Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

А може, справді робив так кожного дня.

Ця трагедія сталася два дні тому. Шеремет винуватив себе: міг дістатися Києва раніше, але затримався в одному селі. Його пустили переночувати. Хазяйська донька мала передчасно народжувати. Як лікар, Артем мусив приймати пологи, потім на слізне прохання лишився ще на добу, щоб доглянути породіллю. Навіть побожився, що навідається, їдучи назад. Гадав, це буде за кілька днів. І радів, що знайшов для себе й Ліди місце, де можна якийсь час перебути. Тепер це все нічого не важило.

Навіть ця подоба світської розмови, що нею намагався забити йому баки Мирон. Проте Артем і сам не розумів, чому в цих абсурдних обставинах підтримує її. Ще й збирається вечеряти і пити каламутний самогон: свояк уже виставив перед ним на стіл наполовину наповнений штоф.

Лише тоді, коли той налив склянку по вінця, Шеремет ніби прокинувся.

Стрепенувся.

Труснув головою, неначе проганяючи страшний сон. Різким порухом скинув повну склянку зі столу.

Тої ж миті Мирон скочив на ноги, зваливши дерев'яний ослін, на якому сидів.

3

— Ти що! Ти що робиш! — заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.

— Сядь, — промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: — Сядь, я тобі сказав!

— Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!

— Цілий твій посуд! Треба буде — я тобі склянку об тім'я розтрощу! — тепер уже підвівся й Артем. — Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!

— Знаю я, де вона! — визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. — Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли — не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу — силенну дверей пробив!

Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.

— Вибач.

— Ага! То мало не вбив, тепер — крокодилячі сльози.

— Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?

— Ніхто нікого не знайшов, — буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. — Сідай уже, герою. І слухай, — він знову налив самогону, тепер уже потроху. — Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе — теж ніхто не знає.

— Усе аж так погано?

— Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.

— Добре, Мироне. Ти знайшов Діду чи ні?

— Не зовсім.

Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:

— Що значить — не зовсім?

— А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира — Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Діду до губернської чека. Вони це називають просто — губчека, на Садовій.

— Де саме?

— П'ятий номер, — і додав, ніби Шеремет міг забути: — Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку…

— Знаю, — відмахнувся Артем. — Ти там був?

— Хотів навідатися. Але… Артемію, я боюся туди йти! — Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. — Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор [9], ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!

— Бачу, в них виходить.

— Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.

— Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?

Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:

— Не треба так. Я справді накивав п'ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, — він сумно всміхнувся, — добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти — як сніг на голову.

— Кажи.

— Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, — свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. — Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім'ї. Ти помічав цих людей раніше?

— Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

— Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! — відмахнувся Романовський. — Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам'яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

— Є таке. Бурчать.

— Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

— Давно?

— Може, тиждень тому. Чи днів п'ять, достеменно не скажу. Єдине, — так собі думаю, — патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

— Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?

— Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, — відрубав Мирон. — Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати — а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, — він заговорив зовсім тихо, самими губами, — коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб'ють когось іншого. Хіба не так?

— Не думав над цим, — признався Шеремет.