Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
11 роте камерарій знав, що такі заяви свідчать лише про нерозуміння суті конклаву. Конклав — це не вибори, а. старовинний містичний ритуал передавання влади. Він не може застаріти… уся ця таємничість, згорнуті папірці, спалювання результатів, змішування старовинних хімікатів, димові сигнали…
Цікаво, як почувається кардинал Мортаті, думав камерарій, наближаючись до лоджій Григорія XIII. Адже він не міг не зауважити відсутності preferiti. Без них голосування триватиме до ранку. Це добре, що головним виборцем призначили Мортаті, заспокоював себе камерарій. Цей кардинал відзначається широкими поглядами і здатний висловлюватися щиро. Сьогодні конклав потребуватиме лідера, як ніколи.
Зупинившись перед Королівськими сходам, камерарій мав таке відчуття, наче він стоїть на межі провалля. Гомін з-за стін Сікстинської капели долинав аж сюди, нагору — стривожені голоси ста шістдесяти п’яти кардиналів.
Ста шістдесяти одного кардинала, виправився він.
На якусь мить камерарію здалося, що він падає, охоплений полум’ям, стрімко летить у пекло, а навколо кричать люди і з неба ллється дощ із крові й каміння.
А тоді настала тиша.
Прокинувшись, хлопчик побачив, що він на небесах. Навколо все було біле. Світло було неймовірно яскраве і дуже чисте. Хтось міг би сказати, що десятирічна дитина не здатна збагнути, що таке небо, проте юний Карло Вентреска все розумів чудово. Він був на небі. Де ж іще це могло бути? За ті десять років, що їх він провів на землі, Карло встиг пізнати велич Бога — її відчував він у чистих звуках органа, у височенних маківках, у піднесеному співі церковних хорів, у кольорових вітражах, у блискучому золоті й бронзі. Мати Карло, Марія, водила його на службу Божу щодня. І церква стала для нього домівкою.
— Чому ми ходимо на службу щодня? — запитав якось Карло, хоч насправді нічого не мав проти цього.
— Тому що я так пообіцяла Богові, — відповіла. мати. — А обіцянка, яку даєш Богові, — найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові.
Карло дав їй слово, що ніколи не порушуватиме обіцянок Ііогові. Матір він любив понад усе на світі. Вона була його янголом. Іноді він називав її Maria Benedetta — Марія Блаженнії — хоч їй це й не подобалось. Коли вона молилася, він ставав навколішки поруч із нею, вдихав аромат її тіла і слухав, як вона шепоче молитву, перебираючи вервицю. Діво Маріє, Богородице наша… помолись за нас грішних… і нині, і в час нашої смерті.
— А де мій батько? — запитував інколи Карло, знаючи наперед, що той помер іще до його народження.
— Тепер Бог тобі батько, — завжди відповідала вона. — Ти дитя Церкви.
Карло це страшенно подобалось.
— Якщо тобі колись буде страшно, — казала йому мати, — згадай, що твій батько — Бог. Він завжди тебе бачить і оберігає. Бог має великі плани щодо тебе, Карло. — Хлопчик знав, що вона має рацію. Він уже відчував Бога у своїй крові.
Кров…
Кривавий дощ!
Потім тиша. А тоді — небо.
Насправді його небо виявилося реанімаційним відділенням /і j карні Святої Клари під Палермо. Карло це зрозумів, коли згасло оте сліпуче світло. Він був єдиним, хто вижив після вибуху, від якого розлетілась на друзки каплиця, куди вони з матір’ю ходили молитися під час відпустки. Загинуло тридцять сім осіб, ітред них і його мати. Те, що хлопчик вижив, газети назвали чудом святого Франциска. За кілька хвилин до вибуху Карло невідомо чому залишив матір і зайшов у глибокий альков — помилуватися гобеленом зі сценами життя святого Франциска.
Це Бог мене туди покликав, вирішив він. Він хотів мене врятувати.
Від болю Карло почав марити. Він бачив матір. Ось вона стоїть навколішках і посилає йому повітряний поцілунок, а вже за мить її пахуче тіло рветься на шматки під страшний гуркіт. Він пізнав людське зло. Він запам’ятав той кривавий дощ. Це була кров його матері! Блаженної Марії!
Бог завжди тебе бачить і оберігає, казала йому мати.
То де ж Він тепер?
А тоді, неначе на підтвердження материних слів, до лікарні прийшов священнослужитель. І то не простий священик, а єпископ, Він помолився за Карло. Чудо святого Франциска. Коли хлопчик одужав, єпископ влаштував його в невеличкий монастир при соборі, у якому сам був настоятелем. Карло жив і вчився разом із монахами, а за якийсь час навіть почав прислужувати у вівтарі своєму новому покровителю. Єпископ радив Карло піти до світської школи, але той відмовлявся. Він був щасливий у своїй новій домівці. Нарешті він по-справжньому жив у Домі Божому.
Щоночі Карло молився за матір.
Бог урятував мене не просто так, думав він. Яку ж долю Вігі мені готує?
Коли Карло виповнилось шістнадцять, він, за італійським законом, мав відслужити два роки у війську. Єпископ сказав, що якщо Карло вступить до семінарії, то його звільнять від військової служби. На це хлопець відповів, що планує вступити до семінарії, але спершу мусить пізнати зло.
Єпископ його не зрозумів.
Карло пояснив: якщо він збирається присвятити життя Церкві й боротися зі злом, то спочатку він мусить зрозуміти, що це таке. А кращого місця, ніж військо, для цього не знайти. У війську стріляють з автоматів і кидають бомби. Моя Блаженна мати загинула від бомби!
Єпископ спробував його переконати, але Карло вже вирішив.
— Будь обережний, сину, — сказав йому на прощання єпископ. — І пам’ятай: Церква чекає твого повернення.
Два роки військової служби стали для Карло жахіттям. Юність він провів у тиші й глибоких роздумах. У війську ж для роздумів не було місця. Невпинний галас. Усюди величезні машини. Ані хвилини спокою. Щоправда, раз на тиждень солдати відвідували службу Божу, однак Карло не відчував присутності Бога в душі жодного зі своїх товаришів. їхні голови були надто забиті хаосом, щоб вони могли побачити Бога.
Карло ненавидів своє нове життя і мріяв про повернення додому. Але він твердо вирішив, що мусить дотерпіти його до кінця. Нін іще так і не зрозумів зла. Стріляти зі зброї він відмовлявся, тож військові навчили його керувати гелікоптером медичної служби. Карло терпіти не міг ні звуку пропелера, ні смороду пального, зате на гелікоптері він міг злітати високо в небо і бути ближче до матері. Довідавшись, що курс підготовки пілота передбачає стрибки з парашутом, Карло вжахнувся. Проте вибору в нього не було.
Бог мене захистить, сказав він собі.
Перший стрибок став для Карло найзахопливішою пригодою її житті. Це було все одно, що літати з Богом. Карло не міг досхочу насолодитися цим станом. Тиша… політ… і обличчя матері в білих клубах хмар. Бог має плани щодо тебе, Карло. Повернувшись із війська, Карло вступив до семінарії.
Це було двадцять три роки тому.
І тепер, спускаючись Королівськими сходами, камерарій Карло Вентреска намагався осягнути весь ланцюжок подій, що привів його до цього незвичайного роздоріжжя.
Облиш увесь страх, казав він собі, і віддай цю ніч Богові.
Він побачив перед собою великі бронзові двері Сікстинської капели, обабіч яких стояло четверо швейцарських гвардійців. Вони відімкнули замок і відчинили двері. Усі присутні всередині разом повернули голови. Камерарій дивився на чорні мантії й червоні пояси. Він зрозумів нарешті, що планував для нього Ііог. Доля Церкви опинилася в його руках.
Камерарій перехрестився і ступив через поріг.
48
Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавто-оусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами — винахідливий, кмітливий, надійний, — | саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадам ’ собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж і ніяк не приваблювали.:
