Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Я уважно вивчила незнайомі ягоди.

— Ти впевнена, що вони не отруйні?

— Впевнена. Вони ростуть у нас удома. Я їла їх усі ці дні, — мовила вона і з цими словами закинула кілька ягід до рота.

Я невпевнено з’їла одну, і виявилося, що вона така ж смачна, як наша ожина. Годі було шукати кращого со­юзника, ніж Рута. Ми розділили харчі порівну, про всяк випадок. Якби ми опинилися нарізно, то кожна з нас була б забезпечена їжею на кілька днів. Окрім їжі, у Рути був іще шкіряний бурдюк для води, са­моробна рогатка і додаткова пара шкарпеток. Також вона мала гострий камінець, який використовувала як ніж.

— Я знаю, що мої пожитки зовсім мізерні, — мовила вона, зніяковівши, — але я мала щодуху втікати від Рогу достатку.

— Ти вчинила правильно, — сказала я.

Коли я розклала всі свої речі, побачивши темні оку­ляри, вона широко роззявила рота.

— Як тобі вдалося їх роздобути? — запитала вона.

— Вони були в наплічнику. Та з них жодної користі. Вони не тільки не блокують сонячного проміння, але й спотворюють усе довкола, — мовила я і знизала пле­чима.

— Вони не від сонця, вони для темряви, — вигукнула Рута. — Іноді, коли ми збираємо фрукти допізна, нам ви­дають такі окуляри, особливо тим, хто вилазить найвище, куди не проникає світло факелів. Одного разу хлопець, його звали Мартин, спробував украсти пару. Він заховав окуляри в штанях. Його вбили на місці.

— Вбили хлопця за те, що він узяв ось такі оку­ляри? — мовила я.

— Так, хоча всі знали, що він не становить небезпеки. У Мартина були проблеми з головою. Я маю на увазі, він поводився, як трирічна дитина. Він узяв окуляри погра­тися, — сказала Рута.

Раптом мені спало на думку, що в Окрузі 12 без­печно, мов на небі. Звісно, люди там постійно вмирають із голоду, але важко уявити, як миротворці вбивають дитину несповна розуму. В нашому окрузі є маленька дівчинка, онучка Сальної Сей. Вона увесь час блукає Горном. У неї також не все гаразд із головою, але люди ставляться до неї, як до кімнатної тваринки: кидають їй залишки їжі та всілякі дрібнички.

— То для чого вони? — запитала я в Рути, взявши окуляри в руки.

— Коли надворі стемніє, сама побачиш, — відповіла вона. — Одягни їх сьогодні ввечері, коли сяде сонце.

Я віддала Руті кілька сірників, а вона ще раз пере­свідчилася, що у мене з собою достатньо листочків у разі, якщо набряки знову розболяться. Ми загасили вогонь і рушили вгору паралельно потічку. Ми йшли, аж поки зовсім не стемніло.

— Де ти спиш? — запитала я в неї. — На деревах? — (Рута кивнула у відповідь). — У самій тільки курточці?

Рута витягнула додаткову пару шкарпеток.

— Я одягаю їх на руки.

Я згадала, які тут холодні ночі.

— Спи зі мною у спальному мішку, якщо, звісно, хочеш. Він достатньо великий для двох.

Після такої пропозиції обличчя її засяяло. Гадаю, вона на таке й не сподівалася.

Ми вибрали годящу гілку і вмостилися на ніч саме тоді, коли почав грати гімн. Цього дня смертей не було.

— Руто, я прийшла до тями вчора. Скільки ночей я проґавила?

Звуки гімну повинні заглушити мої слова, але я все одно шепотіла. Навіть з осторогою прикрила губи долонею. Не хотіла, щоб глядачі дізналися, що я зби­раюся говорити про Піту. Наслідуючи мене, Рута зро­била те саме.

— Дві, — відповіла вона. — Дівчата з Округів 1 і 4 за­гинули. Залишилося десятеро.

— Трапилося щось дивне. Принаймні так мені здалося. Можливо, цього й не було насправді: отрута мисливців-убивць почала діяти, і мені все привиді­лося, — мовила я. — Пам’ятаєш хлопця з мого округу? Піту? Гадаю, він урятував мені життя. Але він був із кар’єристами.

— Він уже не з ними, — сказала Рута. — Я шпигувала за їхнім табором біля озера. Вони повернулися, перш ніж почали марити. Але його там не було. Можливо, він справді врятував тебе і тому був змушений тікати.

Я не відповіла. Якщо Піта мене врятував, то виходить, що я знову йому заборгувала. Тепер буде не так легко з ним розрахуватися.

— Якщо він справді виручив мене, то, мабуть, це вхо­дило в його плани. Він, певно, хоче, щоб люди й надалі думали, ніби він у мене закоханий.

— А, — мовила Рута і замислилася. — Мені здалося, що то була не гра.

— Звісно, що гра, — сказала я. — Він вигадав це разом із нашим ментором.

Тим часом гімн закінчився, і небо стемніло.

— Давай випробуємо окуляри.

Я витягнула окуляри й одягнула їх. Рута не жартувала. Я бачила все — від листочків на деревах до скунса, який повільно скрадався серед кущів за добрячих п’ятнадцять футів звідси. З такої відстані я б могла підстрелити його, якби захотіла. Я будь-кого могла б підстрелити.

— Цікаво, в кого ще є такі окуляри, — мовила я.

— Кар’єристи мають дві пари. У їхньому таборі біля озера є все, — сказала Рута. — Вони такі сильні.

— Ми також сильні, — відповіла я. — Просто наша сила в іншому.

— Ти сильна. Ти вмієш стріляти, — мовила вона. — А що вмію я?

— Ти можеш забезпечити себе харчами. Хіба ні? — запитала я.

— Їм харчі не потрібні. У них є все, — відповіла Рута.

— А уяви, якби в них не залишилося нічого. Уяви, якби всі їхні запаси зникли. Скільки часу вони протяг­нуть? Я маю на увазі тут, на Голодних іграх...

— Але ж, Катніс, вони не голодні, — сказала Рута.

— Ні, не голодні. Ось у чому проблема, — погоди­лася я.

І вперше за весь час у мене з’явився план. Не план за­хисту чи втечі, а план нападу.

— Руто, гадаю, нам час виправити ситуацію.

РОЗДІЛ 7

Рута вирішила повністю мені довіритися. Щойно пролунали останні ноти гімну, як вона міцно притули­лася до мене й одразу заснула. У мене також не виникало жодних підозр стосовно неї, тому я не вжила жодних за­ходів безпеки. Якби вона зичила мені смерті, то просто втекла б, не попередивши про осине гніздо. Мене хви­лювало інше — десь глибоко всередині мені не давала спокою одна думка. Жодній із нас не під силу виграти Ігри. Та оскільки везіння поки що було на нашому боці, я вирішила зараз про це не думати.

До того ж усю мою увагу поглинув план, який не­щодавно народився у моїй голові. Ми з Рутою повинні знищити запаси кар’єристів. Не знаю як, але ми мусимо це зробити. Я була на всі сто впевнена, що виживання без їжі стане для них серйозним випробуванням. Як пра­вило, стратегія кар’єристів полягає в тому, щоб одразу за­хопити всі запаси їжі, отаборитися на одному місці й по­ступово винищувати решту трибутів. У ті роки, коли кар’єристи залишали свій табір без нагляду, — одного разу всі припаси знищила зграя страшних рептилій, іншого їх змила повінь (справа рук продюсерів), — тільки тоді ви­гравали трибути з менш престижних округів. Кар’єристи зростали в достатку, їх завжди добре годували, тому вони не знають, що таке голод. На відміну від нас із Рутою.

Та сьогодні я була занадто виснажена, щоб розроб­ляти детальний план. Мої рани тільки почали загою­ватися, у голові ще не прояснилося від отрути, а тепло тільця Рути, її голівка, що вмостилася в мене на плечі, — все це дало мені відчуття безпеки. Вперше я замисли­лась над тим, як самотньо мені було на арені досі. Як заспокоює присутність іншої людини! Я поринула в сон, сподіваючись, що ранок принесе з собою свіжі ідеї. Одне мені було відомо напевне: завтра кар’єристам буде непереливки.

Мене розбудив гарматний постріл. Небо вже ясніло, а пташки щебетали. Рута сиділа на гілці навпроти і три­мала щось у руках. Ми мовчали, очікуючи ще пострілів, та було тихо.

— Як гадаєш, хто цього разу? — запитала я. Просто не могла не думати про Піту.

— Не знаю. Та хто завгодно, — відповіла Рута. — Ді­знаємося ввечері.

— А хто залишився? — запитала я.

— Хлопець з Округу 1. Обоє трибутів з Округу 2. Хлопець з Округу 3. Трач і я. Ти і Піта, — мовила Рута. — Разом вісім. Зажди, є ще хлопець з Округу 10, той, що кульгає. Він дев’ятий.

Був іще хтось, але жодна з нас не могла згадати хто.

— Цікаво, як помер цей трибут, — мовила Рута.