Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Ви?! Та я б не посмів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! — вигукнув я. — Я прошу вас вказати дорогу, а не показати її; чи вмовте містера Гіткліфа дати мені провідника.
— Кого? Тут лише він сам, Ерншо, Зілла, Джозеф та я. Кого ви оберете?
— А немає на фермі ще якогось хлопчини?
— Ні; це всі.
— Тоді все складається так, що мені доведеться залишитися у вас на нічліг.
— Це ви можете владнати з господарем. Я в це не втручатимусь.
— Сподіваюся, це для вас буде уроком і відвадить від необачних мандрівок нашими пагорбами, — суворо відрубав Гіткліф із дверей кухні. — Щодо того, щоб залишитися тут, то окремої кімнати для гостей в мене немає: доведеться вам розділити ліжко з Гортоном або Джозефом, якщо ви згодні на такі умови.
— Я можу спати на кріслі в цій кімнаті,— відповів я.
— Ні-ні! Чужинець — то чужинець, яким би він не був — бідним чи багатим: мені ні до чого, аби хтось тут шарудів без мого відома! — грубо кинув він.
Такий випад вивів мене з себе. Виказавши своє роздратування, я проскочив повз нього надвір і наштовхнувся на Ерншо. Було дуже темно, і я не міг знайти нічого, схожого на вихід. Блукаючи навколо, я почув ще одне свідчення їхнього звичного поводження одне з одним — їхню розмову. Попервах хлопець ніби виявив бажання допомогти мені.
— Я проведу його до кінця парку, — сказав він.
— Ти проведеш його до дідька! — ревнув його хазяїн, чи ким він там йому доводився. — А коней хто догляне, га?
— Життя людини важить більше, ніж загроза недогледіти одного разу коней: хтось мусить піти з ним, — стиха мовила місіс Гіткліф зі співчуттям, якого я від неї не сподівався.
— Та не з твоєї забаганки! — відрізав Гортон. — Якщо він тобі так запав у душу, то краще помовч.
— Ну, тоді я плекатиму надію, що тобі показуватиметься його привид. Сподіваюся, містер Гіткліф не вдостоїться іншого орендаря, поки стоятиме Грейндж! — гостро парирувала та.
— Слу як кляне! — пробубонів Джозеф, на якого я саме наткнувся. Він сидів при світлі ліхтаря і доїв корову, дослухаючись до розмови. Я безцеремонно вхопив ліхтаря і, крикнувши, що поверну його завтра, поквапився до найближчої хвіртки, що вимальовувалася з темряви.
— Хазяїне, хазяїне, він украв світильника! — залементував стариган, кидаючись за мною. — Гей, Кусако, песику, трримай його, трримай!
Я ще не встиг відчинити маленьку хвірточку, як на мене налетіли два волохаті чудовиська. Вони повалили мене на землю, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження під дружній регіт Гіткліфа та Ерншо. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і метляючи хвостами; вочевидь, не збиралися живцем поласувати своєю здобиччю. Однак підвестися вони мені теж не дали, і я мусив чекати, поки їхні хазяї зволять мені пособити. Насилу звільнившись, простоволосий, тремтячи від злості, я наказав негідникам негайно відпустити мене — інакше вони пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.
Моя гарячковість спричинилася до того, що в мене носом пішла кров. А Гіткліф усе продовжував реготати, і я продовжував лаятися. Не знаю, чим би закінчилася ця сцена, якби не з'явилася людина, розважливіша за мене і доброзичливіша за моїх кривдників. Це була Зілла, дорідна покоївка, яка нарешті прибігла довідатися, чому стоїть такий ґвалт. Вона вирішила, що хтось із них підняв на мене руку, і, не сміючи виступити проти хазяїна, звернула свою крикливу артилерію на молодшого з мерзотників.
— Оце так, містере Ерншо! — скрикнула вона. — Що це на вас наскочило, що ви таке вичворяете? Чи у вас заведено вбивати людей, тільки-но вони переступлять поріг? Ой, не буде мені добра з цього дому! Гляньте-но на цього бідолаху, він А ледве дише! Стійте, нікуди ви отако не підете. Зайдіть у дім, я вам поможу. Ось так, підождіть…
З цими словами вона несподівано хлюпнула мені за шию крижаної води і потягла на кухню. Містер Гіткліф пішов слідом, його раптовий вибух веселощів ущух так само швидко, як і почався.
Мені було погано, в голові паморочилося, в тілі відчувалася надзвичайна слабість. Хоч-не-хоч мені довелося згодитися провести ніч під його крівлею. Гіткліф наказав Зіллі дати мені склянку бренді і вийшов до кімнати. Покоївка, побідкавшись та втіливши в життя наказ хазяїна, після чого я трохи пожвавішав, повела мене спати.
Розділ третій
Коли ми піднімалися нагору, покоївка порадила, щоб я заховав свічку і не шумів. Це через дивацтво хазяїна, яке стосувалося тієї кімнати, до якої мене вели: якби його воля, він нікому б не дозволив там ночувати. Я спитав чому. Вона відповіла, що не знає: вона тут лише рік чи два, а в цім домі відбуваються дивні речі, над якими вона старається не замислюватись.
Занадто загальмований, щоб виявляти подальшу цікавість, я замкнув по собі двері і роззирнувся у пошуках ліжка. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, що під самою кришкою була оздоблена чимось на зразок віконець. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув досередини і побачив, що це своєрідна старовинна подоба ліжка-канапи, що було сконструйоване з метою служити окремою спальнею для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину, а виступ під віконцями, вочевидь, слугував столом. Я відсунув бічну панель, увійшов, присвічуючи собі, та затулив вхід назад. Тепер я відчув себе надійно захищеним від чіпкого ока Гіткліфа, та й не лише від нього.
У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька побитих цвіллю книжок; його фарбовану поверхню вкривали якісь видряпані написи. Ці писання, однак, являли собою не що інше, як одне й те саме ім'я, відтворене всіма можливими почерками: «Катрина Ерншо». Там-сям воно чергувалося з «Катрина Гіткліф» та «Катрина Лінтон».
В якомусь тупому заціпенінні я притулився чолом до вікна, а мій стомлений погляд і далі перескакував із одного слова на інше: «Катрина Ерншо — Гіткліф — Лінтон», доки очі не заплющилися самі собою. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: своїм внутрішнім зором я продовжував бачити спалахи тріпотливих сліпучих літер, що складалися у слово «Катрина». Звівшись, щоб відігнати це настирливе видіння, я побачив, що моя свічка пломеніє у небезпечній близькості від однієї з тих спорохнявілих книжок і відчув запах паленої шкіри. Я поправив ґніт і, потерпаючи від холоду і невідступної нудоти, сів прямо і розгорнув на колінах пошкоджений том. Це виявилося Святе Письмо, надруковане старовинним шрифтом, від якого віяло пліснявою. На титульній сторінці було відтиснено надпис «Ex libris Катрини Ерншо» та дату — десь із чверть століття тому. Я згорнув книгу і взяв іншу, потім ще одну — і так, поки не переглянув усі. Бібліотека Катрини була добре підібрана, і стан книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоча і не завжди за призначенням: жодному розділу не пощастило вберегтися від коментарів, написаних олівцем та чорнилом усюди, де знайшлося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші перетворилися у справжній щоденник, нашкрябаний непевною дитячою рукою. Вгорі однієї чистої сторінки (що, вперше побачена, здавалася, мабуть, істинним скарбом) я з радістю угледів чудову карикатуру на друзяку Джозефа, виконану грубо, але досить майстерно. Миттєва цікавість й спалахнула в мені до невідомої Катрини, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.
«Жахлива неділя! — так починалися перші рядки. — Якби ж тільки тато знову був поруч. Мерзенний Гіндлі його не замінить, він жорстокий до Гіткліфа. Ми з Г. хочемо вчинити бунт — і вже зробили перший крок цього вечора.
Цілий день лило як із відра; ми не змогли піти до церкви, тож Джозефу довелося влаштувати проповідь на горищі.
І поки Гіндлі з дружиною грілися унизу перед затишним коминком і, можу заприсягнутися, займалися чим завгодно, окрім читання Біблії, Гіткліф, я та малий безталанний помічник плугатаря мусили взяти наші молитовники і видертися нагору. Коли нас всадовили в ряд на мішок зерна, ми дрижали від холоду і позіхали, сподіваючись, що Джозеф теж замерзне і відпустить нас заради власного блага. Та все марно! Проповідь тяглася три години; та й після цього мій брат іще мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільними вечорами, якщо ми тільки не здіймали галасу, а тепер досить просто захихотіти, щоб тебе поставили у куток.
