Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
— Гм. Може, й так. Це, справді, прекрасно, цікаво. Проте це ж справа далекого прийдешнього?
— Щоб щось зробити в прийдешньому, треба задуматися про це в сучасності. І не лише задуматися, а експериментувати, діяти. І потім… що таке минуле, сучасне, прийдешнє?.. Ці фази часу — лише слова, що прикривають наше неуцтво. Те, що може статися у вічності, давно сталося. Ви розумієте це? Вся справа в тому, щоб дорости до рівня того чи іншого щабля, взяти нектар з тої чи іншої квітки космічного поля. Вирощуй крила, лети… і бери! А що стосується неможливості світлової енергетики для людини — тут я заперечу рішуче. Бо перед вами — живий факт. Я сам.
— Гм. Або мені це сниться… або ви жартуєте…
Юнак засміявся, і в його глибоких, трохи божевільних очах замерехтіли вогняні зірочки.
— Відчуваю ваші думки. Нащо делікатничати? Ви ж справді думаєте — перед вами юродивий, псих, шизик, ян тепер кажуть сучасні дотепники. Але погляньте на мене… Навіть побіжний погляд підтвердить певну аномалію. Хіба не так?
Справді, тіло юнака було незвичне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково іскрилася в променях сонця. Широкі груди, запалий живіт. І весь він — немовби вібруючий язик полум’я, що набрав форми людини. Від нього линули якісь хвилі певності, вспокоєності… і ще щось хвилююче, бажане… ніби томління, очікування радості, яка приходить у снах або в рідкісні хвилини закоханості. Дуже дивна істота! Але чому він босий? Невже ходить без взуття по гірських стежинах?
— Ви дивитеся на мої ноги? — озвався юнак. — Черевиків не ношу. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте погляньте — мої підошви ніжніші від ваших. І жодної подряпини. Хоч я й не вельми часто буваю в горах…
— Не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю.
— Насправді таємниця відсутня. Її кожен носить у собі. Але мало хто хотів би її відкрити. Так, так, не дивуйтеся. Рушимо в путь, я оповім найголовніше, нічого не приховуючи. Може, пригодиться. А не вам — то друзям…
Вони почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних скель, покритих сіро-зеленими мохами. Між ними жовтіли людські кості, там і сям з-під землі виглядали іржаві деталі німецьких гвинтівок, відстріляні обойми. Колись тут кипів жорстокий бій, гітлерівці хотіли прорватися Сухумським трактом до моря, а на їхньому шляху встали мужні захисники, слабо озброєні, але з повним розумінням важливості й вирішальності миті. Кожен камінь стріляв, кожна скеля підпливала кров’ю. Все минуло… Знову мудра тиша над горами, жовті кості, дязний незнайомець… і Гриць Гук поруч з ним…
Він ступав обережно, з-під черевиків сипалася галька, а юнак легко йшов гірською стежиною — крутою й небезпечною, — і Гукові здавалося, ніби він пливе над землею, як імлиста літня хмаринка.
Вони вийшли на достатньо широку древню дорогу, утоптану мільйонами мандрівників. Правобіч від них гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, акомпануючи казковій оповіді химерного незнайомця.
— Кілька років тому я працював у Київському інституті кібернетики. Мій фах — математика. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. З малих літ я полюбив чаклунський світ числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив уроки фізики, хімії, зачаровано слухав, як мій батько веде учнів казковими стежинами числа, міри й ваги до запаморочливих вершин наукових абстракцій. А подальше знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесиллі науки, пізнання, в непереможності розуму, озброєного арсеналом сучасної технології.
Це дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я вступив до університету, обрав долю кібернетика. Ця наука владно вторгалася у свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудеса в пізнанні світу та його найглибших закономірностей, намагалася моделювати процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів і шахістів. Я теж захопився магічним дарунком науки, можливістю збагнути всі закономірності природи, відкрити для людей еру всемогутності, використовуючи для цього мислячих помічників — кіберів, антропоїдів-кіборгів, інтегрованих з людського мозку й технічних органів чуттів багатомірні комп’ютерні системи, що перейняли б на себе основні тягарі рутинної інтелектуальної роботи… Ну та ви все це, безумовно, знаєте, деталізувати я не буду…
Коли я навчався на останньому курсі університету доля приготувала для мене перший удар. Помер мій батько. Я застав його ще при свідомості, але то вже була агонія. Ракова пухлина роз’їдала легені, найдорожчі ліки не допомагали, дві операції лише прискорили невблаганність.
Батькове ліжко стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйну крону саду, а світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю. Коли я приїхав, був саме такий чарівний ранок. Батькове лице набуло іконописної аскетичності, в запалих очах світився таємний сум. А я дивився на рідну, найближчу істоту і розумів, що вона йде від мене назавжди, тане на моїх очах, мов хмаринка, і нема в світі сили, здатної зупинити оцю страшну невблаганність. Сльози, скарги, жалі, знання всіх земних учених, старання найкращих лікарів — все даремно, даремно, даремно!
Саме тоді до моєї душі прокрався сумнів у всесиллі науки. Думки були суворі й безкомпромісні. Що мені до того, думав я, коли всемогутня наука прийдешнього знайде еліксир невмирущості? Що від того моєму батькові? І що до того мільйонам невідомих людей, котрі щодня агонізують, простягаючи руки до безмовного бога або в пустелю потойбічного небуття?
Батька не стало. Залишилася епізодична пам’ять близьких і маленький зелений горбок над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабусею. Згадую бадьорий некролог, протараторений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі: «Пам’ять про чудового учителя й наставника навіки збережеться в наших серцях!» «О наївна дівчинко, — з гіркотою думав я, — ти вже завтра заливатимешся від сміху, слухаючи дотепи своїх друзів, ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось палкого юнака, і навіть на ум тобі не спаде скорботне обличчя покійного математика, котрий так любив водити вас лабіринтами знання…»
Що ж, так повинно бути! Так буде. А втім — ілюзія розвіялася. Я замкнувся у собі, дух розпочав скорботну працю самоаналізу, пробуючи розсікти й пізнати загадку життя й смерті…
Отримавши диплома, я поступив працювати в Інститут кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували славне майбуття. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, еврістичні механтропи, що мають самопрограмуватися, невразливі кіберкосмонавти, що летять до далеких зірок, штучні серця, штучні вундеркінди, котрі відкривають для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори й поети, що перевершать Баха й Моцарта та розвінчають ірраціональність творчого натхнення, відкривши його тривіальну основу. Еге ж, багато було розмов, вигуків, інтерв’ю, заяв, статей, монографій, авторитетних тверджень. А скільки було замахів на моделювання процесу мислення та інтуїції! І все-таки я залишався байдужим до тих слів. Щось у мені змінилося, якісно трансформувалося…
Якось я йшов вулицями Києва, довкола пливла юрма, котився гомін. Все було, як завжди. І зненацька я відчув, збагнув те, що вже давно гніздилося в підсвідомості. Мій погляд зупинився на вітрині універмагу. Там стояли манекени: модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні посмішки, завчені мертві жести. Жахлива статика, неможливість будь-що змінити. Все буде вічно так, як звелів модельєр!
І я збагнув, що наука потрапила в таку ж саму пастку: статичність програми первісного імпульсу. Ми повинні завершувати заданий імпульс певного алгоритму до його вичерпання, хоча й знаємо, що він напевне веде нас в нікуди. Побачивши, що ми опинилися в науковому чи технологічному тупику, ми творимо інший алгоритм, включаємо іншу програму, знову йдемо за черговим імпульсом до його вичерпання і знову вічна казка: «У попа була собака». Ми зобов’язані користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч цей пристрій і дає нам сигнали, змодельовані архаїчним, відносним рівнем знання, а точніше — незнання. Подумайте самі над такою проблемою: всі наші прилади імітують органи чуттів. Вважається, що це — нормально. Але ж органи чуттів — очі, вуха, ніс і все інше — лише рецептори фізичної людини для орієнтування в дуже обмежених умовах планетарної біосфери, для погоні за здобиччю чи втечі від хижаків, для визначення приємних чи неприємних, потрібних чи непотрібних речей, явищ, подій, істот, для реакції на температуру, голод і так далі. І ось на цьому спеціалізованому фундаменті звіролюдини ми зводимо твердиню абстрактної науки, що намагається пізнати Безмірність тобто — невичерпність! Відром ми зажадали виміряти Океан! А наиосновніше — ми абсолютизуємо ветхі почуття і вже не прагнемо їх трансмутувати, а навпаки — консервуємо, аоо по їхній же подобі творимо юрби кібернетичних, механічних виродків-пристроїв. А інтуїтивно-чуттєва сфера, полонена раціональним аналізом, поступово деградує, відкриваючи стежку людині-манекену, людині — пожирателю енергії, інформації, їжі, розваг, ідей тощо…
