Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XXIX

По всій долині стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свіжу вирву нагадувала вона тепер. Повітря нагрілося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавінь узлісь помітно порідшала. Там, де ще півгодини тому рухалася грізна колона, тепер догорали безладно стирловані машини. Чорна череда вже оголялася металевими кістяками, присідала, тліла. А в лісах, на схід і на захід від балки, ще скрізь потріскувала стрільба. В бій вступили один по одному підрозділи інших полків, що прибували на поміч Самієву. Як тепер виявлялося, механізована ворожа колона, яку щойно розгромили самієвці, була тільки передовим загоном пошарпаного есесівського корпусу, що пробивався лісами до автостради. Після розгрому свого механізованого авангарду гітлерівці, кидаючи в паніці техніку і важке озброєння, магами ринули в ліси. Там вони тепер, збиваючись в окремі групи, розсипаючись дрібними групами, шукали собі порятунку. Але скрізь їх уже перестрівали вогнем гвардійські засади. — Всіх на аркан! — скоромовкою джеркав Самієв, висилаючи свої підрозділи напереріз відступаючим. — Щоб не вислизнув жоден! Закинутий аркан стягувався все тугіше. Бій, розщепившись на кілька малих боїв, догорав по лісах окремими тріскучими вогнищами. Черниш залишив біля мінометів самих тільки навідників, а решту бійців роти повів на підмогу піхотинцям. Йому хотілося потрапити в східну частину лісу: там бився Чумаченків батальйон, там десь була Шура. Але Самієв кинув мінометників разом з полковими артилеристами за ротою зв’язку в зовсім інший кінець — в західний сектор лісу. Есесівці боронилися вперто, здавалися неохоче. Декотрі, не кидаючи зброї, похапцем нацуплювали на себе в кущах цивільне, зривали з себе нагороди та відзнаки. Протягом години мінометникам кілька разів доводилося пускати в хід гранати, іти врукопаш. Вже було поранено Йону-бессарабця, Чернишевого ординарця Гафізова і командира 2-го взводу Маркевича. Незважаючи на втрати, настрій у бійців був піднесено войовничий. Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесівських недобитків гасають, маскуючись під рядових, відомі воєнні злочинці, і Хома нахвалявся власноручно піймати хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на зло, йому попадалися самі лише єфрейтори та обер-єфрейтори. Після короткого жаркого бою мінометники поверталися з лісу тріумфаторами. Вони гнали поперед себе вдесятеро більше полонених, ніж було в роті самих бійців. Есесівці тюпали в своїй обвислій, зганьбленій уніформі, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долі. Спітнілі, зарослі, обшарпані, мов юрмища захлялих лісових волоцюг. Особливо повезло на цей раз Маковеєві:йому вдалося захопити живцем генерала, коли той, сопучи в кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний черевичок. Він так і не встиг взутись, чимчикував перед Маковеєм босий, в цивільних тісних штанях. Артилеристи жартома пропонували Маковеєві «шух не глядя»: давали йому за генерала двох оберстів з залізними хрестами. Маковей уже був зохотився на міньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця: — Не шухай, Маковею, не міняйся. Веди свого луципера сам. Подяку матимеш від «хазяїна». — Але ж він босий, — непокоївся телефоніст. — Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали. Хто взяв? Ніхто не брав. «Хазяїн» може подумати, що це моя робота. — Не турбуйся, Тимофійовичу, — заспокоїв телефоніста Хаєцький. — В мене теж один босий!.. Кат його зна, де він чобіт збувся... — Так у тебе ж єфрейтор! — Це він тільки на вигляд єфрейтор! — пояснив подоляк. — А ти перелицюй його, подивися, що там у нього під сподом.., Я певен, що це неабияка трясця!.. Ти бачиш, як він ніжно ступає своїми босими по сухому груддю? На пальцях!.. По-моєму, це якии-небудь переодягнений кох, а може, навіть гудеріап. Віхвіль яр война? — звернувся Хаєцький до «свого» босоногого бранця, що трюхикав у натовпі. Той, озирнувшись, мовчки підняв йому чотири розчепірені пальці. — Чотири роки! — вигукнув Хома. — О, то ти все пройшов, халамидникуі Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи баньками світ! Направо: «Матко, яйка!», наліво: «Матко, млека!» Звісно, коли вирушав на нас, то не думав про такий амінь! Думав, що на слабких натрапив, адже війни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад. Доводиться босоніж скакати по ко-дючій чеській землі. Скачи, скачи, волоцюго, переміряєш голими п’ятами світ, то знатимеш, який він широкий! Не влізе ні в чию пельку! — Що ти їх агітуєш? — докоряв Хомі Сагайда, крокуючи з Чернишем позад бійців, — Ти ж бачиш, вони ще до пам’яті не прийшли. — Хіба я агітую? — заперечив Хаєцький. — Я тільки тлумачу, яка то є наша правда: не чіпай, бо ради собі не даси. На автостраді вже знов було людно. З усіх кінців лісу поверталися підрозділи, розбурхані, розпалені, бадьорі. Мовби не з втомливого бою виходили, а тільки оце збиралися в бій. Гнали косяками полонених, несли якісь трофеї; голосно тріумфуючи, волокли по землі фашистські знамена. Засідлані коні з налитими кров’ю очима ще схарапуджено металися по долині, гасали по шосе. Вуздечки в квітах, гриви в стрічках... Маковей, внутрішньо здригнувшись, впізнав серед них і Шуриного коня. Запалено хропучи, він летів без своєї вершниці вподовж автостради, і сідло йому, обкрутившись на попругах, сповзло геть униз, бовталося на животі. Передавши генерала Блаженкам і забувши одразу про нього, Маковей кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда і Черниш підбігли йому на поміч. Але тремтячий, збаламучений кінь не дався їм в руки: обпаливши всіх трьох гарячим диханням, він проскочив між ними і, дзвінко виклацуючи підковами, подався вздовж автостради вперед. Внизу біля віадука медсанбатівські машини забирали поранених. «Як їх багато! — здригнувся Маковей. — Лежать па дорозі, виходять скривавлені з лісу... І, здається, більшість з нашого батальйону! Навіть комбата Чумаченка офіцери ведуть попід руки. Без кашкета. Він зовсім сивий... А когось несуть в плащ-палатці... А комусь уже копають край шляху могилу... І Шовкун іде з забинтованою головою... Що ж це таке?» Шовкун, помітивши мінометників, швидко пішов їм назустріч. Наближався, подзенькуючи медалями, забризканими ясною, ще свіжою кров’ю. Маковеєві стало неви-мовно страшно: очі Шовкуна були повні сліз. На цьому урвалось останнє здорове враження Маковея. Далі все пішло йому кошмарною круговертю, проліз тали в свідомості тільки окремі, хворобливо яскраві уламки навколишнього. Одразу світ сповнився чадом, як величезна душогубка. На рябій трофейній палатці автоматники несли Ясногорську. — Він їй вистрелив із-за дерева в спину, коли вона перев’язувала нашого комбата. Двома розривними підряд. «Хто він? Чому з-за дерева? Чому в спину?» — гарячково думав телефоніст, слухаючи бентежний гомін довкола себе, кудись поспішаючи з товаришами, плутаючись у полеглій міцній траві. Безвітряна, безповітряна спека душила його. Незчувся, як опинився в тісному натовпі і, ступаючи нога в ногу з іншими, мовчки побрів за палаткою. З кожним кроком провалювався в задушливу трясовину, чадіючи і затерпаючи весь. А перед ним поміж солдатськими пропотілими спинами ритмічно пливла піднята палатка, пропливала в туманну безвість крізь нескінченний чад, крізь іржання коней, крізь команди, що вже лунали десь на узліссях, ніби нічого й не сталося. А на палатці лежить горілиць якась незнайома Маковеєві дівчина. Розпатлана, спокійна, в порваних вінках, в зім’ятих погонах. Не вона! Пливе і пливе, гойдаючись, мов на туманних хвилях... Голова безсило хилиться набік, а чиясь рука, загоріла, подряпана до крові, час від часу поправляє її. Хто це? Чия це там загоріла рука з розбитим компасом на зап’ясті? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест через усю спину спітнілими ременями... Бреде поруч палатки, раз у раз спотикаючись, виставивши назад гострі витерті лікті, немов штовхає перед собою щось каторжно важке... Ні, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено і незручно, у вінках, які забула зняти перед боєм!.. Немає вінків, немає цвіту — саме лиш бадилля, обшурхане, прикипіле на грудях кров’ю... Лежить, як жива, неймовірно біла, неймовірно спокійна. Дивиться на Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди зупиненим поглядом. Ось-ось ворухнуться на-піврозтулені вуста, оживуть в тонкій посмішці, а рука потягнеться, щоб підвестись... «Підведись, посміхнись, дихни!... На, візьми моєї сили, моєї крові, мого повітря!» Сльози текли по щоках Маковея. Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилі долини край шляху. Яма була вже готова. Біля неї, покриті палатками, лежали вряд усі загиблі в цьому бою. Ясногорську поклали поруч з ними і теж прикрили палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з лопат, і їх скрегіт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тільки зараз збагнув до кінця все, що сталося. «Яма! Яма!!!» З жахом відсахнувся від неї, кинувся геть, відбіг з кільканадцять кроків, впав обличчям у столочену високу траву. Давши собі волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зелені столочені пасма, що були дивовижно схожі на дівочі розпущені коси-косички... Навіщо, навіщо це сталося? Навіщо він вистрелив їй у спину двома розривними підряд? І хто цей він і де в і н зараз? Чи впіймали його, чи зяищили? «Маковею, візьми мене на руки та неси по білому сві-ту!..Пронеси скрізь, де вже немає воєн, де їх ніколи не буде, де гримить музика волі...» А може, він, той, що стріляв, зараз ще десь бродить лісами, підкрадається потай до золотих міст, з нена-бистю наслухає радісний гомін народів? «Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте». «Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумію!» «Розшукай того, що стріляв із-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тоді я оживу, і прийду до тебе, і скрізь буду твоєю супутницею...» Маковея підняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та її товаришів. Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбігалися по своїх місцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробіг, розчервонівшись, Сагайда, он пробіг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пістолетом у кобуру, і щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих маків, зостався свіжий горбик землі з маленьким гранчастим обеліском: п’ятикутна зірка вінчала його. Вогка могила ще парувала, дихала з-під обеліска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрівало в цей день далеку трансільванську сопку, гріло своїм щедрим промінням і цю пірамідку свіжої, паркої чорноземлі, вирослу край шляху, на відстані гарматного пострілу від Праги. Станеться так: надвечір прийдуть на бойовище чехи і чешки з довколишніх сіл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть її червоними маками. Всю ніч стоятимуть над нею в німій присязі з запаленими свічками в руках. І все, що передумають чеські дівчата в цю травневу ніч, вже не забудуть вони ніколи. Квіти на могилі не всохнуть від спеки: замінювані кимось щодня, вони будуть завжди живі. А ще пізніш в історії полку під датою 9 травня 1945 року з’явиться лаконічний запис: «Бій у долині Червоних Маків». Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Він одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кінь з кличкою Мудрий, що десь на возі лежать його апарати і клубки червоного кабеля. — Де ж Мудрий? Мудрого йому підвів Роман Блаженко. Сам поправив сідло, сам підтяг попругу. Вже коли полк рушив своїм попереднім звичним ладом, поруч з Маковеєм опинився Черниш. Потемнілий, зарослий, не молодий уже, як раніше, а якось одразу наче постарілий. Весь — мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Міцно, ніби назавжди, стиснуті губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечі гостро підняті, наче лежать за ними втомлено складені крила. З кілометр їхали мовчки, коліно в коліно. І навіть це суворе мовчання зближувало їх. Потім якось наче ненароком переглянулись роз’ятреними, скорботними очима. «Маковею, це ти поруч мене?» «Це я, лейтенант». «Ти любив її?...» «Так». І обом раптом стало зрозуміло, що відтепер вони будуть до болю близькі й дорогі один одному, ще ближчі й дорожчі, ніж раніш, не замінимі ніким. Всю дорогу їх бачили поруч. В першому ж селі, що його проходив полк після бою, мінометники впізнали Шуриного коня. Він стояв на майдані серед гучномовців, високо піднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сідло — на місці. Радісні, галасливі, як пташенята, діти юрмилися довкола коня, навперебій хапалися за стремена, просили батьків, щоб посадили в сідло. Дорослі висаджували їх по черзі. Щохвилини в сідлі з’являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий білоголовий вершник або юна хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвінким щебетанням.