Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
В документі привертає до себе увагу спроба зв’язати виступ полуботківців з подіями в Петрограді, хоч виступ визрівав задовго до цих подій і на них немає жодних посилань в інших документах.
Очевидно, зовсім не випадково замовчується участь на боці повсталих частини солдатів вірного Центральній Раді полку ім. Б. Хмельницького. Спеціально наголошується на позитивній ролі керівництва цього полку в розв’язанні конфлікту.
Проводиться думка про спонтанність виступу, стихійність дій повсталих. Ще більшою мірою це відчувається в передовій статті «Невідомий виступ!» «Робітничої газети» за 6 липня: «В ніч з 4 на 5 липня у Києві зайшли неприємні події. Розрухи сталися серед невеликої частини українського війська. Як виявилося уже вранці вчора, ці розрухи зовсім не були свідомою і тим більше умисною потугою внести дезорганізацію в організованість українських революційних сил, як з другого боку, ще яскравіше виявилося, що учасники розрухів не мали метою захопити владу. Секретаріат Центральної Ради з перших переговорів з учасниками розрухів побачив, що цей рух власне не має політичного характеру, а безпосередньою, дійсною його причиною була господарська неумілість місцевої командної влади, яка не потрапила координувати свого поступовання з діяльністю організаційної влади. Розуміється несвідомий, мало організований рух Центральній Раді, спираючись на свої організовані сили, дуже легко було вгамувати, і Ц. Рада це зразу з усією рішучістю зробила» 311.
Редакція «Робітничної газети» досить вправно пов’язала події в Києві з подіями в Петрограді і поклала на кадетів відповідальність за кризу в обох центрах: «…Не можна закривати очей на те, що такі несподівані вибухи можуть повторятися і надалі і невідомо, до чого привести. Позавчора у Петербурзі, учора у Києві, сьогодні невідомо де. Хай наштовхнув на розрухи в Петербурзі і у Києві протиреволюційний вчинок кадетів. В тім їх вина і відповідальність, і від них давно уже час раз на все відмежуватися революційній демократії. Але те, що окремий черговий виступ кадетів проти революції викликає такі несподівані ефекти, показує, що ґрунт для таких небезпечних для революції розрухів надто відповідний» 312.
Закінчувалась стаття досить знаменними міркуваннями-застереженнями: «Ми вже не раз звертали увагу на те, що дійсний ворог революції, це той господарський розлад, викликаний війною, який осуджує масу люду на хронічне недоїдання і обертає її в горючий, легко запальний матеріал.
Тепер, коли війну не скінчено до початку жнив, і продовольча справа надалі стоїть в дуже сумному стані, небезпечність стихійних розрухів стає все більшою, і в один сумний день революційна влада зможе з нею не справитися.
Ця небезпека поза Україною є ще більшою, ніж на Україні, бо тривожні чутки про голод над Волгою до нас вже доходять. Під цим поглядом революція, дійсно, в небезпеці, і всі організовані сили держави безумовно відповідають, коли не зовсім енергійно домагаються спинення війни і викликаного війною господарського безладдя» 313.
У публікації «Робітничної газети», порівнюючи з попереднім документом, з’являється ряд нових, вважливих моментів.
По-перше, більш визначено говориться про стихійність руху полуботківців.
По-друге, робиться спроба довести його локальний характер, неспроможність вплинути на український рух в цілому, українізовані військові частини, зокрема.
По-третє, відповідальність за виступ покладається на місцеві військові власті, які детонували вибух невмілими, а ще точніше — безвідповідальними господарськими рішеннями, або ж просто безгосподарністю.
По-четверте, всі заслуги по ліквідації повстання Центральна Рада присвоювала собі.
По-п’яте, конкретизується, які саме події в Петрограді малися на увазі, коли йшлося про зв’язок з ними виступу полуботківців — це не стихійний вибух мас, а вихід з уряду міністрів-кадетів через незгоду з курсом уряду в українських справах.
Новим елементом є і обережна пропаганда необхідності боротьби за припинення війни і ліквідації викликаної нею господарської розрухи.
Все ж Центральна Рада, українські партії, судячи з усього, почували себе не досить певно, а своє тлумачення подій вважали не вельми переконливим. І 7 липня та ж «Робітнича газета» в новій передовиці «Робота темних сил» розставляє вже нові акценти щодо відомих подій: «Київ пережив ніч і кошмарний день. Тисяч п’ять темних, задурених, підбурених людей вийшли з свого закутку, напали серед ночі на город, счинили страшенний заколот серед людности, кількох поранили, одного, здається, вбили. Виясняється, що це робилося за приводом таємних керівників.
Во ім’я чого?
Во ім’я особистих, потайних, нечистих намірів і цілей, що заховалися за спинами одурених ними людей. Це давня історія. Вона почалася ще з того часу, як один з членів клуба ім. гетьмана Полуботка підбурював зібраних на розпреділительному пункті солдат із Чернігова не слухатись Генерального Комітету і не йти на фронт, поки їх не буде сформовано в полк імені гетьмана Полуботка. Робота цього «оборонця» дала таки свої наслідки: ми бачили їх вночі з 4 на 5 липня. Чого добивались людці, що вислали на город юрбу зголоднілих і намовлених ними солдат, угадати не трудно: чого хоче злодій, підпаливши будинок і нагнавши паніку на населення» 314.
Таким чином, тут на перший план у ролі зачинщиків виступають уже самостійники, від яких лідери Центральної Ради, Генерального секретаріату, Українського Генерального військового комітету, природньо, відмежувалися. Більше того, самостійники, їх дії дістали досить різку критичну оцінку: «Що цим людям до революції, до того, що на всяку паніку страшенно ласа чорна сотня? Що їм до тої самої України, іменем якої вони весь час прикриваються. Щоб досягти своїх темних, потайних, злодіяцьких цілей, вони не тільки Київ, усю Україну й увесь світ можуть утопити в крові.
Мети своєї, однак, заховані ватажки не досягли: Київ не перелякався. Генеральний Секретаріат Центральної Ради разом з громадськими революційними організаціями твердо й рішуче спинив стихію. Юрбу полуботківців виведено з Києва. В сих днях вона має виїхати на фронт» 315.
Центральна Рада, її соціалістичні лідери обіцяли принципову боротьбу за чистоту ідеалів українського руху, вважаючи, що з ліквідацією полуботківського конфлікту, від’їздом солдатів на фронт не виключена можливість нової, підбурливої агітації. Адже «ті приховані потайні винуватці нікуди не виїдуть. Зціпивши зуби, вони будуть знов підкопуватись під організацію вільного життя України. Перші переходові дні нового державно-політичного устрою нашої землі вони покропили кров’ю й обкрутили чадом бешкету. Можна подумати, що ці люди навмисне провокують весь час Центральну Раду і все українське відродження, навмисне кидають під ноги їй каміння, немов нанявшись у когось для цієї гидкої, контрреволюційної й контр-української роботи.
Але нехай ці панки пам’ятають, що їхні заміри нічого спільного не мають з українською демократією, на яку вони хотять таким нечесним способом опертись. Хай не забувають, що єдиною піддержкою для них може бути темнота, затурканість отих «рабів німих», на спині яких вони хотять виїхати. Але минулися часи затяжної безпросвітньої темноти. І минеться з нею робота темних сил» 316.
Цього ж сюжету і приблизно в такий же спосіб торкнулись і генеральні секретарі Н. Стешенко та Б. Мартос у своїй заяві для преси після ліквідації конфлікту. «…Вважаємо за обов’язок заявити, — зазначили вони, — що мирне полагодження справи було полекшене тим, що од полуботківців ще до часу осади Грушок військом (7 липня. — Авт.) зникли керівники-ініціатори непевних подій, які траплялись до цього часу» 317.
