Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗

— Їдь уже, перекотиполе, — незлобливо ляснула його по спині Явдоха. — Та гарбу свою не забудь.

— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.

— Всяке буває, -сказала Явдоха. — Та нащо далеко ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяччя, хазяїна мов дідько вхопив.

— І справді, — підвів голову Шеремет і поглянув на рефрижератор, — куди це тягач подівся? “Колхіда”, здається. Чи “КамАЗ” там був?

— “КамАЗ”, — підтвердив Вадим.

— А номер запам’ятав?

— Ні, — тихо мовив Вадим. — Багнюкою був заляпаний. От літери пам’ятаю: АЧМ.

— Крутився тут учора один під ногами трохи не до обіду. Очима пасе, а саме таке зачухане, ще й пика неголена, — презирливо скривилася Катруся і пішла на кухню.

— То куди ж він зник? — Шеремет відсунув од себе тарілку.

— Кудись ходив, — Явдоха перераховувала гроші, — потім прибіг, фургон отой відчепив — і погнав, як скажений.

Якийсь час слідчі мовчали.

— Катрусю, сонечко! — нарешті гукнув Вадим. — Ти часом не знаєш, куди він ходив?

— А дзвонити, — обізвалася з кухні дівчина, — на пошту. В Узень, казали люди… Іще кудись. П’ять керебе на автомат розміняв.

— Приведи дільничного, — наказав Матвій Петрович Вадиму. — Треба розібратися.

…Одразу за дверцятами фургона стояли, до самісінького верху, ящики з поганенькими яблуками. А за ними все було забите пузатими мішками з маковою соломою.

— Двісті п’ятдесят тисяч… — роздільно вимовив Шеремет. — А я все запитую в себе: і звідки в Деркача такі гроші?

— Оце так фокус! — почухав потилицю Вадим.

— Але ж як усе розрахував, тварюка, продав би тобі їхню ниточку — і розмотуй, прокуратуро! Ти, певна річ, притиснув би кредиторів до стінки, аби з бідного Жори борги не вимагали. Ну а за Жорою з грошенятами і слід би захолов.

— Шкода, що не встиг він продати ту ниточку… Хоча б одне прізвище… — похмуро мовив Вадим і сердито стукнув кулаком по мішку. — А так що ж! Мертві мовчать…

ФАНТАСТИКА

В’ячеслав Сахно

ПІДКИДЬОК [11]

Оповідання

Сонячні промені раз у раз пробивалися крізь лапчасте візерункове листя папайї і світлими плямами накладалися на бліде, поросле кількаденною щетиною обличчя. Це миготіння, певне, докучало навіть через стулені повіки. Застогнавши, чоловік схилив голову до лівого плеча.

Аж тут до набридливого ряботіння долучилось якесь дзижчання. Спершу видалося, що звук той іде з жорсткої трави, яка впиналася йому в хребет. Проте ні… Звук долинав згори. Він зробив спробу відігнати настирливу комаху рукою, одначе вона, попри команду мозку, ані ворухнулась, бо була підвернута за спину. Чоловік сіпнувся, підсвідомо намагаючись вивільнити правицю, й знову провалився в млосну безодню.

Але пронизливе дзижчання, здавалося, вбигалося в його праве, повернуте до неба вухо, перетворюючись на гуркіт, що роздирав мозок, кам’яними жорнами перемелював йому череп. Через силу чоловік підняв повіки й, побачивши якогось величезного страхітливого джмеля, рештками свідомості зрозумів, що це прийшла смерть. З полегкістю заплющивши очі, він приготувався віддати себе їй у лабети й відлетіти назавжди в далеке небуття. Гуркіт усе дужчав. Згарячене тіло огортав приємний холодок. Ще трошки, й можна буде, змахнувши “рилами, злетіти вгору, до хмар, поза хмари, до сонця і розчинитися в блакиті, й так ширяти над землею в чарівній круговерті…

Потужна комаха, на диво граційно сівши на галявину, вповільнювала широкий змах своїх крил. Крізь овальне вічко з правого її боку випав якийсь зелено-брунаткий клубок, за ним — другий. Коли вони випросталися, виявилось, шо то двоє командос у польовій камуфляжній уніформі. Перший, петляючи, бігцем подався в напрямку самотньої папайї. Його голоза то зникала, то виринала над високою травою савани. Другий брів за кілька кроків позаду, сторожко роззираючись довкола. У дверцятах вертольота чиїсь невидимі руки нервово поводили коротким дулом кулемета.

Перший вояк зрештою здолав якісь півсотні футів і схилився над непорушним тілом виснаженого смаглявого чоловіка. У нього були гострі вилиці й запалі щоки, а чорна скуйовджена чуприна й кількаденна, трохи світліша, борода припали порохом. У вицвілому рам’ї вгадувався військовий стрій однієї з південноафриканських країн. Черевиків не було. Порепані чорні ступні стирчали вгору збитими до крові пальцями.

— Ходи сюди! — буркнув сержант до товариша.

Той не розчув. Учепившись обіруч в автомат, він зацьковано нишпорив очима по чагарях. Сьогодні в нього була перша справжня операція — бойове хрещення, як казав хвацький капрал, що лежить у вертольоті на ношах, марячи і згадуючи свою матусю. А от його навіть не подряпало. Досі не віриться! І тепер йому дрижать жижки й підгинаються коліна: чи ж годиться вдруге в один день спокушати долю? Який сенс наражатися на небезпеку, щоб підібрати труп якогось бевзя! А смерть може чигати за кожним кущем. Головне — зреагувати на перший постріл, випередити кулю, скеровану тобі в голову, впасти на землю й повзти, повзти до вертольота. Свої не покинуть напризволяще…

Йому аж легше стало на душі, ніби й справді врятувався від неминучої смерті. Та нараз усе перевернула інша думка. Повзеш серед цієї густої трави, а зони бачать, як за тобою ворушаться довгі стебла. Повзеш, і раптом відчуваєш у себе на потилиці чийсь погляд. Повертаєш голову, а над тобою, широко розставивши ноги у’високих шнурованих черевиках, стоїть чорнопикий із націленим тобі межи очі автоматом і зловтішно шкіриться…

— Чи тобі заклало, чорти б тебе вхопили! — гаркнув сержант. — Ходи сюди! Швидко!

Солдат підбіг і, нахилившись, почав з острахом вдивлятися в обличчя невідомого: невже живий? Але, знітившись під важким поглядом сержанта, нараз виструнчився.

— Бери його попідруч! — Проте, глянувши на брудні ступні, гидливо скривився й виправився: — Ні, за ноги!

Тіло виявилось легке, хоча на вигляд чоловік був доволі кремезний. Незграбно бокуючи, вони рушили до вертольота. Автомат у новака теліпався на шиї. Він боявся перечепитись і впасти, через те ще дужче збивався з ноги. Сержант лише сердито сопів.

Діставшись до вертольота, вони, підтримуючи, поставили непритомного на ноги, а двоє солдатів, вхопивши його за зап’ястки, ривком втягли досередини. Вільного місця не було, тож поклали його на ноші в проході.

Тієї ж миті заревів двигун, і вертоліт плавно пішов угору. До міста було з півгодини лету. На чужака ніхто не звертав жодної уваги. Лише лікар, майор Стерн, на кілька хвиль сів біля нього навпочіпки, помацав пульс і щось мугикнув собі під носа. Певне, вирішив, що до міста той дотягне.

У кутку знову застогнав тяжко поранений капрал. “Навряд чи виживе”, — подумав Стерн. Подумав без жалю, як, на його думку, й належало військовому лікареві. Серед кільканадцяти поранених двоє-троє роковані на смерть — не сьогодні, то завтра. Що ж, вони солдати, й їхня професія — вбивати, а іноді вмирати самим…

У салоні панувала гнітюча мовчанка. Хоча лібераціоністів [12] сьогодні поклали чимало, це не тішило — надто дорогою ціною. Крім поранених, було багато вбитих. Їх доставить інший вертоліт.

Стерн зиркнув у ілюмінатор. Починалося передмістя, де розташований їхній шпиталь. Обличчя у всіх досі були незворушні й не виказували жодної радості. Це професійна звичка. Доки машина в повітрі, статися може будь-що.

Та ось вертоліт, ледь гойднувшись, став на майданчику за шпитальним муром. Тепер можна було почуватися вільніше, можна й чарку віскі перехилити. Але лікареві сьогодні зась — роботи з пораненими дуже багато. Власне, склянка джину з тоніком не завадить, але не більше. А Крістіана нині зробить свою першу самостійну операцію.

На згадку про молоду колегу він несамохіть усміхнувся. Проте відразу поквапився стерти з вуст недоречну посмішку. Стерн волів не піддаватись емоціям і за найвищу чоловічу чесноту мав стриманість та незворушність за будь-яких обставин. Оця його сувора вимогливість до себе уже не раз зашкоджувала йому в приватному житті, відштовхуючи від нього жінок. А дехто з колег вбачав у поведінці майора зарозумілість і погордливість, котрі, на їхню думку, Стерн успадкував від своїх англійських предків, намагання вирізнитися поміж нащадків войовничих бурів.