Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс (онлайн книга без txt) 📗
Наступного тижня після вступу Тарзана на престол Вазирі він і його вояки провели мануємів до північних кордонів краю, як їм було обіцяно. Перед розставанням Тарзан змусив їх пообіцяти, що в майбутньому ніяких нападів на вазирі не буде, і вони на це радо пристали. Відчувши на собі тактику бою нового провідника вазирі, вони втратили найменше бажання повторювати свої загарбницькі напади на його володіння.
Майже відразу після повернення до селища Тарзан заходився готуватися до експедиції, що мала вирушити на пошуки руїн міста Золота, яке змалював старий Вазирі. Він вибрав п’ятдесят найдужчих вояків племені, лише з тих, котрі справді хотіли супроводжувати його в цьому важкому поході і ділити з ним небезпеку в чужій і ворожій землі.
Казкове багатство легендарного міста не виходило з голови Тарзана, відколи Вазирі розповів йому про пригоди першої експедиції, яка випадково наштовхнулася на величні руїни. Любов до пригод змушувала Тарзана з племені Великих мавп до цього походу не менш владно, ніж бажання роздобути золота. Потяг до золота важив туту чимало, бо доки Тарзан жив серед цивілізованих людей, він довідався про дива, які може творити власник чарівного металу. Що, власне кажучи, він робитиме з цим золотом у африканських джунглях, Тарзан не думав. Йому вистачило усвідомлення того, що він зможе творити дива. хоч для цього тут немає ніяких можливостей.
Тому одного чудового тропічного ранку вождь племені вазирі вирушив на чолі п’ятдесяти струнких чорношкірих воїнів на пошуки багатства та пригод. Вони пішли шляхом, який описав старий Вазирі. Їм довелося йти багато днів: спочатку вгору по річці, потім через низький вододіл, далі вниз за течією іншої річки, знову вгору вздовж третьої, аж доки на дванадцятий день вони опинилися на схилі гори, з вершини якої сподівалися нарешті побачити чарівне місто скарбів.
Наступного дня рано-вранці вони вже дерлися на майже прямовисні скелі, долаючи останню, але найважчу природну перепону між ними та метою їхнього походу. Час наближався до полудня, коли Тарзан на чолі розтягнутого ланцюга вояків, що спиналися на останню скелю, виліз на вершину і опинився на маленькій пласкій площадинці.
Обабіч він побачив могутні вершини, що височіли на тисячі метрів над перевалом, через який вони підійшли до при хованої долини. Позад нього стелилася поросла джунглями рівнина, якою вони йшли стільки днів, а на її протилежному кінці виднівся невисокий хребет, що був межею країни Вазирі.
Увагу Тарзана привернув краєвид попереду. Тут лежала пустельна долина, вузька й неглибока, уся поросла невисокими деревами та вкрита численними валунами. А на віддаленому її кінці виднілося могутнє місто з величезними мурами, високими вежами, баштами, мінаретами та банями, які виблискували червоним і жовтим під променями сонця.
Відстань була надто велика, щоб можна було помітити ознаки руйнації. Це місто видалося йому напрочуд величним, дивовижно гарним, і він подумав, що його широкі й велетенські будівлі заселені щасливим і енергійним людом.
Маленька експедиція спочивала близько години на вершині, а потім Тарзан повів своїх вояків униз, у долину.
Стежки не було, проте спускання виявилося менш стрімким, аніж попередній підйом. Після того, як усі зійшли, загін пішов значно швидше, і зупинився перед високими мурами стародавнього міста, коли ще було світло.
Зовнішній мур у тих місцях, де він цілком зберігся, був метрів двадцять заввишки, проте навіть і там, де почав руйнуватися, його висота зменшилася лише метрів на п’ять — десять і він все ще слугував надійним захистом. Кілька разів Тарзанові здалося, що за ближчими провалами мурів він розрізняє якийсь рух. Немовби якісь істоти стежили за ним.
Він не раз відчував на собі чиїсь погляди, але жодного разу не був цілком переконаний, що це не гра збудженої уяви.
На ніч вазирі стали табором перед містом. Опівночі їх розбудив пронизливий вереск, який пролунав із-за муру.
Він почався на високих нотах, а потім поступово став затихати й закінчився кількома відчайдушними стогонами. Цей звук справив на чорношкірих сильне враження і нагнав на них чимало страху, так що вони годину після цього не могли заснути. Навіть уранці переляк ще не повністю минув, і це було помітно по їхніх сторожких поглядах, які вони спідлоба кидали на величезну і похмуру споруду, що бовваніла перед ними.
Тарзанові довелося довго вмовляти й заспокоювати вазирі, перш ніж вони відмовилися від своїх намірів повернути назад і тікати до гір, які щойно перейшли. Врешті після низки наказів і погроз, що він піде у місто сам, йому вдалося переконати чорношкірих іти за ним.
Загін рухався вздовж муру ще хвилин п’ятнадцять, перш ніж з’явилася нагода пройти всередину. Вони натрапили на вузьку тріщину, завширшки близько п’ятдесяти сантиметрів, всередині якої виднілися сходи, зачовгані ногами сотень поколінь. Кінця сходам не було видно, бо прохід за кілька метрів робив закрут.
Тарзан боком увійшов туди, щоб не зачепити плечима стін. Чорношкірі вояки Тарзана наслідували його приклад.
За поворотом сходи закінчилися і з’явився інший коридор, який повертав у різні боки, зміївся і, врешті, після крутого повороту закінчився невеликим подвір’ям, за яким височів внутрішній мур, так само високий, як і зовнішній. Цей внутрішній мур був обсаджений невеличкими круглими баштами впереміж з гострими шпичаками. Подекуди вони обвалились, та й сам мур починав руйнуватися, хоч зберігся набагато краще, ніж зовнішній.
Крізь що стіну вів інший прохід, теж вузький. Він вивів Тарзана і його вояків на широку алею. На її протилежному боці височіли темні й похмурі, вже напівзруйновані будівлі з тесаного граніту. Між уламками вздовж фасадів проросли дерева, а довкола віконних пройм звивався виноград. Втім, будівля, навпроти якої стояли сміливці, здавалася цілішою і менш сповитою рослинністю, ніж решта. Це була масивна споруда з величезною банею нагорі. Обабіч головного входу стояли ряди високих колон з різьбленими великими казковими птахами на горішніх частинах.
Тарзан і його товариші зупинилися і з подивом дивилися на це стародавнє місто посеред африканських нетрів. Раптом хтось із них зауважив легенький рух усередині будівлі, яку вони роздивлялися. Здавалося, там походжали якісь невиразні тіні. Але в напівтемряві очі нічого побачити не могли. Це був радше моторошний натяк на присутність життя там, де його не повинно було бути, тому що живі істоти ніяк не в’язалися з цим зачарованим, мертвим містом загиблих епох.
Тарзан пригадав, що він читав у паризькій бібліотеці про загублене плем’я білих, які, за тубільними легендами, мешкали в самому серці Африки. Чи не стоїть він зараз перед залишками культури, що його створив цей дивний народ серед довколишніх хащ? Невже нащадки цього племені й до сі населяють руїни дивовижного міста? Він знову помітив загадковий рух у храмі.
— Вперед! — наказав він своїм вазирі. — Подивимося, що там за цими зруйнованими мурами.
Воїни підкорилися йому дуже неохоче. Проте, коли побачили, що він сміливо переступив поріг похмурої будівлі, посунулися за ним купою на відстані кількох кроків, виказуючи виразні ознаки нез’ясовного страху. Вистачило б одного такого зойку, як той, що вони почули вночі, аби змусити їх чимдуж чкурнути до тісного проходу, що вів крізь мури назовні.
Коли Тарзан увійшов, то виразно відчув, що за ним сто жать. Шурхіт долинав з пітьми сусіднього коридора. і він ладен був заприсягтися, що бачив людську руку щойно у віконному отворі. Підлога була відлита з цементу, стіни зроблені з полірованого граніту і на них викарбувано казкові зображення людей і тварин. Подекуди в стіни було вмуровано плити з жовтого металу.
Він підійшов ближче до однієї з таких плит і побачив, що вона із золота і вкрита письменами. За першою залою йшли інші, а далі приміщення ділилося на дві величезні прибудови. Тарзан обійшов кілька зал, і скрізь бачив ознаки казкового багатства перших будівничих. В одній він побачив сім колон зі щирого золота, в іншій — золоту підлогу. Доки він вивчав це, чорношкірі юрмилися за його спиною і жодного разу не підійшли настільки близько, щоб можна було пересвідчитись, що вони тут.
