Ден недоторканний. Чи ось Ніна Мірошник така віддана своєму Романові, що здатна на навмисне вбивство всіх, окрім нього… Тасуючи пари, ми ще більше заплутаємося. Ні, ні, ще раз ні. Поганий метод.
– Маєш інший, простіший?
– Мотив. Простіше ще нічого не придумали з тих часів, коли Каїн убив свого брата Авеля. Нагадати? Ревнощі. Обидва брати принесли жертву Богові. Тільки Авелеву жертву Господь із вдячністю прийняв, Каїнову ж визнав неугодною, не гідною себе.
– Ще простіше можеш пояснити?
– Залюбки. Чотири роки тому Віра Домонтович зізналася в убивстві, яке скоїв її син Антон. Спільниками приховання злочину вона зробила кількох шанованих у своїх колах та сферах людей. Проти їхньої волі. Переклала на всіх відповідальність за сина. Син трагічно загинув, злості додала неможливість приїхати на похорон. Відсидівши не за своє, Віра Домонтович виставляє всій компанії рахунок. Фінансовий, Гайдуче, – кожен мав заплатити їй викуп. Отака людина, отака натура. Інакше Віра Леонідівна готова була розкрити правду, і термін давності там ще не збіг. За той час фінансовий стан більшості зазнав серйозних змін. Особливо вдарило по Сотниках. Мотив звести рахунки з Вірою, отже, мав кожен, навіть наш співробітник, твій протеже Вадик. Стежите за думкою, чоловіки?
Гайдук і Соколовський дружно кивнули.
– Усе заплутує другий акт цієї драми, – повела далі Лора. – Прикра жінка залишає по собі новенький записник, у якому перелічені всі, до кого вона має претензії. Не встигло її тіло охолонути, як люди з того списку починають гинути один за одним за дуже дивних, сказати б – містичних обставин, які лише відволікають, закривають туманом головне: кому вигідні ці смерті? Що отримає вбивця, ким би він не був, на виході? Чому напали на мене? Хто наступний і чому? Шукаємо мотив, колеги, лише мотив. Знайдемо, тоді й побачимо – жодного потойбіччя.
Завершила свій спіч Лора широкою усмішкою.
Немов не вона вночі, якихось дванадцять годин тому, висіла над прірвою й прощалася з життям.
Збентеження, образа, лють.
Пройшовши всі стадії, об одинадцятій годині дня Роман Мірошник уже ненавидів усіх. Віктора Фролова – викрутився, знайшов причину втекти від усіх, зайнявся нарешті тітчиним похороном. Зою Граф – бо так само поринула в клопоти з похованням свого чоловіка. Єва Фролова раптом згадала про медичну освіту, тепер сидить із напівпритомною від горя Галею, теж придумала собі тимчасову, проте залізну відмазку від допитів. Ненавидів Роман навіть Ніну – і пояснити різку зміну почуттів не міг, як не старався. І за це злився вже на себе самого.
Кожен ніби при ділі – а йому довелося сидіти в кабінеті слідчої найдовше, за всіх віддуватися.
Новина про Денову смерть проти ночі мовби вибухом підкинула в повітря. Мірошник не питав інших, та в самого зникла з-під ніг твердь. І хоча він нібито міг стояти, сидіти й лежати, за бажанням, – та все одно здавалося: висить між небом і землею, бовтається у вільному падінні, виконує затяжний стрибок, як колись забавлявся замолоду, але – без рятівного парашута за спиною.
З якогось дива слідча попросила поговорити з ним цю приблудну жінку з банку, Кочубей, і спершу Роман не розумів нічого, слова гальмував невидимий шар вати довкола голови. Потім він зірвався, визвірився, нахамив тій жінці, про що негайно пошкодував, вичавив вибачення. Вона, схоже, не образилася, все зрозуміла, та й сама мала не найліпший вигляд.
Коли на її прохання Вербна відпустила його поспати кілька годин, щоб усе ж таки викликати зранку на допит, Мірошник поїхав додому, та заснути не вдалося. Ніна увесь час сиділа в Сотників, вимкнула телефон, Єва взяла з неї приклад, а Фролов, хоч лишився на зв’язку, обмежився сухими короткими фразами.
Романа за мовчазною згодою кинули на амбразуру – іншого висновку не напрошувалося.
Допит виснажив, проте додому Мірошник не квапився. Там усе одно нікого немає, на самоті після всього лишатися не хотілося. Куди їхати, визначитися не міг, тож просто катався Житомиром і вперше не впізнавав за вікном машини міста, в якому народився, виріс, зустрів кохану, єдину на все життя, в реальність чого юнаком не вірив. Цими вулицями Роман ходив, бігав, вештався, коли прогулював школу, аби пропетляти контрольну, а прикинутися хворим не вдавалося. Він до нинішнього дня думав, що їздитиме тут із заплющеними очима.
Та зараз усе було чуже й вороже. Люди – так йому здавалося – або відверталися, вглядівши його авто, або, навпаки, – дружно, мов за командою, повертали голови, проводжали ненависними поглядами, сичали, шепотіли, вигукували: вбивця, вбивця, вбивця. На перехрестях різкі сигнали розтинали повітря, і Роман не мав жодного сумніву: всі довкола змовилися й тепер клаксонять йому, заганяючи в коридор ганьби.
Він без жодної мети понад годину намотував кола й «вісімки» спершу центральною частиною, потім – виїхавши далі від багатоповерхівок, взявши курс до центральної автостанції. Зробивши коло, подався київською трасою до розв’язки, там знову заклав віраж, розвернувся, повернув у протилежний бік, вже іншою дорогою. Заспокоївся, коли повернулося відчуття рідного, знайомого до болю, а отже, – безпечного міста, де він король і де нікому не дозволить знущатися з себе.
Особливо – таким, як Графиня.
