Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Ми разом відомстимо! — додав Роман.
— Чекайте, хлопці, чекайте! — зупинив їхній порив Сірко. — Про це ми поговоримо потім… А зараз сідайте, розповідайте. Я хочу знати все.
Козаки посідали до столу. На дзвінок кошового молоденький джура вніс чималий дерев’яний дзбан пахучого пінистого меду, поставив розмальовані візерунками високі череп’яні кухлі з ручками, наповнив їх.
Палій докладно розповів про їхню поїздку на Правобережжя, про свавілля Юрія Хмельницького в Немирові і його нелюдську жорстокість, про немирівську залогу і наміри турків влітку розпочати новий похід на Україну, на цей раз під Київ, про наказ кримчакам напасти на Лівобережжя, про зустріч із калмицькими послами до султана Магомета і про бажання калмицької орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя.
Сірко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тільки по тому, як у нього блискали очі і правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душі.
Палій яскраво змалював страшні картини запустіння, всенародного горя и убозтва, яке козаки бачили під час своєї подорожі. А в кінці сказав:
— Братовбивчі жорстокі війни між лівобережними та правобережними гетьманами, безперервні напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Україну, поставили її над прірвою. Здається мені, ще один удар — і вона впаде в неї… Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його своїми людьми, якщо не піднімемо з руїн міста і села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що він багато сил приклав для оборони Чигирина від турків, не розуміє цього і дбає тільки про збереження своєї влади над Лівобережжям і про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь із синів, яких він уже призначив полковниками. Бо коли б розумів, то не затримував би силоміць на лівому березі втікачів з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втікачів і палити Ржищів, Стайки, Корсунь і прилеглі села, щоб їх ніхто не заселяв… Зовсім не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбійницькі походи на Лівобережжя, щоб вивести звідти людей на свій бік і заселити його. Наш народ добровільно ніколи не піде під владу турецького султана. На жаль, Юрій не розуміє цього або ж не хоче розуміти, бо відступати йому нікуди: занадто багато крові пролив він, багато горя завдав народові своєму, щоб сподіватися на його прощення, а тим більше — на повагу і любов… Залишається одна сила, що здатна захистити Правобережжя, — Січ. Опираючись на її явну чи таємну — в залежності від обставин — підтримку, запорожці можуть і повинні відродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашої матері–вітчизни. Інакше його посядуть чужинці…
Довго всі мовчали, вражені Палієвою розповіддю. Навіть Арсен і Роман, які вже не раз чули свого товариша, які разом з ним бачили все, про що він щойно розповів, тільки тепер усвідомили, в який страшний час вони живуть і який тягар покладає життя на їхні плечі.
Нарешті, зітхнувши, Сірко підняв обважнілу голову і тихо промовив:
— Спасибі тобі, козаче, за твої щирі, правдиві слова, за твої вболівання і многотрудну подорож… Справді, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкі випробування, а серед них найтяжче — смертельну небезпеку з півдня, з боку ханського Криму і султанської Порти. Ці відвічні вороги наші уже витоптали пів–України і посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми і повинні передусім скерувати всі сили… Доки кінь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме білу шию дівчини–полонянки, доти ми мусимо міцно тримати в руках шаблі! Я стояв і стоятиму на цьому, поки й днів моїх… Тільки так! Інакше бути не може! Мине якийсь час — і знову піднімуться по всьому Правобережжю села й міста, заколосяться житом–пшеницею широкі ниви, залунає від порогів до Карпат і Полісся наша пісня і наше слово!..
— Дай Боже! — промовив Палій. — За це ми не пошкодуємо своїх сил! Наше щастя, що маємо такого військового ватага, як батько кошовий. Будемо сподіватися, що він докінчить те, що намислив і за що стояв усе життя!
— Е–е, синку, старого хвали, та з дому веди! — зупинив його жестом Сірко. — Докінчать, мабуть, інші, а мені б тільки ще хоч раз погромити супостата Мюрад–Гірея, відомстити йому за напад на Січ, за руйнацію землі нашої, за сльози люду православного!.. А головне — дати йому так по зубах, щоб відпала охота пройтися влітку з ордою по Лівобережжю!
В Арсена радісно блиснули очі. Він схопився.
— Батьку, то буде похід на Крим?.. Коли ж?
Сірко обняв козака, посадив поряд з собою.
— Розумію тебе, синку… Але не поспішай — всьому свій час!
Частина друга
«КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!»
1
Сірко вів на Крим десять тисяч запорожців. Такої кількості воїнів Січ не виставляла одночасно ніколи. В морські походи звичайно ходила тисяча або дві, в сухопутні — шість–вісім тисяч козаків. Тепер же на клич прославленого кошового відгукнулися всі, хто міг тримати шаблю в руці. А таких після турецької навали на Правобережжя з’явилося в запорозьких володіннях чимало. Хто втратив у вирі лихоліття сім’ю, хто не хотів гнути спину перед лівобережною старшиною, котра запаніла і почала притісняти свого брата–козака, той тікав на Низ і поповнював Сіркове військо.
Наступного дня після переходу на лівий бік Дніпра кошовий, замість того щоб податися прямо на південь, на Перекоп, куди по знайомих путівцях не раз і не два ходили запорожці, повернув військо на схід, до річки Молочної.
Молоді козаки дивувалися і стиха ремствували, старі мовчали, довіряючи своєму досвідченому полководцю, але теж були в душі незадоволені. Це ж не жарт — накидати такий гак! Одначе ніхто не смів перечити: в поході кошовий або наказний отаман мав необмежену владу і за непослух міг скарати на горло.
— І що собі надумав старий? — бурчав Метелиця. — Так ми, чого доброго, відмахаємо до самого Азова!
— Цить, Корнію, якщо не хочеш київ скуштувати! — шипів Шевчик, оглядаючись. — Сірко знає, що робить!
Сірко справді знав, що робив. Дійшовши до Молочної, він дав війську денний перепочинок, а потім, круто повернувши на південь, швидко попростував до Сиваша. Тепер ішли тільки вночі, визначаючи шлях по зірках і ледь примітних в темряві степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожові загони, розіслані кошовим на відстань, яку міг проглянути верхівець, пильно стерегли спокій війська.
Тому ні перекопський бей, ні тим більше хан Мюрад–Гірей не знали, що над Кримом нависла небезпека.
Запорожці вбрід перейшли Сиваш і несподівано з’явилися в Криму. При основі неширокого півострова, що глибоко врізувався в море, розбили табір. Це місце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогій, порослій травою балці нуртувало чимале джерело.
Поки запорожці напували коней, лагодили збрую і зброю та нашвидкуруч снідали солонуватою саламахою, Сірко зібрав отаманів і значних козаків на раду. Всілися півколом на траву.
— Браття отамани, молодці запорозькі, — промовив кошовий, стоячи в центрі, — ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили наші сьогодні не малі, та все ж запорука успіху військового в несподіваності нападу! Нам щастило досі, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами і вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога — на вістрі козацької шаблі, в бистрих ногах наших коней! Та ще — в твердості й мужності наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кінці Криму — до Бахчисарая, до Козлова [9]і до Кафи [10]— і знищимо все на своєму шляху… Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут і ждатиму вас рівно п’ять днів. У суботу опівдні, в час найкоротшої тіні, ви всі мусите повернутися сюди. Хто запізниться, хай покладається на власні сили і самотужки пробивається додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Івана Рога, а на випадок його смерті чи тяжкого поранення — Василя Заболотного. Козловський загін очолять Іван Стягайло та Андрій Могила. На Бахчисарай піде курінний отаман Матвій Шумило… А йому в поміч, — Сірко зробив паузу і оглянув присутніх, — Семен Палій…
