Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Втомлений, з такою самою несвіжою головою, він пішов і на своє любовне побачення та здивував і Зою, бо заявив, що їм можна тільки невинно розмовляти між собою, а нічого більше не слід робити: од палких та тісних обіймань їм треба попросту втікати, адже, мабуть, це через них він став сам не свій, і кості ніби оловом поналивалися. Бажаючи якось пожартувати, він зацитував вірш Гейне:
І піп розпустив свою губу:
«Не треба кохатися так,
Щоб шкода була для здоровля».
На те йому панна: «А як?»
Зоя німецької мови не знала. Професор спробував перекласти цілу оту поезію Гейневу з німецької мови на турецьку; але Зоя й тоді не зрозуміла, в чому сіль тих віршів, — бачила вона тільки те, що її коханцеві не треба «кохання». А йому тепер бажалося тільки одного: покласти, як слабенька дитина, свою голову на коліна Зої, щоб вона його ідилічно й платонічно голубила рукою та щоб вони щиро балакали сьогодні навіть не про своє вірне кохання, а гак собі — про що-не-будь стороннє, загальне. Так і зробили. Він ліг, схиливши свою голову в неї на лоні. На превеликий жаль, жодна путня розмова в них не ліпилася — вони не знаходили теми для розмови; а Зою до того прикро вразили професорові слова, що це він, мовляв, заслаб з такого кохання, якого не радить гейнівський піп. «І це чоловік-мужчина!» — закрадалася на-півіронічна думка в голову грекині. Як розійшлися вони, Зоя почувалася невдоволеною.
Та хоч цим разом їх зустріч була зовсім платонічна, Лаговський знов не міг уночі заснути; він аж стогнав з утоми, невимовно бажав, щоб сон прийшов, а натомість почував, що сон до нього не йде. Тільки на ранок він заснув, наче мертвий, і прокинувся на другий день трохи бадьорішим.
На вечірній зустрічі із своєю любкою хотів він був триматися знову вчорашньої платонічної програми та й мирно, по-приятельському балакати собі з Зоєю на якісь загальнолюдські інтелігентні теми. І знов нічого не виходило, знов ніяка балачка не ліпилася. Не хотіла зліпитися в них навіть така розмова, яка бувала проміж ними давніше, ще як Зоя вчилася російської мови в Лаговського. Бо тоді, за часів лекцій, перед очима в них лежала граматика, а в граматиці були й практичні вправи для перекладів, а у тих перекладах були всякі мудрі або дуже немудрі речення, діалоги і т. ін.; так от, з приводу гадок, сентенціонально висловлених у тім чи в іншім друкованім реченні, між професором і його ученицею іноді повставала коротесенька дискусія. Щоправда, дискусія тая бувала дуже примітивного змісту, а все ж така, що дозволяла хоч трохи, хоч побіжно обмінюватися думками. Часом те чи інше видрукуване речення, — дурне, як узагалі в підручниках чужої мови, — давало тоді собою матеріал для гумористичного шуткування; один раз Зоя мало була не вдушилася зо сміху, вичитавши в підручнику таку розмову: «Чи ви любите червону фарбу?» — «Я люблю всяку фарбу, аби це не було руде волосся і зелені зуби» — і втім сміху Зо-їному професор щиро був їй пособляв. Так оце було давніш. А тепер, на сьогоднішній зустрічі, коли книжки перед очима не було, жодні теми не приходили їм у голову, і професор допіру почав несміло догадуватися, що ніяких спільних інтелігентних інтересів у них і немає, ба й не було. Щоб перервати мовчання, яке з прикрістю запанувало проміж ними, він притяг до себе й поцілував Зоїну руку. Зоя стрепенулася й оживилася. А потім зіллялися в цілуванні уста їх. А потім... Ой, Платоне, Платоне! Не дивися.
Отак знов переминули дві зустрічі, повні божевільного раювання, серед якого професор забував усю свою денну нудьгу й скорботи. Тільки ж тому раюванню надійшов швидко кінець і надійшов моментально, ще раніше, ніж вони встигли були порозходитися додому з отого останнього свого побачення. Бо саме тоді, як Лаговський держав Зою в своїх обіймах і впивався нею, раптом, наче блискавиця, щось ударило йому в голову, та й придушив його страшенний пароксизм задишки, а горло зціпила спазма; рівночасно щось ударило і в груди, наче ножемрізонуло, — і він мало не вдушився. З нестерпучого болю Лаговський випустив Зою із своїх обіймів та й ледве-ледве доплазував до стовбура того розложистого дерева, що під ним вони були лежали. Одкинувши назад голову, схопивсь він руками за виски, бо як стій почув, що його мозок, крізь потилицю й виски, раптово шпорнула ніби розпечена шпилька і розпливлася Їловитим електричним протоком по цілій голові, аж понад очі. Біль був страшенний, наче аж скрипучий. З нещасливим, божевільним виглядом тулився Лаговський одкинутою назад головою до стовбура отого товстого дерева та й державсь руками за виски. В отакій півсидячій позиції, нервовим рухом підібгавши ноги під себе, він важко дихав, аж засапувавсь. Обличчя побіліло як крейда і нервово шарпалося... смикалося.
— Ні, так не можна! — нарешті аж простогнав він, дивлячись безсилими очима на Зою. — Я на ролі любовників десь нездатний!
Зоя з ледве помітною зневагою дивилася на нього. Роз-слабілий, знеможений, стогнучий Лаговський зараз зовсім не відповідай її ідеалові чоловічої краси й сили. Давніше, доки він був таївся, доки він на лекціях не хотів виявити своєї любові, доки він соромливо втікав од Зої, — доти він був для неї цікавий, і їй хотілося його кохання. Тепер вона наслухалася любовних запевнювань Лаговського вже аж донесхочу, тепер вона знала його юнацьку силу чи, краще сказати, несилу... — тепер він нагадував їй собою мокру курку, а не героя-лицаря і навіть не трубадура: всенький інтерес до професора пропав у неї.
— Чи не краще було б, щоб ми скількись днів не бачилися? Ти б трохи одужав тим часом, — спитала вона ніби щиро й ніби турбуючись про нього і не виявляючи своєї внутрішньої холодності та байдужності.
— Я нічого проти того не матиму, — тупо й індиферентно сказав Лаговський. — Ти сама бачиш, з чим я схожий теперечки... Не те, щоб балакати з кимсь, — на світ дивитися не хочеться!.. Знесилений, виснажений...
— Ах!.. До того ж мені й так треба буде цими днями покинути Туапсе! — ніби згадала Зоя. — Я ж маю знов поїхати в Лазаревське!.. Може, навіть, довго не побачимося... Але час додому поспішати... Бувай здоров!..
Вони поцілувалися, щоб попрощатися, але в обох була в тім цілуванні байдужність: у неї через розчарування, у нього — через болючу фізичну хворість та й, мабуть, тож само через розчарування.
Зоя одійшла. Незабаром перестав чутися й шелест од її ходи. Лаговський зостався тут, щоб не разом з нею, а трохи пізніше вийти із схованки, бо не випадало, щоб люди, часом, побачили їх десь вкупі.
«Не любить вона мене, і не зустрінемся ми вже ніколи... — подумав він смутно й зовсім несвідомо, мов який п’яний, і дивився слідом за нею. — Але чи люблю і я її?.. І чи любив? Ет!..»
Це питання крутилося й виринало в його голові невиразно й темно, без усякого думання й формулювання — отак як крутиться й виринає плаваюча дрібна трісочка в збовтаній, скаламученій воді або як щось верзеться запамороченому. І з такою самою бездумною болісною каламутністю, наче з болючого просоння, пливла в голову й нудна відповідь на оте безтямне питання. Відповідь була: «Ні, ані люблю, ані любив»... Тільки ж усі ті гадки перелітали в голові Лаговського зовсім несвідомо, серед гнітючого туману. І єдине свідоме почуття, яке міг він зараз виразно в собі розчувати, це був хіба біль, тягучий фізичний біль; а в усякім разі ніяке кохання.
Він ще заждав скількись хвилин, щоб дати Зої час одій-ти. А в голові знов каламутно зачав виринати якийсь невідомий вірш, без слів, і без змісту, і без метру; потім той вірш повиразнішав, зробився метричним, але ще без слів; потім метричне стукотіння скристалізувалося в віршований че-тверостих — і от в пам’яті Лаговського сама собою процитувалася епіграма якогось лубочного російського поета:
На ложе девы молодой Свою победу я восславил, —
И всю любовь с её тоской В её объятиях оставил...
«Так оце такий кінець і мого роману, — з огидою подумав Лаговський, згадавши собі Оце четверостишшя. — І чим я, університетський професор, і естетичний поет, і речник ідеалістичного кохання, одрізняюся од того неінтелігентного купчини, що склав той вірш? Ну, чим?! Та нічим!.. Мерзота мерзот і всяческая мерзота!..»
