Свіччине весілля - Кочерга Иван Антонович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Г i л ь д а
Менше з тим.
Ти думаєш, що пану воєводi
Не все їдно, чи дома я, чи нi?
Ба - ось якби, вернувшись з полювання,
Якого пса недолiчився вiн,
Або, ще гiрше, кiнь який загинув,
То iнша рiч. А жiнка - це пусте.
Ходiм мерщiй, ми, може, ще поспiєм
Хоч манiвцем мисливцiв обминуть.
У л ь р i к а
Спiзнились, люба панi. Всi вже тут.
V
Дiвчата з криком кидаються врозтiч. З-за брами виїжджає, блискучий похiд. Попереду ловчi iз смиком псiв, далi пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло i ще кiлька рицарiв. Несуть кабана, кiлькох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивiлими вусами.
Городяни скидають шапки.
Воєвода, побачивши Гiльду, зупиняється. До Гiльди.
В о є в о д а
Насправдi, несподiвана то честь,
Клянусь вогнем, що найяснiша панi
Призволила назустрiч вийти нам.
Г i л ь д а
(до Воєводи).
Не варта я, о мiй ласкавий пане,
Хвали за зустрiч випадкову цю.
Не вiдала, коли ти повернешся,
А йшла своїм звичаєм на Подольє,
Щоб землякiв провiдати.
В о є в о д а
Га, знов
Отi купцi моравськi та мiщани!
Не в перший раз я бачу, що моїй
Дружинi бiльш сподiбне товариство
Мiщан, купцiв та рiзних слюсарiв,
Нiж рицарiв шляхетних.
Г i л ь д а
Може й так .
Людей нiде я чесних- не цураюсь,
I не моя вина, що земляки
Мої живуть не в замку.
В о є в о д а
(iронiчно).
Що ж - не дивно,
Що панi пориває так туди,
В болото це, до чорного народу -
То, мабуть, голос кровi...
Г i л ь д а
(згорда).
Може й так.
I роду свойого я не соромлюсь -
То славний рiд майстрiв i зброярiв.
I слухати застольнi вашi спiви
Я встигну ще сьогоднi...
Iдуть з Ульрiкою до брами.
В о є в о д а
(злiсно крiзь зуби).
Слюсарiвна!
Рушайте далi! Гей, сурмiть, роги!
Ч i п
Гнобителi! Чи довго ще на вас
Ми мусимо до поту працювати?
Щоб ви отак пишалися весь вiк
Та курявою очi нам слiпили...
Похiд рушає далi до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня i пiдiйшов до Козелiуса.
О л ь ш а н с ь к и й
Послухай, дяче! Чи не знаєш ти
Ту дiвчину? Яка ж краса чудова!
Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?
I де живе! Вiдкiль така краса!
Неначе та шипшина чи троянда,
Що по ярах цих київських цвiте!
К о з е л i у с
Зовуть її Меланкою, мiй княже,
I хата то її. Я все тобi
Дорогою до замку розповiм.
О л ь ш а н с ь к и й
(палко).
Та що троянда! Вся вона палає,
Як заграва, як свiтова зоря!
Чи бачив ти, коли насуне хмара
I оловом укриє небозвiд,
Кидає сонце промiнь свiй блискучий
На бiлий мур - i мур тодi горить,
Як золото на хмарi чорно-синiй...
Так i її палають нiжнi лиця
Пiд хмаронькою брiв тих соболевих,
А блискавки тим часом вже мигтять
В її очах сумних i разом гнiвних.
Яка ж краса i грiзна i чарiвна!
Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,
А я тебе здобуду i вiзьму!
Iдуть обидва в глибину. Ольшанський весь час озирається на Меланку.
VI
З-за брами входить Iван Свiчка, молодий, вродливий майстер, i зараз же поривається до Меланки. Цеховики оточують його.
В с i
Здоров був. Свiчко! Га, нарештi ти!
Де ти подiвсь? Тут скоїлось таке,
Що дихати нема куди цехам!
С в i ч к а
Добривечiр, товаришi! Здоровi!
Що тут таке, Меласю?
М е л а н к а
О мiй любий!
Яка ж я рада бачити тебе.
Рух у юрбi. Гомiн.
П р i с я
Поїхали до замку!
2 д i в ч и н а
Як той пан
Дивився на Меласю пильно.
П р i с я
Справдi!
Все озиравсь, аж поки зник з очей.
С в i ч к а
Який то пан?
М е л а н к а
Багато їх було.
Верталися юрбою з полювання.
Поїхали до замку...
К о л я н д р а
Ну, тепер
На цiлу нiч пiде бенкетування!
Засвiтиться весь замок од вогнiв,
I до зорi дрижатиме гора
Вiд сурм гучних та вiд пiсень рицарських.
К а п у с т а
Та гавкання собачого...
С в i ч к а
I ось,
В той самий час, коли там на горi
Пани вельможнi гучно бенкетують
При громi сурм та полум'ї свiчок,-
Ми в темрявi примушенi томитись
Без свiтла, в темних хатах, як кроти...
Ч i п
Якби ще так! А то ж працюй на нього,
Коли вiн там гуляє на горi!
Ти чув, яку сьогоднi воєвода
На всi цехи роботу урядив?
До покрови зроби i те, i те,
I кожухи, i чоботи, i свити;
Сокири, бочки, дiжки, казани!
А свiтла, як i перше, не дає!
Коли ж тодi робити, будь вiн проклятi
Та доки ж це терпiти!
К о л я н д р а
Та хоч би
Насправдi був такий закон про свiтло!
А то ж свавiлля, примха воєводи,
Щоб грошi брать.
П е р е д е р i й
Дванадцять вже рокiв,
Як грамоту прислав великий князь,
Де скасував безглузду заборону.
I свiтло дав палити вiльно всiм.
А де вона, та грамота? Її
Безсоромно загарбав воєвода
I сiм рокiв тримає пiд замком
Всi нашi привiлеї, надання
I вiльностi всiх київських мiщан.
С в i ч к а
I сiм рокiв безмовне наше мiсто,
I темно скрiзь, i сiм рокiв нема
Нi гулянок, нi зборiв цехових...
I сiм рокiв не чути вечорниць.
I сiм рокiв не смiють навiть цехи
Своїх свiчок врочистих засвiтить!
П е р е д е р i й
Тодi, менi здається, що зi мною
Ослiпло цiле мiсто, i нехай
Лиш каганцi засяють по хатах -
То i мої прозрiють бiднi очi,
Що я колись без свiтла попсував.
К а п у с т а
Та ще якi були чудовi очi...
А майстер же який славетний був.
По всiй землi - i в Краковi i в Львовi
Твої оздоби знали золотi...
П е р е д е р i й
Всю душу я вкладав в свої оздоби,
До присмерку, до темряви сидiв
I зiр псував над дрiбною рiзьбою...
Якi мережки з золота кував! I так ослiп...
С в i ч к а
Ослiп чудовий майстер,
Що свiчки був не властен засвiтить!
I доки ж це терпiти! О, якби
Цю грамоту князiвськую добути
Iз замку воєводи. Всi б тодi
I каганцi i свiчi запалили
По цiлому Подолью!
Та невже ж
Не доб'ємось ми наших прав законних?
Та що законних! Людських наших прав!
Нi! Годi вже! Життя не пошкодую,
А привiлеї нашi поверну!
А не вiддасть добром, то вiзьмем силою.
Об заграву шляхетного їх замку
Тодi засвiтим нашi каганцi!
Ч i п
Це справжнє слово. Це по-кожум'яцьки!
Я сам ладен хоч зараз засвiтить.
К о л я н д р а
Кому ж i засвiтити, як не Свiчцi,
На те ж i Свiчка вiн!
С в i ч к а
I я це доведу.
Хоч головою ляжу, а знайду!
М е л а н к а
О, не буди страшних примар, мiй любий!
Навiщо нам те свiтло, що вночi
Свiтитиме на горе та на згубу,
Пiд дзвiн сполоху й брязкання мечiв?
Тодi нам свiтло любе, як воно
Своє промiння ллє в затишнiй хатi,
Коли сiм'я вечеря за столом,
Коли дитину колисає мати...
Благословенне свiтло, що верстат
Працiвника привiтно осяває...
I прокляте те свiтло, як горять
Всi вулицi од краю i до краю!
С в i ч к а
Амiнь, Меласю,- тiльки що ж робить,
Коли добром нiхто не дасть нам свiтла
Його здобути треба - не молить,
Бо без борнi нiкчемнi всi молитви.
