Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Крейсер під вашим командуванням був одним з кращих не лише в бриґаді та ескадрі, а й у всьому Першому Флоті. Крім того, завдяки вашому своєчасному та рішучому втручанню наша підготовча місія на Магаварші, яка майже була зазнала фіаско, врешті-решт пройшла успішно. Якби ви не врятували Рашель, місцеве підпілля не розпочало б у належний час повстання, а Чужі не відтягли б значну частину своїх сил від дром-зони. У тому, що звільнення Магаварші відбулося з найменшими втратами, чимала ваша заслуга.
Від цих слів я страшенно зніяковів, проте швидко опанував себе й зауважив:
— Професори Аґатіяр та Шанкар зробили не менше, ніж я.
— Ми вже говорили з ними. Натякнули, що хочемо нагородити їх, але обоє безапеляційно заявили, що нагороди заслуговуєте саме ви, що без вас нічого не вийшло б. Тому вважаю це питання вичерпаним. — Клод Брісо рішуче махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — А втім, я запросив вас з іншого приводу. Це суто особиста, родинна справа.
— Так, адмірале?
— При нашій першій зустрічі, щойно побачивши вас на екрані, я був украй вражений. Ви, мабуть, не знаєте цього…
— Знаю, сер, — ввічливо перебив його я, хоча старшого за званням перебивати й не годилося. Проте зараз між нами відбувалася суто особиста розмова. — Я встиг побачити фотоґрафію капітана Леблана, перш ніж Рашель сховала її.
Він кивнув:
— Тоді мені буде легше розповісти вам решту. Після тієї першої зустрічі я був так заінтриґований, що зробив запит на Терру-Ґаллію й доручив одній довіреній особі роздобути інформацію про родину мого зятя Жофрея. Учора я отримав результати його неформального розслідування. Отож коротенько розповім цю історію. 3461 року, коли почалася війна з Чужими, чоловік на ім’я Владзімір Матусевич працював у вілійському посольстві на Террі-Ґаллії. У нього був син Стефан, шістнадцяти років, що навчався в звичайній ґаллійській школі, де вчилася також і дівчина на ім’я Жюлі Леблан. Діти дружили вже кілька років, Стефан був частим гостем у родині Лебланів, а Жюлі нерідко заходила до Матусевичів. І ті, й інші батьки підозрювали, що стосунки між їхніми дітьми значно серйозніші, ніж просто дружні. Проте з початком війни Владзімір Матусевич відправив дружину, сина й обох дочок на батьківщину, у сподіванні, що там вони будуть у більшій безпеці, ніж на Террі-Ґаллії. Але він помилився: невдовзі Вілія зазнала нападу чужинських військ і після тривалих та кровопролитних боїв була окупована. Її вцілілих мешканців Чужі розселили на сім різних планет, серед яких, за нашою інформацією, Махаварші не було. Це єдиний проблемний момент в моїй історії.
— Його легко прояснити, — сказав я, вже здогадуючись, до чого все йде. — Мій предок Стефан справді був родом з Вілії, а на Магаваршу потрапив помилково. Я певен, що це той самий Стефан Матусевич, про якого ви розповідаєте. Його батько, Владзімір, був дипломатом. Я лише не знав, що перед війною він працював на Террі-Ґаллії. Мабуть, це не збереглося в наших родинних хроніках.
— У такому разі все стає на свої місця, — продовжував Клод Брісо. — Так от, через вісім з половиною місяців після від’їзду юного Стефана з Терри-Ґаллії в Жюлі Леблан народився хлопчик, якого назвали на честь батька Стефаном. Владзімір Матусевич брав активну участь у вихованні онука, але так і не зміг переконати Жюлі дати йому своє прізвище. Маленький Стефан залишився Лебланом, а Жофрей Леблан був онуком його онука. — Адмірал спрямував на мене пильний погляд. — От і вся історія, капітане. Нічого надприродного у вашій схожості з батьком Рашелі немає. Це просто ваші спільні іґрек-хромосоми, які у п’ятому поколінні викинули такого коника і зробили вас, далеких родичів, схожими, мов брати. Інша річ — ваша випадкова зустріч з Рашеллю на Магаварші. Оце вже справжня фантастика! Неймовірний збіг обставин. Чи, може, не збіг. Може, якийсь містичний поклик крові, що звів вас удвох в один і той час в одному й тому ж місці.
Десь хвилину я мовчав. Нарешті промовив:
— Отже, ми з Рашеллю не чужі. Вона моя скількись-там-юрідна племінниця… Хоча ні, — уточнив я, порахувавши покоління своїх предків. — Кузина. Далека кузина.
— Це не головне. Важливо те, що Рашель бачить у вас свого батька. Дитяча психолоґія відкидає смерть, вірніше, не хоче її сприймати як даність; вона шукає будь-яку лазівку, найменшу зачіпку, щоб заперечити її існування. А ваша зустріч дала Рашелі не просто зачіпку. Для неї це стало подарунком долі, і десь на підсвідомому рівні вона сприймає вас як справжнього батька. Ви не лише схожі на Жофрея зовні. Ви майже такий, як він, за характером, складом розуму, у вас надзвичайно подібні голоси, міміка, жести і навіть однакова манера керування кораблем. Якби я вірив у чудеса, то, їй-богу, вирішив би, що ви і є Жофрей Леблан — воскреслий і помолоділий років на п’ять.
39
Наступного ранку, коли ми вже приготувалися вирушити на чергове патрулювання і лише чекали дозволу відшвартуватися від станції, на зв’язок з нами вийшов сам головнокомандувач Першого Флоту Визволення, адмірал-фельдмаршал Дюбарі, і наказав скасувати старт. Мене, Шанкара й Аґатіяра він запросив до себе, а іншим членам нашого екіпажу дав звільнення на невизначений термін, аж до особливого розпорядження.
Політ на шатлі до флаґманського лінкора флоту зайняв не більше чверті години. Там, прямо біля швартового терміналу, нас зустрів ад’ютант головнокомандувача і провів у конференц-зал корабля, де перебував сам Дюбарі разом з віце-адміралом Брісо, а також троє цивільних. З цих трьох я миттю вирізнив середнього зросту сухорлявого чоловіка років шістдесяти, який явно був серед них головним. Саме він перший підійшов до нас і енерґійно потис нам руки.
— Дуже радий зустрітися з вами, панове. Я Поль Карно, міністр закордонних справ Терри-Ґаллії, а за сумісництвом — голова тимчасової адміністрації Землі та Сонячної системи. Прошу вас, сідайте.
Поки ми розсідалися по кріслах, Дюбарі пояснив:
— Про прибуття пана міністра нам стало відомо ще вчора ввечері, але про ваш новий статус ми довідалися лише дві години тому, коли його корабель долетів до Землі. Тому ми не попередили вас завчасно.
— Який ще новий статус? — поцікавився Шанкар.
Поль Карно зробив нетерплячий порух рукою.
— Зачекайте, не все одразу. — Спершу він представив нам двох інших цивільних, що виявилися першим та другим заступниками міністра, а вже потім продовжив: — Наше відомство поновлене зовсім недавно, з початком операції „Визволення“, але до цього весь наш штат майже в повному складі керував секретним проектом „Зустрічний удар“. Зараз на нас покладене завдання підготувати зустріч на вищому рівні керівництва всіх звільнених планет. Ми вирішили влаштувати її на Землі, а не на Террі-Ґаллії, як планували спочатку. Це буде символічніше.
Шанкар хмикнув, але нічого не сказав. Втім, і так було ясно, про що він подумав: адже на Землі й досі хазяйнували ґаббари.
Поль Карно зробив паузу й очікувально подивився на Шанкара. Проте той мовчав, і міністр продовжив:
— Найближчими днями в Сонячну систему мають прибути повноважні представники урядів інших держав для проведення попередніх консультацій. Магаварша зі своїм представництвом уже визначилася: главою делеґації призначений месьє Раджів Шанкар, його заступником — професор Аґатіяр, а капітан Матусевич — військовим радником.
— Хто нині очолює наш уряд? — запитав Шанкар.
— Сам імператор Магаварші.
„Отже, йому не вдалося залишитись у тіні,“ — подумав я.
А от Шанкар задоволено кивнув:
— Це правильно, так і мало бути. Як я розумію, пане міністре, наша система вже повністю звільнена від чужинців?
— Так, сер. П’ятдесятники та дварки загалом розсудливі істоти, вони швидко зрозуміли безнадійність ситуації й вирішили здатися. Те, що ми повністю закупорили канали, перекривши шлях для прибуття підкріплення, справило на них величезне враження.
— На нас, до речі, теж, — зізнався Шанкар. — Цікаво, як давно ви це вмієте? Двадцять, п’ятдесят, вісімдесят років? Чи, може, від самого початку? Втім, щодо останнього сумніваюся. Я б поставив на сімдесят років.
