Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
Всі решта важко перетравлювали мою пропозицію, гарячково підраховуючи свої відсотки. Аби полегшити тії підрахунки, я продовжив:
– Оскільки я – її повновладний власник, то вимагаю для себе сорок відсотків із прибутку.
Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про гроші, відразу забув, що йдеться про доньку, і кинувся торгуватися, збиваючи ціну. Стрийна і своє вставила:
– А мені скільки перепаде? То ж я її родила. Дев'ять місяців носила, аж мені поперек ломило! Прошу мені заплатити за кожен місяць.
– Не дев'ять, а сім, – сказала моя матінка. – Я добре пам'ятаю. Через те воно таке худюще і вродилося.
– Як то сім? – насторожився стрийко. – Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сім бути не може, бо мене до войська забрали відразу по весіллю. То було в листопаді, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев'ять місяців.
– Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому місяці, а не на дев'ятому. Так жи твоя жіночка через два місяця після шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.
Стрийна сиділа з очима в стелю і зовсім біла.
– Як-як? Якого ступеня? – морщив чоло Стрийко.
Потім поволі повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицілюючись, і, не довго думаючи, заїхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом із кріслом, розкинувши руки і ноги. В лівій руці вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.
– Так то є з бабами, – похитав головою стрийко і всмалив собі десять дека шпагатівки, не закусуючи. – Двадцять п'ять і ні відсотка більше.
– Добре, – погодився я.
Рузя про свою долю навіть не мрукнула, бо ж дістала все, про що тільки могла мріяти – кожної ночі по п'ять-шість хлопів, а то й більше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобітою.
Але на тім проблема не закінчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лоліта переймалася лише тим, як стримати розкішні форми, що рвалися з одежі, то в Лоліти новоспеченої, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.
Щоб добре дослідити, які саме місця її тіла потребують руки майстра, матінка звеліла Рузі розібратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, діставши від стрийка ще два ляпаси по писку і горнятко води на голову. Вона вставила собі щелепу і теж взялася до ціла. Обоє з матінкою кружляли, мов джмелі, довкола Рузі та радилися, що з цим скарбом робити.
– Цицьки я зроблю з паклі, – сказала матінка. – Обшию їх марлею, аби купи трималися, коли їх клієнт буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч і пакля, але як кобіту хтось лапає за цицьку, то мусить вона стогнати і очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобі, сину, як ще ти об неї не потовкся.
– Може, тістом замастити, аби не так випирали? – спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.
Стрийна взяла зі столу ложку і постукала себе по лобі, дивлячись при цьому стрийкові просто в очі. Але стрийко, певно, не зрозумів її прозорого натяку, бо потягся за квашеним огірком, а не за
ременем.
– Іншої ради нема, – сказала мама. – Треба буде її кілька днів поїти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.
– Не хочу псячого са-ала-ла! – заскиглила Рузя.
– До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горшки і збитих яєць. – долала матінка. – То є муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнішати. І не таке то вже гидке, як ти собі гадаєш. Я пила, і нічо.
– А яйця чиї? – спитала стрийна. – Курячі?
– Ні. Котячі, – відказала матінка.
– Ве-е-е, – скривилася Рузя.
– Цить, – урвала її стрийна. – Як тра, то тра. Яйця маєм, чого жаліти?
– Ще би їй дулу трохи роздмухати, – сказала мама, – бо це якась грудочка, а не дупа. Як вона, бідачисько, сидить на ній? Ану,
нагнися.
Рузя слухняно нагнулася, наставивши на нас твердий, як коліно, афедрон, від вигляду якого стрийко тяжко зітхнув і хутенько ликнув ще десять дека.
Того таки дня бідолашну Рузю прив'язали до ліжка і стали щогодини поїти коктейлем із псячого смальцю і збитих котячих яєць. А щоб товщ насичував тіло і якнайменше витрачався, Рузя вже з ліжка не вставала, аби жирів своїх не розгоцкати. Надвечір ціла родина збиралася коло її ліжка і уважно обстежувала наслідки матусиної дієти.
Писок Рузі аж виблискував від смальцю, але погляд її був сумний і пригнічений. Поволі тіло й справді бралося товщем, а надлишки його навіть виходили всіма порами, і тіло в притьмареній кімнаті аж світилося. Густо пахло псятиною і збитими котячими яйцями.
Як не чаклували матінка зі стрийною, але за тиждень Рузя набрала в тілі ще недостатньо, аби її запустити до клієнтів, і довелося сеанси ожиріння продовжити. Ще за тиждень Рузя виглядала так пишно, що мені самому капнула слинка і захотілося спробувати цього смаколика, але, згадавши, якими його спеціями начинювано, хутко втратив апетит.
Рузя тепер стала пухкою і круглою всюди, де досі випинали самі квадрати. Ребра щезли, натомість з'явилися такі складки сала, що навіть на грудях вигулькнуло два пампухи і при кожному кроці весело підстрибували. Матінка навчила її ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовніше, і ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрій ледве хто й відмовиться погарцювати.
Так воно й сталося. Рузя користувалася незмінним успіхом, і діло наше розквітло всіма барвами.
Коли наше обійстя оточила поліція, ми були зовсім не підготовлені до оборони.
Стрийко зі стрийною займалися своїми котами, Макс варив у казані мило, Рузя нагорі, в покої, бавила чергового клієнта, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а мої стриєчні братове гнали свою улюблену кізяківку.
І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячні промені грайливо лоскотали вуха, несподівано завищали сирени і гальма, заклацали цинглі на карабінах і десятками голосів пролунала команда підняти руки й здаватися по одному.
– Краще смерть, як неволя! – вигукнула моя матуся, і за лічені секунди ми сховалися в будинку.
Кожен озброївся, чим міг. Стрийко виставив у вікно свою стару дубельтівку, з якою полював на котів, а стрийна випорпала на стриху австріяцького кулемета, котрий востаннє стріляв ще в бою на Маківці.
Згори збігли Рузя з клієнтом, зовсім голі. Клієнт кричав, що він тут випадково і зараз піде здаватися.
– Добре, – сказав стрийко. – Дорога вільна.
Рузя зробила йому цьомпа, і клієнт вискочив на подвір'я, вигукуючи:
– Я свій! Я свій!
Може, якби він підібрав інше гасло, все обійшлось би, але поліція в цьому вигуку відчула сильну образу своєї честі. Автоматні черги прошили його повздовж, а потім впоперек.
Після цього поліція рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулі стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чім світ поліцію і, думаю, ці прокльони дошкуляли їм більше, аніж кулеметні кулі. Тим часом десь із підвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грізно, як смішно.
Стрийко зосереджено лякав поліцію своєю дубельтівкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.
Макс із матінкою взяли вила і зайняли оборону біля дверей.
Я за той час поскидав у підвал все, що може свідчити проти нас, і щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сірник, і поліція втратить одним махом усі докази.
Нарешті гармату наладували і, відчинивши двері, спрямували люфу в нападників. Поліція, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.
Бодьо запалив паклю, підніс її до дзюрки і гукнув:
– Вогонь!
Як вам описати те, що відбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цілий будинок ходором заходив. І все довкола заволік чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цілилися в поліцію, що одним пострілом висадили всі вікна разом із рамами, двері з одвірками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стіні другі двері. Певно, люфа не в той бік стріляла.
