Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Жінка щось швидко заговорила російською мовою.
— Запитайте, що вона хоче, — сказав лейтенант Мюллер. Він був блідий. Він уперше брав участь у страті.
Мюкке перепитав старого росіянина.
— Вона нічого не хоче. Вона лише проклинає вас.
— Що? — крикнув Мюллер, нічого не зрозумівши.
— Вона проклинає вас, — повторив старий голосніше. — Вона проклинає вас і всіх німців, які ходять по російській землі. Вона проклинає ваших дітей! Вона мріє про той день, коли її діти розстріляють ваших дітей, як зараз ви розстрілюєте нас.
— Ну й гадюка! — Мюкке оторопіло втупився в жінку.
— У неї двоє дітей, — сказав дід. — І в мене три сини.
— Досить, Мюкке! — нервово гукнув Мюллер. — Ми ж не пастори!
Відділення стало струнко. Гребер стиснув у руці гвинтівку. Він знову скинув рукавиці. Сталь обпікала пальці холодом. Поруч стояв Гіршман. Він завмер і весь аж пожовтів. Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч. Раніше, коли його призначали в таку команду, він стріляв у повітря, але тепер уже давно цього не робив. Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші чинили так само, і часом мало не всі навмисне не влучали в ціль. Тоді процедура повторювалась, і таким чином полонених страчували двічі. Щоправда, був випадок, коли жінка, яку не вбили одразу, кинулась на коліна і слізно дякувала їм за подаровані кілька хвилин життя. Він не любив згадувати про ту жінку. Але таке більше й не повторювалось.
— На приціл!
Крізь проріз Гребер бачив росіянина. Це був той самий старий з бородою і синіми очима. Мушка розділяла його обличчя навпіл. Гребер прицілився нижче; останнього разу він комусь зніс пострілом підборіддя. В груди стріляти надійніше. Він помітив, що Гіршман занадто підняв цівку і стрілятиме вище полонених.
— Мюкке стежить! Візьми нижче. Ліворуч! — пробурмотів він.
Гіршман послухався.
— Вогонь! — пролунала команда.
Росіянин немовби став навшпиньки, збираючись ступити до Гребера. Потім вигнувся, наче відображення в кривому дзеркалі ярмаркового балагана, і впав навзнак. З ями стирчали його ноги. Інших двоє попадали одночасно, там, де стояли. Той, що без чобіт, в останню мить підняв руки, щоб затулити обличчя. Одна його рука повисла на сухожиллі, наче ганчірка. Росіянам не скручували рук і не зав’язували очей. Про це просто забули.
Жінка впала долілиць. Вона була ще жива. Спершись на лікоть і підвівши голову, дивилася на солдатів. На обличчі Штайнбреннера відбилося задоволення. Крім нього, в неї ніхто не цілився.
З могили почувся голос старого; потім стало тихо. Тільки жінка все ще лежала, спираючись на лікті. Повернувши до солдатів своє вилицювате обличчя, вона щось прохрипіла. Старий росіянин був мертвий, і ніхто вже не міг перекласти, що вона каже. Вона лежала, спираючись на лікті, неначе велика строката жаба, що не може зрушити з місця, і хрипіла, не відводячи погляду. Здавалося, жінка не бачить, як збоку до неї підходить роздратований її хрипінням Мюкке. Вона все хрипіла й хрипіла, і лише в останню мить побачила пістолет. Відкинувши голову, вона вп’ялася зубами в руку Мюкке. Той вилаявся і лівою рукою з розмаху вдарив її в підборіддя. Коли зуби розціпились, він вистрілив їй у потилицю.
— Нікчемні стрільці,— гаркнув Мюкке. — Цілитись не вмієте!
— Це Гіршман, пане лейтенант, — доповів Штайнбреннер.
— Ні, не Гіршман, — заперечив Гребер.
— Тихо! — крикнув Мюкке. — Вас не питають! — Він поглянув на Мюллера. Той стояв страшенно блідий, заціпенілий. Мюкке нахилився, щоб оглянути інших росіян. Приклавши пістолет до вуха одного з молодших, вистрілив. Голова сіпнулася і знову впала. Мюкке заховав пістолета й подивився на свою руку. Потім дістав носовичка й перев’язав рану.
— Помажте йодом, — порадив Мюллер. — Де фельдшер?
— В третій хаті праворуч, пане лейтенант!
— Негайно йдіть туди!
Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись, на мокрій землі.
— Покладіть її в яму й закопайте, — звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.
II
Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.
Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.
Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.
— Гарна погода для відпускників, — промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.
— Чого так рано підхопився? — запитав Іммерман. — До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?
— Так.
— Ну от.
— Я виспався.
— Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? — Іммерман пильно подивився на Гребера. — Хіба не свинство? Відпустка!
— Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.
— Все може статися. З якого числа тобі належить?
— Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу — легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.
— Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось — ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер озирнувся довкола.
Іммерман розсміявся:
— Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.
— А я про нього й не думав, — сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.
— Тим гірше! — Іммерман знову засміявся. — Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?
Гребер якусь мить помовчав.
— Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, — промовив він нарешті.
— Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я не обережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?
Гребер похукав на руки.
— Холодно, — сказав по тому. Вій не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного — одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.
— Коли ти востаннє був дома? — спитав Іммерман.
— Десь років два тому.
— Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!
Гребер не відповів.
— А таки надивуєшся, — повторив Іммерман. — Як там усе змінилося!
— А що там, власне, могло змінитися?
— Геть усе. Сам побачиш.
На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.
— Звідки ти знаєш? — спитав він. — Ти ж не був у відпустці.
