Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. (книги онлайн полностью .txt) 📗
Другу групу становили досить багаті, але політично не впливові землевласники, яких називали «дідичі». Таких родів було десь біля сотні.
Третя група складалася з потомствених шляхтичів-чиновників, що не мали великих маєтків, але мали вплив завдяки високим постам в польській адміністрації. Ця група налічувала десь до трьохсот родів.
Четверта група – середня шляхта – вже більш численна, їх було десь близько 20 тисяч осіб. Найчисленнішою групою була дрібна шляхта. її представники мали господарство, яке давало їм змогу підтримувати досить скромний рівень життя, тому багато дрібних шляхтичів самі йшли на службу до більш заможних шляхтичів, бо магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися, а наймали для кожного села «губернатора» з дрібних зубожілих шляхтичів. Неважко зрозуміти, що ці управителі дбали лише про сьогоденний зиск та догоджання усім примхам своїх панів. Багато літописців звинувачує у провокуванні гайдамацького руху саме зухвалих та жорстоких економів, особливо тих, що мали єврейське походження. Отут саме час вивчити окрему групу польського суспільства – євреїв. Вони були вільні, мали свою управу та навіть кілька разів намагались зорганізувати своє представництво в уряді. Певно, вони мали вплив, але не мали громадянських та політичних прав. В урядових документах євреїв називали «невірними», або «старозаконними», вони не займали ніяких урядових постів, їх не брали до війська. Багато євреїв були письменними, тому вони працювали писарями та нотаріусами, займалися мануфактурою та торгівлею. Більшість поляків зневажали євреїв з релігійних причин та бачили в них конкурентів у бізнесі. Свого роду «єврейська торгова мафія» контролювала ціни на зерно та цукор і займалася перепродажем худоби, у тому числі і краденої. Євреям закидали контрабанду та підробку векселів, фальшування грошей та розбавляння горілки водою в орендованих корчмах. Євреї-орендарі були особливо ненависні селянам, бо саме їм пани віддавали в оренду шинки та церкви.
Особливе місце в польському суспільстві посідало й католицьке духівництво. Церква мала великий вплив на громадян і на державні справи та володіла майном і землями.
Чималий прошарок міщан був вільним і на підставі магдебурзького права мав низку громадянських прав і свобод, та фактично міщани не приймали участі у державно-політичному житті Речі Посполитої.
Селяни в Польщі XVIII сторіччя становили десь 75–80 відсотків усього населення. Вони були позбавлені будь-яких політичних та громадянських прав. Про їхнє становище так писав поляк Антоній Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: «Пригляньмося трошки до стану наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт… Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи… у нас селянин («хлопек») є те саме, що скот («бидло»), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається».
Пан мав право розпоряджатися життям своїх хлопів, навіть виданий у 1768 році закон, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих на смерть, не змінив ситуацію на краще, бо хлоп не мав права поскаржитися на пана. Тож як пан зашмагав хлопа нагаями, на нього міг поскаржитися інший пан або шляхтич-економ. Польський історик XIX століття Корзон пише, що йому ніколи в актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадку, щоб якийсь пан став дійсно в обороні скривдженого хлопа проти іншого пана, власника хлопа. Про це говорить польська приказка: «Крук крукові ока не видовбає». Та до 1768 року польські пани мали законне право карати своїх хлопів на смерть. Це дуже часто практикувалося в орендованих маєтках на Правобережжі, де, побоюючись бунтів, селян саджали на палі або четвертували за непокору.
Коли з ініціативи гетьмана Івана Скоропадського українське населення масово переселилося на Лівобережжя, обезлюднені простори були заселені холопами польських магнатів з їхніх волинських та галицьких маєтків. Бажаючи закріпити поселенців (польські пани побоювались, що селяни перейдуть на Лівобережжя), їм обіцяли, що перші 25 років вони будуть відробляти панщину тільки один день на тиждень. Але, як тільки люди осіли та обзавелися господарством, пани зажадали три, а в деяких місцях і чотири дні панщини та додали інші повинності.
Кожний хлопець або дівчина, які мали 15 років, були зобов'язані відробляти повну панщину. До того ж економ мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей хлопа досить міцними та примусити їх працювати. Робочий день тривав 12 годин взимку і 19 годин влітку, та була ще й «норма» – економ назначав, скільки чого мав зробити хлоп за день. Якщо не виконав, то мав працювати вночі.
Не менш принизливими були накладені на усіх селян горілчані повинності: кожний хлоп мусив купити у панському шинку визначену кількість літрів горілки й пива. Це приводило до того, що орендарі шинків, зазвичай євреї, нещадно розводили горілку водою. Та особливо обурювало селян те, що навіть церкви польські пани віддавали на відкуп тим же євреям. Селяни мали платити гроші за те, щоб користуватися православним храмом. Тому зрозуміло, як до євреїв ставилися на селі.
Отже ми бачимо, що переважна більшість людей у Польщі не мала ніяких громадянських прав. Навіть вільні люди були безсилі відстояти свої права в суді. Бо в польських судах того часу засідали спадкоємні судді і дрібні шляхтичі, які отримали цю посаду з рук одного з магнатів і з собачою відданістю боронили його інтереси, та люди, яких рекомендували впливові ксьондзи. Вони нерідко бували навіть неписьменними і для винесення рішення питали ради та дозволу свого духівника.
Для чого так детально зупинятися на зображенні польської системи правосуддя? Бо саме вона демонструє рівень прав і свобод у Речі Посполитій. Прочитавши судові акти, що описують жорстокі тортури, яким піддавали звинувачених у зовсім диких речах, наприклад у чаклунстві, можна з чистим сумлінням заперечити тим історикам, які стверджують, що поляки принесли на українські землі порядок та культуру, і малюють гайдамацькі повстання як бунт темного простолюддя із уродженим нахилом до розбою, вбивств і пияцтва.
Коліївщиною називають повстання українського народу проти польських загарбників, що спалахнуло на Правобережжі навесні 1768-го і тривало до літа 1769 року. Питання утому, чи розглядати Коліївщину як окремий епізод чи як одну з ланок визвольної боротьби українського народу?
Багато польських та російських істориків оцінюють Коліївщину як стихійний бунт без історичного підґрунтя і будь-яких політичних цілей. На наш погляд, така оцінка пояснюється упередженістю та демагогією. Навіть такий ненависник боротьби українського народу, як Фр. Равіта-Гавронський визнавав: «Ядро тієї драми, її початок корінився глибоко в історії Русі і польської Речи Посполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом. […] Неспокої на українських теренах тривали… це був казан, що кипів безупинно, підсичуваний традиціями минулого».
Тож є чимало аргументів, щоб розглядати Коліївщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжі протягом перших трьох чвертей XVIII сторіччя, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. І в такому разі, слід проаналізувати всі події Гайдамаччини, а можливо, і зазирнути ще глибше в минуле.
З перших днів польського панування на Правобережжі український народ зазнав чимало утисків, тому стихійний спротив селян спалахував досить часто. А от коли і чому цих людей, що брали участь у повстаннях, почали називати гайдамаками (це слово турецького походження і означає «бунтівник»), точно невідомо. Український історик Микола Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький» називає «гайдамацькими загонами» гурти українських повстанців-селян, але інший відомий дослідник – Антонович вважав, що той самовільно переніс цю назву на сторіччя назад, можливо, для того щоб підкреслити аналогію, бо в оригінальних документах періоду Хмельниччини цього слова нема. Вперше назва «гайдамаки» зустрічається в універсалі польського «реґіментаря партії української» Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 року. В цьому документі він закликає винищувати «свавільне гайдамацьке гультяйство», тобто українських повстанців, що діяли в Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах. Після цього терміни «гайдамаки» і «Гайдамаччина» часто зустрічаються у польських документах. Та було б помилкою вважати, що гайдамацький рух зародився в той період. Доцільно припустити, що початком Гайдамаччини є повстання українського селянства на Правобережжі в 1702–1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо якщо повстанців того часу навіть і не називали гайдамаками, то цілі і методи їхньої боротьби подібні до всіх пізніших «офіційно гайдамацьких» виступів.
