Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Тьомик похнюплено опустив погляд.

— Давайте ще ідеї, — примирливо проказав я.

— Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, — зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

— Ти геній, Хосе! — рявкнув я. — Але… хм… як це зробити?

— Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти-геологи, які тільки-но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там-то і там-то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

— А що, звучить непогано, — зацікавився я.

— Тільки-от де ми знайдемо цих потрібних людей? — іронічно хмикнув Тьомик. — Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle [6] Juarez мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes [7]. Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

— Світські тусівки, — не то сказав, не то спитав я.

— Не піде. Хто нас туди пустить? — категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва-банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

— Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

— Тобто?

— Я все владнаю, босе! — по-змовницьки підморгнув Хосе. — Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! — він зірвався з місця і вискочив із офісу.

Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.

Хосе так і не подзвонив. Наче крізь землю провалився. Я кілька разів пробував телефонувати йому, однак його мобільний, схоже, був вимкнений. За цілий день він не з’являвся ні в офісі, ні у нас у готелі. Лиш пізно увечері, заледве не опівночі, від нього прийшло довге, наче Ніл, смс-повідомлення:

«Готель „JW Marriott“, північно-західна околиця, Andres Bello 29. Ціла купа товстосумів. Забронював для вас двох номер на одну добу на імена Джейка та Боба. Заселяйтесь з самого ранку. Починайте з холу».

— Ти щось розумієш? — спитав я Тьомика, прочитавши йому есемеса.

— Угу, — скептично буркнув мій напарник, — завтра ми читатимемо лекції про нафту товстомордим мексиканським капіталістам.

…Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.

Я першим прослизнув всередину і впевнено попер на рецепцію.

— Я — Джейк, — кажу, — а це — мій напарник Боб.

А собі думаю, що за дурні імена повигадував цей йолоп? Чорнокосе дівча за стійкою приязно усміхнулося, кивнуло чарівливою голівкою і мелодійно цвірінькнуло:

— Ласкаво прошу до «JW Marriott Hotel». Сімнадцять тисяч п’ятсот песо, будь ласка!

У Тьомика аж око засмикалось. Я притримав його, щоб він не брикнувся на підлогу.

— Сеньйоро, це, мабуть, якась помилка, — спокійно відказую їй і вичавлюю кислу посмішку, — ми не збираємось знімати весь готель.

— А це лиш за один двомісний номер…

— Що, на цілий місяць?

— Ні, ви ж бронювали всього на одну ніч.

Тепер уже око засмикалось навіть у мене. Хоча діватись було нікуди: не оплативши номер, ми не дістались би всередину готелю. Відтак Тьомик, зціпивши зуби, витяг з портмоне свою кредитку і простягнув дівулі. Та хутко провела трансакцію і за якусь хвилину видала нам ключі.

Ми не стали підніматись у номер. Зразу за рецепцією починався просторий хол з баром, де постояльці призначали зустрічі, влаштовували короткі наради або просто відпочивали. Я потяг Тьомика до бару, де ми замовили собі два коктейлі, які коштували, наче барель нафти, кожен, після чого всілись за одним зі столиків коло декоративної пальми.

Хвилин за двадцять за столиком навпроти примостився здоровенний негр у лискучому костюмі і з масивним золотим «Patek Philippe» на зап’ястку.

— Я все ще думаю, що звідти можна буде витягувати не одну сотню мільйонів барелів щорічно… — напустивши на себе серйозності, голосно почав я англійською.

Темношкірий постоялець обернувся в наш бік, подумавши, що ми звертаємось до нього. Тьомик спочатку навіть трохи розгубився, але за мить оговтався і відповів мені:

— Ви оптиміст, колего. Я не думаю, що наше родовище дасть і половину з того.

— Хай так, але ж це під самим Мехіко! Уявляєте, колего, які перспективи відкривають нафтові поклади прямісінько під боком найбільшого у світі мегаполісу?

Негр зацікавлено дослухався до нас, а ми не переставали теревенити. Потім він одним махом випив крихітну філіжанку кави, проковтнув кілька булочок, підвівся і неквапом посунув геть. Ми провели його важкими поглядами.

— От козел, — буркнув я.

— Нічого. З ким-небудь іншим пощастить, — сказав Тьомик. — Я не заспокоюсь, поки не відіб’ю гроші за наш клятий номер.

Відтак цілий день ми з Тьомиком гасали холами готелю й горлали, як ненормальні, про нафту, проекти нафтопроводів, строки розробки родовищ, очікувані об’єми видобутку, старанно вдаючи з себе геологів. Я прикидався німцем, Артем прикидався шведом, через що ми нібито могли спілкуватись тільки англійською. Опівночі про щойно розвідані нафтові родовища неподалік від Мехіко вже знали навіть покоївки готелю, однак ніхто так і не підійшов і не заговорив з нами.

Увечері, коли ми, потомлені й розчаровані, відлежувалися у шикарному двомісному номері на третьому поверсі «JW Marriott Hotel», хтось подзвонив мені на мобільний. Я скочив на ноги й нетерпляче притулив телефон до вуха.

— Як минув день, босе? — долинуло з трубки. — Хтось клюнув?

То був Хосе Акунья.

— Глухо, — холодно обізвався я, — з таким самим успіхом ми могли б говорити про нафту з мертвими. Треба придумати щось ін…

— Готель «Sheraton Maria Isabel», п’ять зірок, — мексиканець наче й не чув мене. — Номери вже заброньовані й чекають на вас. Серед постояльців техаський скотар з мільйонними статками, власник мережі елітних ресторанів у Канкуні, директор будівельної компанії, яка забудувала половину Уатулько [8], кілька дрібних промисловців і два бандити. Всі при грошах. Контингент — те, що треба, босе! Удачі!

Я хотів відповісти щось уїдливе, але не встиг — Хосе поклав трубку.

— Як думаєш, Тьомо, варто нам завтра туди пертися? — я втомлено упав на ліжко, втонувши у м’якому матраці. — По-моєму, це хрінова ідея…

Тьомик у відповідь потужно захропів.

Але ми поперлися. І не тільки завтра, а й післязавтра, і після післязавтра. Треба ж було продавати «нашу» землю. Цілий тиждень ми гасали найкращими столичними готелями, теревенячи про нафту та земельні наділи, викидаючи по кількасот доларів за номер. Тьомик щодень ставав усе похмурішим та похмурішим, а на сьомий день, ніби між іншим, незворушно заявив:

— Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.