Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗

Безбородько охляв до того, що відчув себе знеболеним. Хотілося йому сказати Катерині, що її стріли не ранять уже його, але не почував достатньої для цього сили волі.

Захотілося лягти, простягнути ноги, а що важливіше — сховатися під ковдру. Хай би та відьма дюгала вату, а не його серце.

Встав.

— Тобі чогось треба? — схопилася й собі Катерина. Його осунена постать пробудила в ній якщо не серце, то розсудок.

— Нічого мені від тебе не треба. Ляжу в ліжко. Холодно все ж таки.

— Я зараз, — пішла поперед нього в спальню, щоб поправити постіль.

Безбородько перечекав, поки вона впорається з подушками, а потім став роздягатись.

Не маючи куди подітися від свердлючого ока своєї прекрасної половини, він повернувся спиною до неї, притому закутався в ковдру так, що самі лише ніздрі виглядали на повітря.

В домі Річинських ще не бувало такого: гості серед ночі і морозу шикуються до від'їзду, а ніхто з домашніх хоча б жестом, хоча б для самої форми не пробує затримати їх.

Трудно, мабуть, доводиться Олені вив'язуватись з подвійних обов'язків господині і голови дому.

Сновигає поміж зворохобленими гостями без припрошуючого слова, без заохотливої усмішки, а вся її постать виражає тільки одну мольбу, аби гості не барилися з церемонією прощання та чимхутчіш звільнили її хату.

Лише Нестор (та цьому і так ніхто не дивується) нахабно упросився переночувати у Гелі. Коні відіслав з Несторовою, а до готелю о цій порі, знаємо це з практики, пане добродію, не достукаєшся. Бидло портьє, напевно, накрився кожухом і хропе, аж слина з рота тече. Це ж свинство, пане добродію, щоб у такім славнім місті, як Наше, був тільки один готель.

Нарешті Мариня засунула браму за останніми залубнями.

Якийсь час у сінях напотемки вовтузиться ще з вхідними дверима. Напучнявіли від пари, що у ті дні безнастанно бухала з кухні, а тепер ані руш не хочуть приставати.

Людині й без того мало що бракує, щоб гавкати почала від нервів, а тут ще й з дверима такий трафунок [7].

Нарешті вже якось перекрутила ключа в замку. Роздратована, розпатлана, червона, минає Мариня кухню і йде до їдальні.

— Прошу їмосці, гайда, панни, і ви, стрийку Несторе, зберімося докупи й порадьмося, як то між фамілією [8] буває, що нам далі робити, як нам, гей той казав, з біди вихрапатись!

— Мариню! — мало що не з сльозами на очах проситься Олена. — А хто в таку пізню ніч починає розмови? Почекаємо з нашою справою до ранку. І так вона нікуди від нас не втече, хоч би ми і не знати як хотіли цього…

— Тої самої! Певно, що не втече, сіле візьме і перегорить у чоловікові. А їмосць уже таку натуру мають, іно би пригладжували, а тут, скажу їмосці, нема що замащувати, а треба кричати до бога про пімсту, що таку кривду заподіяли нам, сиротам.

— Завтра, Мариню, завтра поговоримо про все…

— А може, і змивання посуду відкладемо на завтра? — запитує визивно Мариня, пам'ятаючи заповідь Олени: «Пори в нього носом, а не залишай на ніч немитого посуду».

— І посуд перемиємо вранці.

— Но, — креше об долоні Мариня, — як я маю таке від їмосці чути, то мені вже й жити не хочеться. Світ кінчається, не інакше! Залишити на ніч брудні виделки й ножі, аби поржавіли до ранку?! Нє, прошу їмосці, посуд буде перемитий, аби-м навіть мала в нього носом пороти, їмосць можуть іти собі спати, як так уже на сон хилить, — глузує з Олени, прикривши очі своїми закучерявленими віями, які колись Нестор напідпитку порівняв до лоз, що нахилилися над озерцями, — але та розмова однаково не мине їмосці.

Навіщо ця погроза, моя Мариню? Їмосць і без того знають, що не уникнути їм інквізиції. Ідеться тільки про те, щоб пересунути речинець до сходу сонця. Олена тільки що відпросилася у Зоні. Правда, тут заступилися за неї її добрі діти — маленька господинька і Неля, яку вчинок Катерини начеб пробудив з летаргії.

Як же вони старалися, ластівки мої, одна наперед одної підбадьорити матір однією інтонацією голосу, саможертвено видавленою усмішкою, самаритянською святою брехнею, щоб хоч трохи заспокоїти її.

«Коби до ранку», — думає Олена про Мариню, а головне про Зоню, зачіпний, незносний характер якої не осуджує, боронь боже, а приписує до рахунку своїх гріхів.

За ніч їхні думки охолонуть, нерви уляжуться, а слова у світлі сонечка божого стратять свою яр.

— Хай мама не журиться, все буде добре, мамочко. Доки ми з мамою, нічого направду злого не може з мамою статися.

Такі в неї ці дві середущі. А коли говорити про Нелюсю, то в житті дуже рідко так буває, щоб така краса ішла в парі з голубиним серцем.

Слава… Дитина просочена своїм коханням, ніби вощина медом, і цілий світ її не обходить.

Вранішнє сонце застало Олену у сні. Все ж таки переміг сон на світанку. Коли прокинулася, то з кухні долинав уже дзенькіт посуду. Мариня розміщувала помиті горшки та каструлі по бляшаних шталюгах на стіні.

Олена приперезала поверх халата кухонний фартушок і так увійшла до кухні.

— Добрий день, Мариню, я прийшла помагати, а Мариня, бачу, впоралася вже сама…

— Їмосць чули, як то кажуть: чекав дід на мід, та й без вечері спати ліг. Хай їмосць краще розпорядиться, що з тим м'ясивом робити, що його стільки полишалося. Хоч бери та поправини справляй…

— Тепер зима, Мариню, може постояти, — хоче Олена якось обійти чергову провокацію з боку Марині. — Я десь читала, що в Сибіру чи Гренландії заморожують от так м'ясо на цілий рік.

— Хай їмосць краще мовчать.

Олена вмовкає.

Безперечно, це перше весілля в розгалуженому роді Річинських, що обійшлося без поправин. В неї, Олени, можна сказати, зовсім скромне весілля було, а й те було з поправинами.

Звичайно на другий чи третій день після весілля, коли гості трохи відіспляться та освояться поміж собою, відкинувши маску етикету, щойно тоді починається невимушена, весела забава.

— Прошу їмосці, браму відчиняють… хтось заїжджає до нас! — несамовито скрикує Мариня і біжить з тією новиною у покої до дівчат.

— Спаси і охорони господи! — в крайній розгубленості звертається Олена до бога словами, що ними звичайно просить відвернути нещастя від своєї родини.

Кого це ще несе недобра сила на її бідну голову?

— Мариню, Олю, Нелю, вийдіть котра на ганок, звідайте, хто там приїхав!

Поки дівчата поодягалися, — всі ще лежали в постелі, — Орися була вже в хаті. Довга, до землі, з коміром по пояс, а манжетами по лікті, бараниця пойнялася вся памороззю, аж занесло від неї в кімнаті озоном. Від усієї Орисі залишилося тільки обрамоване сивими кучерями, до непристойності помальоване морозом мале личко.

Паморозь танула на віях, і Орися плакала веселими слізьми. У всякому разі, всі зітхнули з полегкістю, що тим нежданим, непрошеним гостем виявилася саме невістка Ілаковичів.

Орися одразу ж стала виправдуватися. Телеграма з запросинами на весілля не застала її вдома. Коли пізно ввечері повернулася з сусіднього села (їздила оглядати коня в одного господаря), дуже жалкувала, що втратила таку оказію. Повинна сказати: її свекри трохи надулись, що телеграма була адресована тільки на невістчину адресу, але це — між іншим. Все ж таки, незважаючи на замети по дорогах, приїхала сьогодні, бо ж ясно, що весілля в Річинських не кінчиться в один день, а поправини часто бувають веселіші, ніж сам церемоніал весільного пиру.

Але чого це такий спокій у домі? Сплять ще гості? І чого це на подвір'ї немає залубнів, тільки посліджене місце залишилося по них? Не може бути, щоб гості вже роз'їхались, правда, дівчата? Ага, певно, повідсилали коней з фірманами на ночівлю; де тепліші стайні. А хто з гостей ночує в домі? Що-о? Один Нестор?

— Де ж той стрийко? — справляє свою необережну фамільярність. — Давайте його сюди, ми зараз натремо йому вуха снігом!

Слава поскакала на одній нозі за Нестором до ванькирика, а тим часом Оля з Нелею розкутували Орисю з бараниці, з хустки-пледа, перев'язаного навхрест на плечах, наввипередки визволяли її черевики з солом'яних папуч, одне слово, доти возилися з нею, поки залишили її в одній візитній сукні з хутряною пелеринкою на плечах і лакірках на ногах.