Свідків злочину не було - Тимчук Віктор (читаем книги онлайн txt) 📗
Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…
Мелодія згасла. Надворі – ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.
– Е-хе-хе, життя… – зітхнула. – Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…
Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.
– І як ви щодня витримуєте на такому сонці? – зауважив.
– Пожалів… – Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. – Ішли б собі своєю дорогою.
Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.
– Насипте в кульок, – попросив.
Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.
– Ви і вчора тут були? – запитав.
– Була, доки не стемніло, – непривітно буркнула.
– Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?
– Хлопчину?! – Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. – Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.
– Дякую за насіння, – і рушив од неї.
– Зачекайте! Якого хлопчину? – стривожено перепитала.
– Та ніякого. Ніякого.
Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.
Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи – він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.
– Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?
– Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…
– І машина чи тролейбус не збивали підлітка?
– У цьому році ні. Ось рік…
– Як мені потрапити на Пушкінську?
– Обійдете стадіон – і прямо й опинитесь на ній.
Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! – подумки мовив. – Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…
Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.
Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?
… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.
Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не спало на думку?! Адже лише вчора вчинено напад на Зеленяка. Вчора… Я нетерпляче гортав телефонний довідник… Ага, ось бухгалтерія…
– Слухаю вас, – відповів здавлений чоловічий голос.
– Це з міліції. Ви сьогодні видавали на заводі платню?
– У десяти цехах. Останній день, – чоловік стримував кашель.
– І другій зміні теж?
– Аякже.
У мене з'явилася надія ще сьогодні зустрітися з Хрипливим.
Наш гуртожиток стояв на високому березі лиману. Мені подобалось сидіти біля вікна своєї кімнати, звідкіля видно було верховіття дерев парку. За деревами синіло плесо з човнами рибалок, снували білі вітрильники, шугали, припадаючи до води, сизі чайки, і далі, здрібнені віддаллю, мріли біля причалів порту кораблі.
Після роботи я походив по вулицях, прилеглих до заводу, хотів визначити, як вони освітлюватимуться вночі. Нетерпляче чекав заходу сонця. Воно поволі сідало за обрій, щохвилини зменшувалося, поки не залишився рожевий окрайчик, який потримався якусь хвилю і зник, наче м'яко увійшов у землю, а в тому місці забагрянився небосхил, поволі згасаючи.
Близько півночі дістався до суднобудівного заводу і зупинився поблизу перехрестя вулиць Гарматної і Військової. Як і передбачав, лише подекуди горіли ліхтарі, тьмяне світло вихоплювало з темряви окрайки парканів, дерева і бруківку. Навколо – жодного перехожого. Вирішив пройтися Військовою. Грабіжник повинен заздалегідь вибрати місце засідки, де чекатиме свою жертву. Та на Військовій нічого підозрілого не помітив. Та й де тут сховаєшся? Хіба що за стовбурами платанів.
На Гарматній за рудою будкою ремонту взуття – нікого. Став у кінці вулиці. Вона виходила на проспект Леніна. Неподалік, біля аптеки, де зупинка автобусів, невеликий гурт людей. Непоспіхом пройшов до перехрестя. Подумав, що саме Гарматна найзручніша для грабіжника, бо є куди тікати – у автобус… Зупинився під акацією. Звідси добре проглядалися вулиці: навіть бачив, мов у кінці тунелю, відтинок проспекту, в якому мигтіли авто, тролейбуси і автобуси.
Терпляче чекав, коли вже не буде перехожих і з'явиться той, один.
Охопив сумнів: а може, він вибрав іншу вулицю? Адже їх немало навколо заводу. Проте на цій був шлях для втечі – зупинка… Згадав, що вулиця Дунаєва теж виходила на проспект Леніна. Аж повеселішав. Це непогана версія. От чи підтвердить її Хрипливий?
Знову трамвай. Зупинився. На тротуар скочив невисокий оцупкуватий хлопець у білій сорочці… Пішов по Гарматній. Сам. У мене прискорено забилося серце. Почекав, поки хлопець відійшов подалі, і рушив за ним, ховаючись за стовбури платанів. Він поминув будку ремонту взуття і… зник, ніби провалився крізь землю. Я прискорив крок, лаючи себе, що не стежив за перехожим з протилежного боку вулиці. Тоді б не заважала мені ота будка.
Ось і вона. Порівнявся, ступив кілька кроків і… остовпів. За будкою лежав хлопець у білій сорочці, а над ним…
– Стій! Ти що робиш! – метнувся до них, вхопив другого за руку.
– Ти чого?… Чого? – розгубився той. – Не бачиш? Йому погано! Допоможи підвести… Може, викличеш «швидку»? – стурбовано запитав.
– А що сталося? – І я мимоволі випустив його.
– Йшов і раптом брикнув на асфальт. Я до нього…
Хлопець справді лежав нерухомо, без ознак життя, із заплющеними очима. Часом не серцевий приступ? Але ж молодий… Я нахилився помацати пульс, і впритул зустрівся з чорними насмішкуватими очима незнайомого «рятівника». Чого йому весело? Ще подумав… Нараз у моїх очах ніби змигнула блискавка, і я, осліплений, відчув кволість у ногах і сів на тротуар. Спочатку нічого не второпав, поки не прояснився зір: мов у тумані побачив того, в сірому. Він прудко біг до автобусної зупинки… Ошелешено дивився йому в спину, потім покрутив головою, намагаючись остаточно прочуматись і зрозуміти, що зі мною трапилось. Поруч лежав хлопець у білій сорочці… Я хотів заговорити до нього – ворухнув язиком і аж скривився од раптового болю в щелепі.
