24:33:42 - Денисенко Лариса (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
"Привiт! Не повiриш, але я знову закохався. Вiдчуваю це всiм нутром, хребцем теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помiчає як чоловiка, який може сподобатися. Вона - валлiйка. Уявляєш собi? Висока, вродлива та тверда, наче скеля. В неї впевненi рухи та м'який голос. Не можу надiслати тобi її фотокартку. В мене її немає, а клацати її своїм мобiльним менi незручно: не вона помiтить - так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобi, яке в неї iм'я. Це просто морськi хвилi, а не iм'я. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця написав: "Вау. Вона iспанка?" Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати - в дечому моя керiвниця мала рацiю. А потiм написав: "Милиця, вона - валлiйка! Я ж тобi писав. I навiщо менi твоє "вау", я сам чудово розумiю, що вона "вау"; може, вийдемо на ланч, ти менi щось порадиш? Хай не "вау", на "вау" я навiть не розраховую, але щось путнє?" - "Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Менi дуже цiкаво. Спробуй. Зустрiчаємося там, де завжди".
I ми зустрiлися там, де завжди. Милиця вже сидiв за столиком, i так тягнув шию, наче я пообiцяв йому привести Гаель Рейчел Бiнвель власною персоною на оглядини. "Не клацнув!", - сказав вiн менi голосом, яким спiлкуються iз зрадниками. "Не мiг". - "Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику". Теж менi Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багiра. "Тобi треба чимось її здивувати. Хоча я не розумiю, чого ти не можеш пiдiйти до неї з усiма своїми звiтами та завантажити по повнiй програмi, на всю дупу!" - "Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботi, яку йому довiрили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую". - "Ого, брате. А в тебе це серйозно". - "Атож". - "А ви не могли б менi зробити бiзнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був з бiзнес-ланчу № 1?" Це пролунало настiльки раптово, що я сказав: "Нi". - "Чого ж нi? Цiлком можливо", - почув я чужий, не Милицин, голос. То був офiцiант. "Ось!", - сказав менi Милиця, коли в нас взяли замовлення. "Що "ось"?" - "Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знакiв Божих, в тебе нiколи б не було проблем". - "Милиця!" - "Що - Милиця? Ти сидiв i думав про неї. I подумав собi: "Нi, нiчого не вийде", аж раптом почув Боже "Чого ж нi? Цiлком можливо!" - "Це сказав офiцiант", - тупо вимовив я. "А, в тебе все так. Ти нiколи не дивишся далi, за обрiй. Я не хочу так". Я знав, якщо Милиця впаде в стан "заточки" (це такий стан, коли Милиця робить переоцiнку власних цiнностей, нiкого та нiчого не чує i не бачить, може навiть заплакати), тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемикнути на щось цiкавеньке.
"Так. Це був знак. Божий", - сказав я. Якщо i можна кривити душею, то тiльки заради щастя друга. "Безсумнiвно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона в своєму Уельсi нiколи не бачила". - "Нацiональним?" - "Це чим? Салом? Щедрiвками? Червоною Рутою? Бойовим гопаком? Океаном Ельзи? Не думаю. Нi, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що б пiдкреслювало її жiночу привабливiсть для тебе. Щоб це було - як освiдчення… Чекай!" Я чекав. "Чекай-чекай!" Я чекав-чекав. "Ось воно. Треба подарувати їй бiлизну". - "Милиця, ти що, сказився? Вона ще подасть на мене до суду, чи взагалi винесе питання моєї поведiнки на загальнi збори". - "I правильно. Тодi ти зрозумiєш, що вона - пiдiрвана коза, i тобi нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайцiв. Якщо вона - дiйсно оригiнальна особа, а не марудне одоробло жiночої статi, то замислиться: а чого їй подарували бiлизну, а хто, а навiщо, а може вiн славний хлопець?"
"Навiть не беручи до уваги те, що це - ненормальна iдея, я не можу це здiйснити суто з технiчних причин. Я не вмiю вибирати бiлизну. I я помиляюся у розмiрах. Пам'ятаєш, як я подарував Аделiнi комлект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравiй брюнетцi - яскраву бiлизну. Вона тодi сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тiльки труси - вони чорнi з загостреним мереживом…" - "А це як?? Воно дряпається?" - "Нi, це такий вiзерунок. Милиця, не збивай мене!" - "Менi просто було цiкаво, а потiм я забувся би запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу". - "Лiфчикiв вона не носить. А коли я заблагав, щоб вона хоч примiряла, бо дуже хотiв на неї подивитися, вся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив та спав, i мав би вцiлити, але не вцiлив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця не любив, коли не схвалювали його iдеї. Вiн був iнкубатором для iдей. Своїх та чужих. "В мене є ще одна iдея. Але вона така ееее… з посиланням". - "Що?" - "Ну, вона не несе пряму вiдповiдь, але мiстить посилання". - "Давай своє посилання". - "О'кей. Треба звернутися до Шу". Отож i звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. I настала субота. День шостий.
"То її звати Гаель?" - запитала Шу, коли ми: вона, я та Милиця зустрiлися на її конспиративнiй хатi. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайвi грошi, але поки не знаходила приязного винаймувача. Це для неї було важливiшим за грошi: приязний винаймувач. "Гаель Рейчел Бiнвель", - вiдповiв за мене Милиця. "От я не розумiю, як ти спромiгся закохатися в жiнку, яка носить чоловiче iм'я?" - здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Я не знаю, як Милиця, але я на неї витрiщився: "Хто б це говорив!", - тiльки й виголосив я. "Ой", - зойкнула, як дiвчисько, Шу та закулiсила обличчя долонями. "Шануйтеся, Олександро! Майте совiсть", - сказав Милиця, який теж реготав. "Ти вже подумала, що нам робити?" - "Подумала. Ти хочеш її вразити?" - "Хочу. Ще я хочу, щоб вона не боялася i не думала, що я її використовую, щоб не думала, що я геть такий як усi чоловiки, i не думала, що вона для мене лише здобич, i не думала, що я серцеруйнiвник i все таке iнше". - "Я не можу гарантувати, про що вона буде думати, а про що вона думати не буде. Нiхто тобi не дасть такої гарантiї. Але одна iдея в мене є. Базована на власному досвiдi. Хочу тобi сказати вiдразу, що тодi я досягла своєї мети, але вона менi була не потрiбна i закiнчилося все нiчим. Навiть гiрше, нiж нiчим. Розчаруванням. Ти готовий до розчарування?" - "Я просто хочу, щоб щось зрушилося. Або щоб я став живим, або щоб вже кудись понесли мою труну". - "Як ти iнодi поетично висловлюєшся…" - сказав зачарованний Милиця. Шу засмiялася. "До речi, в цiй iсторiї буде вiдображено роль, яку зiграв смугастий светрик. Мiй перший смугастий светрик, Максе, зваж на це!" - "Розповiдай! Бо я вже смикаюся вiд нетерплячки! Смугастi светрики - нарештi я дiзнаюся про їхнє таємне походження!"
Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика
Тодi я перебувала в першому шлюбi. Я вже давно розумiла, що вiн є таким, який називають - невдалий. Це розумiв i мiй перший колишнiй чоловiк. Але до того моменту, коли вiн намагався повiсити Марлена на шовковiй краватцi, було ще далеко. Я зрозумiла, що помилилася, вiн зрозумiв, що прорахувався, наче ми зiзналися в цьому перед собою, але назовнi цi зiзнання ще не виносили. Чогось чекали, невiдомо чого.
Як юна вагiтна дiвчина: а може само минеться? Розумiєш, що не минеться, але все одно вiриш. Я була молода i прагнула справжнього кохання. Менi здавалося, що воно є в усiх знайомих менi дiвчат. Навiть у самих пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, хто поводився як переможицi.
