Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан (электронные книги бесплатно txt) 📗
Нема дівчат!
– Слухай, брате, нема дівчат тут гарних, просто біда… На Україні табунами ходять – одна краща за іншу. Ох і гуляв я до двадцяти семи років, поки сюди не потрапив. А тут з дівчатами – труба! А мені вже й женитися пора… У нелегалах, на чорно сидіти не можна, треба женитись, дівчину шукати. Минулого року зустрів я Марусю з Вашингтона на забаві. Така собі, нічого. Я й почав шури-мури. Але знаєш, не можу я так просто женитись заради паперів… Совість чи що не дозволяє так людей використовувати…
А от недавно познайомили з Анею. Кажуть, заміж хоче дуже. Так я придивився – а їй уже за сороківку! Здурів той Олег чи що? А ще була одна – Оленка. Нас знайомили на пляжі в Анаполісі. Вона як роздяглася – так просто труба, така груба. Як себе запустити так можна? Та в них тут уся нація така – на гамбургерах виросла. Слухай, давай до мене. Пляшку рому подарували на Різдво, ще й не починав. От, нема дівчат, так би запросили, посиділи. Треба скорше документи робити і на Україну чухрати, бо тут труба, чоловіче.
Леся Гончар
Оповідання пасіонарних дев’яностих
Тотентанц
Я повірив би в Бога, який уміє танцювати.
Рояль тремтить, ридає розпачливим сміхом, розсипається дріботінням чорних крапель і знов звихрюється у вогняний стовп. Пломінь кострища піднімається над потрісканою землею південного степу. Шкварчить м’ясиво на порубаних кістках щойно впольованої антилопи. Шаради романсів вплітаються в димову завісу над циганським табором. Табір гуляє. Запаморочлива круговерть дукачів, вогняних язиків, схлипів і вигуків серед золотого піску іскор під густою овечою шапкою ночі. Барвисті тканини і тонкі талії молодих циганок лабіринтом навколо чорновусих, кіньми пропахлих їхніх циган… Гітари й голоси – виятрена пристрастю ніч. Голопузі замурзані смагляві діти без страху, в захваті дикого буйства шугають поміж колесами, копитами, вогняними язиками й голосіннями. Серпень зорями сипе у степ і на голови сп’янілих від танцю, розтріпаних чорноволосих людей. У їхній шляхами збитій, опоєній життям сім’ї хтось сьогодні народився, хтось помер…
Танець смерті в індіанській резервації. Шаман-жінка, шаман-маска. Обплутана волокнами, з сірими обвислими пасмами маска шакала виверчується навколо хмизового постаменту, навколо звосковілої білої статуї, розкресленої вохрою навхрест, навпіл, навпроти, супроти дню, всупереч знакові Життя. Риси й рухи померлого скам’яніли ніби на мить, очі ж шамана крізь сіру кудлатість, хаотичну пір’їстість, брязкітливу рухомість – прикипіли до скам’янілості… Раптом монотонність тулумбасів звилась у ріг надривного завивання, яке спіраллю напнулось угору, вгору до волі, аж поки не повернулось в руки шамана палаючим факелом. Вогонь лизнув хмиз і зник у нетрях. Рука шамана відпружилась, і факел хижо, як ніж, лишився встромленим у бік постаменту. Лемент племені надломився на найвищій ноті, й один за одним червоношкірі, великі й малі, вступили в коло ритуального танцю. Дрібні розхристані рухи поєднувались у нитку скляного намиста в руці гнівного розбудженого невидимого велетня. Хмиз спалахнув одночасно з чотирьох сторін, війнув жаром та іскрами на пір’я шамана і на голі груди танцюристів. Біла статуя заворушилася. Нитка скляного намиста стала натягуватись у панічному жахові, як розпечена струна, і пружніла, пружніла, доки врешті не тріснула диким зойком саме тоді, коли покрова полум’я оповила біло-вохрянисту фігуру і поповзла вниз шиплячими змійками того, що було колись людиною.
Маска шкірила зуби і несамовито вертілась поміж червоношкірих рук, ніг, плечей і безтямних очей. Маска вимахувала попелястими крилами понад безумом танцю, доки крила не почали рости, і вона ними не накрила все це розпорошене свавілля і не вгамувала у своєму нутрі. Згодом втишена стихія танцю й ритуалу охолола до обвугленого кістяка й черепа посеред галявини й гурту виснажених людей навколо в глибокій знемозі. Маска, відкинута і спустошена, як порожня лушпайка, лежала перевернута під деревом, біля ніг шамана.
І знов рояль. І знов дуель. Обплутаний димом, приборканий бичем волі й іскрою таланту, він, як приневолений бізон, тяжко зітхає, дихає, іноді розплющує одне око, друге, як химера, випростується і обтрушується від сну. Поволі, поволі його мнуть, розігрівають, тихо ненавидять, аж ось він гучним риком сповіщає про себе світові поза стінами й деревами, поза містом і епохою. Аж ось він розтинає порожнечу і безглуздість існування язицьким ірраціональним ревом. Аж ось хоч в одному моменті – а таки спалахне степом кострища і безміром танцю. Франц Ліст – Тотентанц. Карпати й Трансільванія, гори, перенасичені тягарями легенд і міфів кожного з народів. Хащі, вбивства, дороги, культи; хащі людської натури, найтемніші її провалля і найвищі висоти… Дикі люди, дике кохання, дика мудрість. Усе в одній містичній миті, яка з останнім звуком-ревом безслідно розтане поміж небом і ніччю.
Це один із тих акордів, що його людське серце не завжди витримує. Не витримує напруги й тиску правди – розривається. Розповідали, що стара циганка, коли стояли вони табором над Сагою, померла в танці. Прийшла валка нізвідки до села, розклалась собі гармидером на витолоченому футбольному полі. Стали цигани на літо, розтеклись по базарах, зарябіли по дворах своїми спідницями й бубнами, як годиться, ними стали прилякувати дітей. Та цигани й не цигани невпинно і невідворотно перемішувались – братались, кохались, бились, крали, торгували. У той день помер старий козак, що не один табір проводжав сумним поглядом.
А ввечері танцювала та циганка, що любив він її так давно і шукав так вічно. Зібрався чималий натовп – у густій ночі вогняне коло, лискучі гітари, далекі й щемливі пісні доріг будили жаль і сльозу. Тільки білі зуби конокрадів виблискували хижо й насмішкувато. Вовтузіння стихло і зібралось в одному рухомому видиві різнобарв’я і блиску, у танці циганки: в тонких пальцях, у чорно-сивих косах, у гортанному клекотінні й клечанні. І коли вкипіли в неї всі своїми спраглими на забаву очима, коли терзали її своїми оголеними мечами німих питань – раптом чебрець їй під ногами взявся туманом і обплутав стан. Ще кілька пташиних злетів рук і вій, ще одне шатро хустки над кетягом сивини – і вся людина, все її життя з гріхами й перемогами, з трагедіями і світанками, з дорогами й дітьми – цвітастим клумаком завмерло біля вогнища. І вже більш не поворухнулось… Серце не витримало – серце розірвалось.
А пізніше їх поховали разом. Розітнутих різними культурами, різними звичаями, трансільванськими дикими безкінечними шляхами, розітнутих осудом і недолею, розхрещені два потоки, що стреміли назустріч одне одному в кожній своїй пісні й у кожнім танці, що в кожній своїй любові шукали ще вищої, непояснюваної тайни єдності. І в смертях їхніх була краса, а їм обом, недосягнутим земним теплим людським щастям – спасіння.
Казка про осінь
У невеликому місті стоїть цегляний будинок, восьмивіконний, з камінною трубою і балконом. Навколо нього галявинка, встелена плющем, два кипариси і кущ калини. Унизу, біля дороги тече невелика річечка, кам’яниста, з крутими берегами. Дерева сплітаються арками над нею, в їхніх кронах живуть сонячні зайчики. А будинок мовчазний, похмурий. Старий, як світ… Коло річки живе олень. Він невидимо гасає з берега на берег, недовірливо поглядає на дорогу, по якій снують кольорові машини, і копитом викопує собі з-під опалого листя жмутик солодкої терпкої трави. А на кипарисовому вічнозеленому кущі, прямо коло парадних дверей будинку, живе богомол. Він робить лише кілька рухів на день: уночі ховається у візерунчасте тіло куща і зливається із сіро-зеленою гілочкою, а в тихий полудень перемандровує на поверх вище, гріється в теплі великого денного світила і поглядає навколо двома пастельними бубками трикутної голови. Іноді йому доводиться зробити зайвий рух – вхопити кігтем своєї лапи соломинку, яку йому піднесуть до самого носа, перевіряючи бойовий його дух. Будинок, олень і богомол – уже три персонажі.
