Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
На превеликий жаль, вирішуючи різні глобальні завдання сучасної епохи, наша Верховна Рада й досі не підійшла до вирішення проблеми національного лайна. Через те ми ніяк не можемо подолати постійного відставання від інших розвинутих країн у цій галузі.
Та повернемося до подій того дня. Пополудні трапилася зі мною ще одна пригода. Я раптом відчув у своїх штанах якийсь підозрілий рух. Щось там забулькотіло й ожило. Я вже, було, метнувся до моря, але на півдорозі схаменувся – експеримент варто довершити. Зародження нового життя у моїх власних штанах – це неабияка подія, і слід поставитися до неї фахово.
Я сів на кам'яну брилу і продовжив наукові спостереження, хоч почувався не найкраще, бо штани мої то надувалися, як бальони, то опадали і прилипали до ніг. Було мокро, але тепло.
Третього дня з хмаринок, котрі виділялися з бульбашок, почали, мов на команду, вистрибувати малюсінькі чоловічки. Ці особи різної статі та різного віку з'явилися на світ в чому їх гівно породило, а тому й не дивина, що вони масово зайнялися розпустою та парувалися де попало і з ким попало.
Дуже мене зацікавив той факт, що не всі дрібнолюдки народилися голими, бо були серед них і такі, що явилися в чорних костюмах, в чорних капелюхах і з чорними портфелями.
Якась нерозумна сила звела їх докупи, і тепер вони стояли на горбку, жваво обговорюючи поведінку своїх співвітчизників. Нарешті вони щось-таки вирішили і, поки одна група хутенько скатуляла з лайна масивні столи, інші виловили кількох голих суб'єктів і припровадили їх до панів за столами.
Співбесіда тривала недовго, але наслідки її були очевидні: голі суб'єкти збігали з горба, ховаючи в жменях непристойні частини своїх грішних тіл. Неофіти йшли в маси і несли ідею гріха. Пара за парою розбігалися на всі боки в пошуках якихось лопухів чи іншого причандалля, котрим було б можна затулити відомі місця.
Проте, не все тут пішло так гладко. В той час як більшість осіб зімпровізувала щось на зразок одягу, то відразу стала помітною та меншість, яка цього не зробила. Це, звісно, не на жарт обурило добродіїв.
Розправа була недовгою. Голодупків запроторили у концентраційний табір і зайнялися їхнім перевихованням.
На четвертий день харчі в мене закінчилися, і я покинув свій спостережний пункт, намагаючись відшукати щось їстівне.
На узбережжі росло кілька кокосових пальм. Я підібрав один горіх, розколов його і перехилив до рота, але тут же виплюнув. Я згоден був жити в гівні, ходити по гівні, зрештою, і сам згоден називатися гівном, але їсти гівно – це вже занадто.
Однак голод не тітка, та й гівно – не сірчана кислота. Наступного горіха я перехилив до рота одним махом. Проковтнув цей дар місцевої природи і завмер, очікуючи наслідків. Вони не забарилися. Все, що я випив, чемно повернулося назад у ту саму шкаралупу, яку я тримав у руках. Разом зі вчорашнім обідом. Я вилаявся і шпурнув шкаралупу з безцінним напоєм у море. І тут я помітив у воді риб, котрі ліниво перебирали плавниками серед укритого мохом каміння. Мали вони зовсім не гівнистий вигляд.
Я хутенько піймав дві тлусті камбали і закопав їх у лайно. На незначній глибині воно було таке гаряче, що риба стушкувалася на славу. Легенький запах гівенця додавав деякої пікантності.
Коли я повернувся, то побачив, що перевиховану частину народу вже було звільнено, а впертих розпусників прив'язували до хрестів.
– Історія повторюється, – зітхнув я.
– Історія не любить втручань, – сказав я ще один афоризм і цим заспокоїв свої шляхетні пориви ринутися на допомогу пригнобленим.
Сяк-так добувши свій тиждень на острові Зиз, я під кінець втратив будь-який інтерес до пробудження гівняної цивілізації, бо вже й так було видно, яким шляхом вона рухається. Нарешті прибули арканумки на моторовому човні й забрали мене з острова.
– Прощавай, гівно! – гукнув я у свіже ранкове повітря.
– Буль-буль, – відповіли мої штани.
Арканумки зі сміхом здерли їх із мене і заходилися прати. Нічого цікавого в штанах моїх не зародилося.
1984
Арканумський борщ
Борщ в Арканумі вариться з прапора. Ясна річ, прапор цей обов'язково мусить бути червоним. Інакше борщ не матиме специфічного кривавого забарвлення, а воно ж просто необхідне, бо так вимагає традиція.
Червоний прапор опускають в окріп не більше, як на десять хвилин, а вийнявши, сушать і відкладають до наступного борщу, таким чином, з цього основного компоненту можна наварити чимало борщів.
Інша справа, чи буде цей борщ їстівним. Сумніваюся. Адже ніхто ще його не куштував.
Для чого ж варити, коли не їсти? – справедливо спитаєте ви. І я відповім: борщ слід варити регулярно, інакше громадянин, який не варитиме борщ, втратить арканумське громадянство. Так вимагає традиція.
Є хитруни, котрі замість червоного прапора використовують червоні труси, або червоні майталеси. Цього не слід робити. Інакше борщ втратить свою глибоко патріотичну суть і перетвориться на чергове окозамилювання тих високих органів, які вповноважені пильнувати за незмінністю традицій.
1983
Газети
Газети в Арканумі з'являються щодня, так само, як і в нас. Але найбільшою популярністю користується газета, котра називається «Арканумські свистлі». Особливістю цієї газети є те, що крім заголовку там більше ані слова не видруковано. Просто чистий папір. Проте арканумці її купують залюбки.
Придбавши цю найчистішу і найправдивіщу у світі газету, арканумець сам вписує до неї різноманітні свистлі зі свого власного побуту. Після цього з будь-ким обмінюється екземплярами і читає. Якщо у нього родина, то обмін відбувається також в межах родини і кожен арканумець може із цікавістю дізнатися, що бабця його коханої дружини знову вилляла рештки зупи з балькона, як звикла на селі, і засвинила вбрання відразу кількох громадян. А його дружина може вичитати, що робив її чоловік цілий день, де був, скільки заробив і таке інше. Завдяки цьому він може спокійно повечеряти, не відволікаючись на численні запитання своєї жінки.
Словом, газета ця дуже цікава і корисна, бо позбавляє арканумців зайвих розмов. «Свистлі» пишуться стисло і подія, на вислуховування якої кожна інша людина витратить щонайменше півгодини, в арканумця відбирає лише кілька секунд. Адже йому не доводиться після кожної фрази кивати головою і приказувати: «так-так», «звичайно», «хто б подумав», «ти дивись!», «он воно що!»іт. д.
Завдяки цій газеті ніде на вулиці не побачиш, щоб знайомі при зустрічі цікавилися такими важливими проблемами «як живеш?», «як ся маєш?», «ну як воно?»
Арканумець одразу ж тицяє газету і йде далі. Якщо після цього він зустрічає ще одного знайомого, то в такому випадку просто повідомляє ім'я попереднього знайомого і знову йде далі. А той при бажанні завше може позичити газету й дізнатися, як ся має їхній товариш.
1983
