Я, робот - Азимов Айзек (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
— Ти літак, Роббі. Ти великий сріблястий літак. Розведи руки. Розведи руки, раз ти збираєшся бути літаком!
Логіка була незаперечна. Руки Роббі стали крилами, що розтинали повітря, а він — сріблястим літаком.
Глорія повернула голову робота й нахилила її праворуч. Він зробив крутий віраж. Глорія наділила літак мотором: “Д-р-р-р…”, а тоді зброєю: “Ту! Тутуту!” За ними гналися пірати, але ту-таки від їхніх кораблів тільки тріски летіли.
— Ще один готовий… Ще два! — кричала вона.
Потім “пілот” Глорія поважно мовила:
— У нас закінчуються боєприпаси!
Вона відважно цілилася через плече, і Роббі вже став тупоносим космічним кораблем, що з шаленою швидкістю мчав у космічному просторі.
Роббі біг через галявину до латочки, порослої високою травою на тім боці. Там він так раптово зупинився, що розрум’янена вершниця аж зойкнула від несподіванки. Роббі вивалив її на м’який килим зеленої трави.
— Ой, як гарно! — прошепотіла Глорія, важко дихаючи.
Роббі почекав, поки вона віддихається, а тоді легенько смикнув її за пасмо волосся.
— Чого тобі? — з удаваним подивом запитала Глорія, широко розплющивши очі.
Однак цим годі було обвести круг пальця її масивну “няньку”. Роббі дужче смикнув за пасмо.
— А-а, знаю. Ти хочеш казку.
Роббі енергійно закивав головою.
— Яку?
Роббі пальцем описав у повітрі дугу.
— Знову? — запротестувала дівчинка. — Про Попелюшку я тобі розповідала мільйон разів. Невже вона тобі не набридла? Це ж казка для маленьких дітей.
Роббі знову провів у повітрі дугу.
— Ну, гаразд.
Глорія зібралася з думками, пригадуючи всі подробиці казки (разом із власними доповненнями, яких у неї було кілька), і почала:
— Ти готовий? Ну то слухай. Колись, у сиву давнину, була собі маленька гарна дівчинка. Звали її Еллою. I була в неї страшенно зла мачуха і дві бридкі злющі сестри і…
Глорія дійшла до найцікавішого місця в казці, коли пробило північ і все довкола стало набирати химерних обрисів. Роббі слухав напружено, з сяючими очима, але тут їх перебили.
— Глоріє!
Це був високий голос жінки, що вже кликала доньку не раз; із схвильованого тону відчувалося, що її нетерпіння переростає в тривогу.
— Мене мама кличе, — сумно промовила Глорія. — Віднеси мене додому, Роббі.
Роббі охоче послухався; щось підказувало йому, що місіс Вестон треба слухатися без найменших вагань. Батько Глорії удень рідко бував удома, хіба що в неділю — як оце сьогодні, — але коли він приходив, то поводився завжди добродушно й чуйно. Роббі завжди почував себе незатишно перед мамою Глорії; йому завжди кортіло шмигнути кудись, щоб не потрапляти їй на очі.
Місіс Вестон побачила їх саме тоді, коли вони підвелися з високої трави, й повернулася додому, щоб там їх зачекати,
— Я аж охрипла від крику, Глоріє, — сказала вона суворо. — Де ти була?
— Я була з Роббі, — тремтячим голосом відповіла Глорія. — Я розповідала йому про Попелюшку й забула про обід.
— Жаль, що й Роббі забув про обід. — Тоді, ніби згадавши про робота, вона повернулася до нього: — Можеш іти собі, Роббі. Ти їй зараз не потрібен. I не приходь, поки я не покличу тебе, — додала вже грубо.
Роббі вже зібрався йти, але завагався, почувши, як Глорія стала на його захист:
— Мамо, дозволь йому залишитися. Я не доказала казки про Попелюшку. Я йому обіцяла, але не встигла.
— Глоріє!
— Слово честі, мамо, він стоятиме тихо-тихо, ти навіть не почуєш, що він тут. Він сидітиме на стільці в куточку і не промовить навіть словечка… тобто я хотіла сказати, що він нічого не робитиме. Правда, Роббі?
У відповідь Роббі закивав своєю масивною головою.
— Глоріє, коли ти зараз цього не припиниш, то не бачитимеш Роббі цілий тиждень.
Дівчинка опустила очі.
— Гаразд. Але “Попелюшка” — його улюблена казка, і я не доказала її. А він так її любить…
Засмучений робот вийшов. Глорія насилу тамувала сльози.
Джордж Вестон був у доброму гуморі. Для нього вже стало звичкою — бути в доброму настрої після недільного обіду. Ситна смачна їжа, тепло родинного вогнища, м’яка старовинна канапа, на якій так приємно лежати, свіжий номер газети “Таймс”, пантофлі, — хіба може ще щось отак шднімати настрій!
Ось чому йому стало неприємно, коли увійшла дружина. Після десяти років подружнього життя він ще мав необережність любити її і, безперечно, завше був радий бачити її, але недільний пообідній відпочинок став для нього священним. На його думку, для повного щастя йому треба було дві-три години побути на самоті. Отож він незворушно уткнувся в останнє повідомлення про експедицію Лефебра-Йошіде на Марс (цього разу вони стартували з Місяця й цілком могли досягти мети) й удав, що не помітив дружини.
Місіс Вестон терпляче почекала дві хвилини, тоді, вже з нетерпінням, ще дві й нарешті порушила тишу.
— Джордже!
— Гм-м…
— Чуєш, Джордже! Може, ти хоч на хвильку відкладеш свою газету й поглянеш на мене?
Газета зашелестіла на підлогу, й Вестон повернув до дружини стомлене обличчя.
— Що таке, люба?
— Ти добре знаєш що, Джордже. Це наша Глорія і та жахлива машина.
— Яка жахлива машина?
— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Йдеться про робота, якого Глорія називає Роббі. Він не залишає її ні на мить.
— А чого він має її залишати? Це не його обов’язок. I він, звичайно, — ніяка не жахлива машина. Це найкращий робот, якого можна було купити за гроші і який, я добре пам’ятаю,
обійшовся мені в половину мого річного прибутку. I він вартий того, незважаючи ні на що — бо куди розумніший за половину моїх службовців.
Він знову потягся до газети, але дружина виявилася спритнішою і відкинула її далі.
— Послухай, Джордже! Я не хочу довіряти своєї дочки якійсь машині — байдуже, розумна вона чи ні. У неї немає душі, і ніхто не знає, що в неї на думці. Не годиться, щоб дитину доглядали всілякі металеві створіння.
— Коли це ти так вирішила? — спохмурнів Вестон. — Він уже два роки доглядає Глорію, і я не помітив, щоб тебе це дуже. непокоїло.
— Спочатку все було інакше. Все-таки новинка й мені полегкість, менше турбот і взагалі все було так добре… А тепер не знаю. Сусіди…
— А що сусідам до того? Послухай! Робот заслуговує більшої довіри, ніж нянька-людина. Адже він сконструйований лиш для одного — доглядати маленьких дітей. На це спрямовані всі його здібності. Він просто не може не бути вірним, чесним, добрим. Він так запрограмований. А про людей такого не скажеш.
— Але щось може зламатися. Щось там таке… — Місіс Вестон досить невиразно уявляла внутрішню конструкцію робота. — Ну якийсь там гвинтик — і це жахливе створіння почне бешкетувати і… і…
Вона так і не спромоглася чітко висловити своєї думки.
— Дурниці! — заперечив Вестон, мимоволі здригнувшись. — Абсолютне безглуздя. Ми довго дискутували з приводу Першого закону робототехніки, коли купили Роббі. Ти ж знаєш, що робот не може завдати шкоди людині; коли через якісь неполадки й виникне загроза порушення ним Першого закону, він одразу ж вимкнеться, перестане існувати як робот. Тут усе точно розраховано. А крім того, двічі на рік до нас приходить інженер з “Ю. С. Роботс”, ретельно перевіряє весь механізм, замінює дрібні деталі. Якщо на те пішло, то в мене або в тебе більше шансів з’їхати з глузду, ніж у нього, значно більше — це факт. А, крім того, як ти збираєшся забрати його у Глорії?
Він ще раз спробував дістати газету, але дружина сердито шпурнула її в сусідню кімнату.
— У тім-то й річ, Джордже. Вона більше ні з ким не хоче гратися. Скільки кругом хлопчиків і дівчаток, з якими вона могла б подружитися, а не хоче. Не хоче й близько до них підходити, поки я їй не скажу. Це нікуди не годиться. Невже ти хочеш, щоб вона була ненормальна? Ти ж хотів би, щоб вона знайшла своє місце в суспільстві!
— Ти воюєш з привидами, Грейс. Уяви собі, що Роббі — собака. А багатьом дітям набагато цікавіше возитися з собакою, ніж сидіти з батьками.
