Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Хмельницький спаленів, ухопився за ефес шаблі й глянув на намісника, як лев, котрий от-от рикне і кинеться на свою жертву, але стримався. На щастя, він іще не був п’яний. Чи то враз огорнула його якась тривога, чи то якісь голоси заговорили у нього в душі й сказали: «Зверни з дороги!», бо зненацька, ніби бажаючи захиститися від власних думок або переконати самого себе, він почав казати ось що:

— Від іншого не стерпів би я таких речей, але й ти стережися, щоб твоя сміливість моєму терпінню край не поклала. Пеклом мене лякаєш, у корисливості й зраді мене запідозрюєш, а звідкіля ти знаєш, що я тільки за власні кривди помститися йду? Де ж би я знайшов помічників, де б узяв ті тисячі, котрі вже за мною пішли і ще підуть, коли б я тільки власні утиски став боронити? Поглянь, що діється в Україні! Гей! Земля родюча, земля-матінка, земля рідна, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, свободи не втратив, хто тут не плаче і не зітхає? Самі тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Калиновські, та Конецпольські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля і люди, для них щастя й золота воля, а решта люду в сльозах руки до неба простягає, чекаючи Божого милосердя, бо й королівське не допомагає! Скільки ж то, шляхти навіть, нестерпного їхнього гніту не можучи витримати, на Січ тікає, як і я втік? Я війни з королем теж не хочу, не хочу і з Річчю Посполитою! Вона — мати, він — батько! Король — государ милостивий, але короленята!.. З ними нам не жити: це їхні здирства, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові й рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв учинювані, до неба про помсту волають. Якої ж вдячності діждалося Військо Запорозьке за свої великі заслуги, у численних війнах здобуті? Де козацькі привілеї? Король дав, короленята забрали. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному волі спалено! Кров ще не обсохла на ранах, яких нам шабля Жолкевського й Конецпольського завдала! Сльози не висохли за тими, кого вбили, кому зітнули голову, кого на палю посадили! І от, дивись, що на небесах світить! — тут Хмельницький показав у віконці на палахкотливу комету — гнів Божий! Бич Божий!.. І якщо мені судилося на землі бичем цим стати, то хай здійсниться воля Божа! Я візьму цей тягар собі на плечі.

Сказавши це, він простяг угору руки і весь, здавалося, запалав, як велетенський смолоскип помсти, і затремтів, а потім упав на лаву, ніби тягарем призначення свого придавлений.

Запала мовчанка, яку порушувало тільки хропіння Тугай-бея і кошового, та ще в одному кутку кімнати жалібно співав цвіркун.

Намісник сидів з опущеною головою. Здавалося, він шукав відповіді на слова Хмельницького, такі важкі, як гранітні брили, нарешті й він заговорив голосом тихим і сумним:

— Ох, хоч би все це і було правдою, але хто ж ти такий, гетьмане, щоб суддею і катом себе призначити? Яка тебе жорстокість, яка пиха підіймає? Чому ти Богові суду і кари не залишаєш? Я злих не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, але вглянься ж і ти в себе, гетьмане! На утиски від короленят нарікаєш, кажеш, що ні короля, ні закону слухати не хочуть, пиху їх ганиш, а чи сам ти без гріха? Чи сам не підняв руку на Річ Посполиту, закон і короля? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того не бачиш, що якби не їхні груди, не їхні панцирі, не їхня міць, не їхні замки, не їхні гармати і загони, тоді б земля ця, що молоком і медом тече, під стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б її захистив? Чиїм це заступництвом і могутністю діти ваші в яничарах не служать, а дружин до непристойних гаремів не забирають? Хто заселяє пустища, закладає міста і села, будує храми Божі?..

Тут голос Скшетуського дедалі дужчав, а Хмельницький, понуро втупившись у флягу з горілкою, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, ніби сам із собою боровся.

— І хто ж вони? — вів далі пан Скшетуський. — Із німців сюди прийшли чи від турків? Чи не кров це від крові й плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо це так, тоді тобі біда, гетьмане, бо ти молодших братів на старших озброюєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Хоч би вони й лихі були, хай навіть усі, а це не так, зневажали закони, глузували з привілеїв, нехай їх Бог на небі судить, а на землі сейми, але не ти, гетьмане! Бо чи можеш ти сказати, що серед вас тільки праведники? Невже ви ніколи не согрішили, невже маєте право кинути каменем у чужу незаплямовану людину? А оскільки ти мене питав, де привілеї козацькі, то я тобі відповім: не короленята їх порвали, а запорожці, а Лобода, Саско, Наливайко і Павлюк, про якого вигадуєш, що він у мідному волі був підсмажений, бо добре знаєш, що так не було. Роздерли їх бунти ваші, роздерли незгоди і набіги, на кшталт татарських учинювані. Хто кримчаків у рубежі Речі Посполитої пускав, щоб потім на тих, хто повертався, навантажений здобиччю, для зиску нападати? Ви! Хто — Господи! — люд християнський, своїх, у ясир віддавав? Хто найбільші незгоди затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні кметь не були в безпеці? Від вас! Хто братовбивчі війни розпалював, із димом пускав села й міста українні, грабував Божі храми, ґвалтував жінок? Ви і ще раз ви! Чого ж ти тепер хочеш? Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабіж видали? Воістину вам більше вибачено, ніж забрано! Бо хотіли ми membra putrida [67] лікувати, не вирізати [68], і не знаю, чи є яка держава у світі, крім Речі Посполитої, котра б таку болячку в себе на грудях маючи, стільки терпіння і вибачливості виявила! А яка вдячність у відповідь на це? Он спить твій союзник, але Речі Посполитої ворог запеклий; твій приятель, але ворог хреста і християнства, не короленя українне, а мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але він тобі відтепер паном буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький вихилив іще одну склянку горілки.

— Коли ми з Барабашем свого часу у милостивого короля були, — відповів він понуро, — і коли скаржилися на кривди й утиски, державець наш сказав: «А ви що, не маєте самопалів чи шабель при боці?»

— А якби ти перед царем царів постав, той сказав би: «А ти простиш ворогам своїм, як я своїм простив?»

— З Річчю Посполитою я війни не хочу!

— Але ж меч їй до горла прикладаєш!

— Козаків іду з ваших кайданів визволити.

— Щоб зв’язати їх татарськими ликами!

— Віру хочу захистити.

— З поганином у парі.

— Іди геть, бо не ти голос моєї совісті! Геть, кажу тобі!

— Кров пролита тебе обтяжить, сльози людські звинуватять, смерть на тебе чекає, суд чекає!

— Не сичи! — люто закричав Хмельницький і блиснув ножем перед грудьми намісника.

— Убий! — мовив пан Скшетуський.

І знову на мить залягла тиша, знову чути було тільки хропіння сонних і жалібне поскрипування цвіркуна.

Хмельницький якийся час стояв із ножем біля грудей Скшетуського, але раптом, здригнувшись, отямився, упустив ніж і, схопивши флягу з горілкою, почав пити. Випивши до дна, він важко опустився на лаву.

— Не можу його різонути! — бурмотів він, — не можу! Пізно вже… Невже світає?.1! Але й назад вертати пізно… Що ти мені про суд і кров говорив?

Він і до того вже багато випив, тому тепер горілка ударила йому в голову; поволі він дедалі дужче втрачав притомність.

— Який там суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Тугай-бей тут спить! Завтра молодці рушать… Із нами святий Михаїл-архістратиг!.. А якщо б… якщо б… то… Я тебе у Тугай-бея викупив — ти це пам’ятай і скажи… Ось! Болить щось… болить! Назад вертати… пізно!., суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом він випростався, очі перелякано витріщив і вигукнув:

— Хто тут?

— Хто тут? — повторив напіврозбуджений кошовий.

Але Хмельницький голову на груди опустив, хитнувся раз, другий, буркнув: «Який суд?..» — і заснув.

Пан Скшетуський, знесилений ще свіжими ранами і схвильований розмовою, дуже зблід і почав непритомніти. Проте встиг іще подумати, що це, може, смерть його настає, і став він голосно молитися.