Москалиця - Матиос Мария Васильевна (книги без регистрации txt) 📗
Проте, як з'ясувалося, ніщо не є таким мінливим, як життя людини, коли в нього непрошено втручаються інші люди.
Оскільки дівка своєї хати не мала, військові люди дали їй дозвіл вселитися ближче до села, в літню стайню для худоби, що належала колись ґазді Косовану, якого замели у світи в один день разом із Онуфрійчуками та іншими ґаздами.
...ТО БУЛА НАВІТЬ НЕ СТАЙНЯ, а стаєнка-зруб, із маленьким, ніби в'язничним вікном, укрита дранкою. Розміром так десь чотири на чотири метри.
Дивне Северинине житло, попри всю свою непридатність для проживання людини, мало одну безсумнівну перевагу: потемніла від часу й дощів будівля, здавалося, колись раптово зіскочила з людного місця й задньою стіною вросла в крутий горб, порослий густим буковим лісом.
Горб нависав над стаєнкою, захищаючи її дрантивий дах від вітру та дощу. Ба, більше того — горб тепер служив мовчазним сторожем і захисником бідної сироти, розчавленої ще одним — несподіваним і неочікуваним — поворотом своєї долі.
Втомлена з нервів, далекого переходу й непевності, Северина сиділа на порозі теперішнього свого житла й роздивлялася нове місце.
Обіруч стелилися нетолочені трави колишніх Косованових пасовищ і обнесених загінок для худоби.
Міде ними тоненько вилася худа стежка до кладки — такої самої худої: шириною в дві зрубані молоді смереки. Рівно стесані від кори стовбури легко перекидалися через воду з одного на другий бік потоку. Так що за бажання й потреби Северина сама могла будь-коли зліквідувати кладку, всього лише стягнувши в траву два смерекові стовбури.
Гойдлива кладка в кліп ока перебігала небагатоводний, проте шумливий, потік, впираючись у возову дорогу, а та врізалася в неперервну стіну обривистих гір — та й бігла собі далі у світ, повторюючи зиґзаґи коли порослих лісом бескидів, а коли копіюючи зиґзаґи долі тутешніх людей, не розбещених ані багатством, ані іншими надмірностями — хіба що втішалася лише волею безконечних гірських хребтів.
Лісисті й безлисті хребти почергово шикувалися аж до самого обрію, здалека нагадуючи скам'янілі зімкнуті лави безіменних воїнів зі щитами на грудях, то вигиналися, немовби спини прудких карпатських оленів, нагло гнаних азартними мисливцями чи звіром-неприятелем. А то розгорталися перед людськими очима хвилястими зелено-синіми сувоями полотен чи підіймалися горбатими хвилями небаченого тут ніким і ніколи моря.
Гостроверхі хребти, один раз грубо зламані тектонічними бурями, вистоювали віки й роки, з непритаманною живим істотам послідовністю затуляючи одне одного — так ніби в непролазних нетрях твердо боронили якісь свої непролазні таємниці, відомі лише лютим вітрам на лисих горах, та хіба ще зірким яструбам, що висіли над горбатими хвилями лісу, немов із-під небес убираючи в свої гострі очі нуртуюче життя на землі, сховане від ока людського.
Отож, ідучи наїждженою возовою дорогою хутора Лустун і одночасно пасучи очима далекий обрій, можна було сказати, що йдеш насправді не дорогою, а лісом, бо ліс, який зливався з дорогою, нібито лиш тільки на якусь мить випускав дорогу із себе на волю. А он отам, за поворотом, ліс назад підминав її в себе, неначе затягував чи загоював потоптаний тисячами ніг і коліс хребет дороги. Чи з якихось причин не хотів нікому показувати пішаків і їздових на ній.
Було щось у тому закам'янілому природному строї захисне... оборонне... Бо схована лісом дорога на якусь мить оберігала того, хто топтав її спину, від злої долі чи злої людини, готової будь-якої миті вишмигнути з-за будь-якого деревця й ухопитися в горлянку винному й невинному.
Такий був тепер час у цих неміряних лісистих горах.
І такий час тут був завжди.
Як, напевно, й усюди.
Та замислюватися над цим не мали коли ні ті, кому тут пуп різали з діда-прадіда, ні ті, що недавно ввійшли сюди господарювати, не питаючи ні в кого ні дозволу, ні згоди.
Як, урешті, не питали згоди й ті, що були перед ними...
...ПОСИДІВШИ ТА ПОЗІТХАВШИ, набравши безлюдного простору очима до памороків у голові, Северина нарешті взялася за роботи.
Найперше — прибила над скрипучими дверима стайні поіржавілу кінську підкову, знайдену на горищі стайні.
А друге — припасувала вуйковий годинник на протилежній від дверей стіні, навіть не обмітаючи її від павутиння. Так, немовби оселила живу душу коло себе, на око виставивши годину, ніби на око визначаючи людський вік. Або їй тепер не все одно?
...Першу ніч Северина спала в яслах, у старому, пересушеному й потертому сіні. Під голову підбила свіжого сінця. Постелила старий ліжник, другим його боком укрилася — та так і дочекалася ранку, раз по раз скидаючись від лопотіння крил кажанів на горищі та надоїдливого мишачого шурхоту під підлогою.
Цілу ніч у ґонтах даху вило, скреготіло, шаруділо й шипіло. Із чорного дощаного перекриття, що служило стелею, лякливими почварами звисали цілі батоги задавненого павутиння, яке біліло вночі мерцями й тягнуло свої потворні лаписька до начисто розбитої Северини.
Так що, коли перші промені сонця пробилися крізь сволоки стайні, вона вилетіла з ясел, ніби ошпарена.
Кволо снідала коло корита за стаєнкою, з якого Косовани колись поїли свою численну худобу.
За стінами похмурої стайні був інший світ. Свіжі, соковиті трави байдуже переливалися блискучою росою.
Вранішнє сонечко, таке сміливе, поспішне, але не надокучливе, било їй просто в очі.
І простоволоса, але, як завжди, — вся в чорному — Северина ні-ні — й утирала мокрі очі. Чи то плакала, нарікаючи на свою долю. Чи слізьми дякувала за ще один день життя. Чи тільки боронилася від усепроникного й діткливого до самого серця сонця.
...ТАК ПОЧАЛОСЯ нове Северинине життя на новому місці.
Добре, що вона скуштувала наймів. І добре, що мала добрі вуха, то слухала вуйну Марію, скільки жила у приймах. Навіть, коли й не дуже було що слухати. Наймитування навчило мовчазну, але допитливу Северину знати й уміти робити все без сторонньої допомоги.
Шкода лише, що, навчившись в Онуфрійчу-ків усякої — і насамперед чоловічої — роботи, вона так ніколи й не спробувала висидіти щезника (прости. Господи, їй нинішню згадку про нього!), як побріхують дотепер про неї в селі пожадливі до брехонь молодиці. Навіть не пробувала! А могла би — мала час!
Кров її ні до кого не гнала.
Язик за зубами тримати вміла.
Терпіння мала.
А щезника не висиджувала.
Не хотіла мати його силу, а йому — віддавати свою. Бо вже замолоду думала про смерть. Знала: хто в житті із рогатим, парується — вмиратиме тяжче, ніж: від задухи. А Северині Бог дав тяжке — сирітське вкупі із наймитським — життя. То хотіла бодай би легкої смерті, як не могла мати легких щоденних днів.
