Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗

— Присягаюся, що кажу правду! — крикнув Гарріман, коли натовп заспокоївся; з кожним словом із його рота вихоплювалися густі клуби пари.— Чутки, нібито тунель горить,— дурниці! Бетон і залізо не горять. Від вибуху зайнялося кілька трухлявих стовпів позад бурильної машини. Ось звідки ця паніка] Наші інженери вже гасять вогонь! Вам не треба...

Але йому не дали доказати. Дикий свист і крик урвали його, жінки почали хапати під ногами каміння. Гарріман сплигнув з вагона і повернувся в будівлю станції. Там він знесилено впав у крісло.

Гарріман відчував, що всьому кінець, що тільки Аллан може запобігти катастрофі тут, нагорі.

Але раніше, ніж увечері, Аллан не зможе сюди прибути!

Непривітна, холодна станційна зала була переповнена інженерами, лікарями й службовцями, вони поспішили сюди, щоб бути готовими допомогти людям.

Щоб погасити дію снотворного, Гарріман випив цілий літр чорної кави. Він виблював і двічі непритомнів.

Але що він міг зробити? Єдине переконливе повідомлення, яке він одержав, була телефонограма — її передав йому за дорученням Бермана один з інженерів на шістнадцятій станції.

На думку Бермана, в обшитій дошками штольні від високої температури самі загорілися стовпи, а від вогню вибухнули підривні гільзи. Це було переконливе пояснення, але не міг же вибух бути такий сильний, що його почули аж на двадцятій станції!

Гарріман послав рятувальні поїзди, але вони вернулися,— всіма чотирма коліями з тунелю поспішали зустрічні поїзди й примусили їх дати задній хід.

Гарріман о пів на п'яту дав Алланові телеграму, яка наздогнала його у спальному вагоні Нью-Йорк—Буффало. Аллан відповів, що вернеться спеціальним поїздом. Про вибух, телеграфував він, не може бути мови, оскільки вибухові речовини у вогні тільки згоряють. Що ж до самої машини, то в ній кількість вибухівки теж надзвичайно мізерна. Вислати рятувальні поїзди! Всі станції зайняти інженерами! Штольню, в якій вогонь, затопити!

Алланові було легко давати розпорядження. Адже поки що жодному поїздові не пощастило проникнути в тунель, хоч Гарріман наказав негайно перевести всі поїзди, що йшли з тунелю, на виїзні колії.

Ніхто більш не дзвонив по телефону, хоч на п'ятнадцятій, шістнадцятій і вісімнадцятій станціях ще були інженери; вони повідомили, що всі поїзди пройшли.

Через деякий час шлях усе ж таки звільнився, і Гарріман вислав у тунель чотири рятувальні поїзди один за одним.

Натовп похмуро пропускав їх.

Дехто з жінок викрикував на адресу інженерів брудну лайку. Настрій з хвилини на хвилину ставав дедалі збудженішим. Але потім, годині о десятій, прибули перші поїзди з робітниками із «чистилища». Тепер не залишалося сумніву в тому, що катастрофа жахливіша, ніж можна було припустити.

Надходили все нові поїзди, і ось уже робітники, що приїхали на одному з них, кричали:

— На останніх тридцятьох кілометрах загинули всі!!!

4

Чоловіків із брудними жовтими обличчями, що поверталися з тунелю, оточували й закидали сотнями запитань, на які вони не могли відповісти. Десятки разів їм доводилося переказувати все, що вони знали про нещастя в тунелі, а розповісти про це можна було кількома словами. Жінки, котрі знаходили своїх чоловіків, кидалися їм на шию і відверто показували свою радість перед тими, яких ще мучила страшна невідомість. Страх блукав на їхніх обличчях, і вони всоте повторювали запитання: чи не бачив хто їхніх чоловіків? Вони нишком плакали, нестямно бігали туди-сюди, кричали, вигукували прокляття, а тоді вкотре завмирали, втуплюючи погляд униз, уздовж колії, поки страх знову гнав їх з місця на місце.

Люди все ще не втрачали надії, бо чутка про те, що «на останніх тридцятьох кілометрах загинули всі», виявилась перебільшеною.

Нарешті з тунелю вийшов і той поїзд, якого інженер Берман затримував доти, доки його застрелили. Поїзд привіз першого мертвого — італійця. Проте італієць загинув не в катастрофі. Він кинувся з ножем у відчайдушну бійку з одним із земляків, своїм amico [67], за місце у вагоні й заколов його. Падаючи, amico встиг розпанахати йому ножем живіт, і в дорозі італієць сконав. Так чи так, а це був перший покійник. Оператор «Едісон-Біо» закрутив ручку своєї камери...

Коли мерця внесли на станцію, довго стримувані почуття натовпу знайшли вихід. Спалахнув гнів! І раптом усі закричали (як раніше робітники в тунелі):

— Де Мак? Він повинен заплатити за це!

Якась жінка з істеричними криками прокладала собі дорогу крізь натовп. Вириваючи в себе цілими жмутами коси й роздираючи на собі нічну сорочку, вона бігла за трупом.

— Чезаре! Чезаре!..

Так, то був Чезаре.

Та коли збуджені гурти робітників з берманівського поїзда (переважно італійці та негри) пояснили, що більше поїздів не буде, зробилося зовсім тихо...

— Більше не буде поїздів?!

— Ми останні!

— Хто ви?

— Останні! Ми останні!!

Здавалося, в натовп сипануло картечним градом. Усі розгублено, безтямно забігали туди-сюди, тримаючись руками за скроні, так ніби їх поранило в голову.

— Останні!! Вони останні!!

Жінки, голосячи, падали на землю, діти плакали, але в декого вже спалахнула жадоба помсти. І раптом увесь цей величезний натовп рушив уперед. Повітря гуло від крику й гаму.

Кремезний смаглявий поляк з войовничими вусами виліз на кам'яну брилу й загорлав:

— Мак загнав їх у пастку!.. У пастку!.. Відплатімо за товаришів!

Натовп шаленів. У кожного в руці раптом з'явився камінець — ця зброя народу,— а камінців тут було вдосталь. (Ось одна з причин того, чому у великих містах люблять асфальтувати вулиці!)

Ще три секунди — і в усій станційній будівлі не залишилося жодного цілого вікна.

— Гарріман, виходь!

Але Гарріман більш не з'являвся.

Він подзвонив у поліцію, бо кілька поліцейських Тунельного були безсилі. І тепер Гарріман, важко дихаючи, сидів у кутку, блідий, не в змозі зібратися з думками.

Люди проклинали його й поривалися вдертись до приміщення. Але поляк придумав інше: оскільки, мовляв, винні всі інженери, то треба попідпалювати їхні будинки, і нехай згорять їхні жінки та діти!

— Загинули тисячі! Тисячі!

— І цим усім туди ж дорога! — кричала італійка, чоловіка якої заколов товариш.— Усім! Відплатімо за Чезаре!

І вона побігла попереду — фурія з розпатланими косами, в подертій на шматки одежі.

Натовп, безладно галасуючи, посунув під мрякою через завалений сміттям вигін. Не стало чоловіків, батьків, годувальників! Тепер — нужда, злидні! Помститися! Крізь гармидер уривчасто прохоплювався спів, там і сям окремі групи співали одночасно «Марсельєзу», «Інтернаціонал», гімн Сполучених Штатів.

— Загинули тисячі! Загинули! Загинули!

Сліпий гнів, жадоба нищити, вбивати, трощити охопила це збурене юрмище. Люди зривали рейки, валили телеграфні стовпи, змітали сторожові будки. І щоразу, коли щось тріщало й розліталося на друзки, здіймався дикий тріумф. Поліцейських освистували й закидали камінням. Здавалося, в цьому нападі люті всі раптом забули про свій біль.

А попереду до вілл та приватних будинків інженерів мчала знавісніла орда фанатичних жінок.

Тим часом відчайдушний біг під океаном тривав. Усі, кому пощастило врятуватися від обвалів, вогню та диму, невтомно мчали вперед. Люди втікали від пазурів смерті, що ядуче дихала їм у спину. Дехто плентав сам, з розкошланим чубом, цокаючи зубами, спотикаючись; інші йшли по двоє, з криком і плачем. Люди цілими юрбами тяглися, важко дихаючи, один за одним; поранені, покалічені лежали на землі й благали зглянутись. Дехто зупинявся, скований страхом, що нікому не сила подолати цей жахливий шлях пішки. Дехто просто здавався — лягав на землю і ждав смерті. Та були й такі, що вміли добре бігати, вони працювали ногами, як коні, переганяли решту, і виснажені люди, в яких уже підтиналися коліна, заздрили їм і проклинали їх.