Подвійні міражі - Шевченко Наталка (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
— Ой, а хто це? — чомусь злякалася Єленчина мама.
— Це Павло Вільгельмович, — солідно пояснила Липочка. — Наш найкращий хірург…
Є таке.
— І чудова людина.
А отут, Липочко, ти прибрехала трохи.
— Ой, та ось же він стоїть! — радісно скрикнула Пилипа, щойно помітивши Штоса. Жіночка рвучко озирнулася і кинулася до нього.
— То ви є лікар Павло? Що із нею, прошу?
У Павла Вільгельмовича язик прилип до піднебіння так, гейби в роті замість слини опинився клей «Момент». І річ була зовсім не у якійсь неземній красі Єлениної мами. Чи ж і була там краса? Бозна. Але щось у шляхетних, зовсім не селянських рисах обличчя, щось в очах кольору доброї кави, червоних, як стигла вишня, і то без жодної фарби вустах, і навіть у крихітній оксамитовій родимці над верхньою губою, змусило кожну клітину його втомленого тіла ожити і затріпотіти; мов зграйка різнобарвних метеликів оселилася в грудях, і бешкетувала там, лишаючи по собі лоскітливе відчуття чогось віднайденого. Павлуша розгублено заморгав, немов чекаючи, що жіночка зникне або мара перейде. Ні того, ні іншого не сталося. Чари тривали.
Жінка була досить дорослою — скільки їй, до речі? десь не більше сорока — аби втямити, з якого це дива на неї так витріщився незнайомий дядько. І повелася дуже по-жіночому. Вона почервоніла, тремтячими руками поправила платок на голові, а, коли заговорила вдруге, тон був значно спокійнішим, а нотки — м’якшими, нижчими.
— Вона виживе, пане добрий?
— Просто Павло. Без «по-батькові», — він бачив, що вона хоче це спитати. — Я гарантій не даю, та, гадаю, так. Вчасно привезли, що й казати. Молода, здорова…
Жінка заридала несподівано, як літня злива починається. Щойно стояла, слухала його, схвильована, звісно, але трималася, і ось тобі й маєш. Нервове перенапруження. Павлові до болю й у так зболених руках закортіло пригорнути її до себе, втішити, втерти сльози з білого личка, та, розуміючи, що цим остаточно «доб’є» шоковану Пилипу, котра і без цього дивилася на них в усі очі, явно починаючи щось розуміти, він стримався. Ледве стримався, і натомість сказав:
— Маю пропозицію, пані…
— Квітослава. Можна Квітка і без «пані», звісно…
Ото назвали тато з мамою, ніби знали щось!
— Що, як нам разом спуститися на перший поверх? — щосили намагаючись бути переконливим, промуркотів Павло. — Там є кафетерій, кави вип’ємо. Зараз Єленку повезуть звідси до реанімаційної палати, вам і тут бути не можна, й поки що в палаті також, вибачте. Та ви ж точно захочете дочекатися, коли буде можна?
— Точно захочу. Ходімо.
Штос вагався. Він не хотів цікавитися грошима, не в такий момент, але й виходу не мав. Та, щойно він роззявив рота, Квітка сама полізла до чорної сумочки, позбавивши його масної необхідність говорити на цю тему.
— Ой, а гроші ж куди? Триста євро, я вірно втямила? Позичила в сусіда, він давно за мною упадає, а як почув про Єленку — хтів і більше дати.
Доки Павло боровся з гострим нападом ненависті до невідомого сусіда, кмітлива Липочка, пробурмотівши на ходу: «Я до Інеси Борисівни», побігла тішити начальницю тим, що за все заплачено.
— Ви не думайте, Павле, я не якась жебрачка. Свої гроші маю, та дрібними, а решта лежить на картці. Я її шукати, а нема ніде. Руки трусяться, в голові туман. Ну, то хай, думаю, потім віднайду. Ці вам віддавати?
Три купюри по сто євро. Ціна юного життя. Чи не вперше від часів студентства Штос відчув, що ненавидить когось — і цим «кимсь» була Інеса.
— Гроші в касу. Це нам по дорозі. Ходімте, я вас проведу.
Понад дві години вони просиділи в кафетерії «Леди». Говорила здебільшого Квітка, Павло уважно слухав, вряди-годи питаючи щось, і ці запитання чомусь надзвичайно дивували жінку. Він замовив до кави трохи коньяку, Квітка випила й дещо розслабилася. Пилипа подбала, щоб чергова медсестра їм повідомила, коли Єленка прокинеться.
— Вам ніколи не кортіло жити в місті, Квітко?
Жінка замахала на Павла руками, мов на чортяку, що вистрибнув з-під землі посеред молитви.
— Та Бог з вами, Христос з вами! Що я забула у тамтому місті? Городяни усі злі та зашпортані, димом дихають, отруту п’ють, лайном заїдають, уже даруйте на цім слові! І ніби ж то й грошенят доволі, а працюють, як воли скажені! День у день, і в будень, і в неділю Божу! З ранку до ночі, світа білого не бачать!
— А ви там, у себе, байдики б’єте?
— Е, паничку добрий, робота від роботи чимось та різниться. Я з півнями встаю, ще й на світ не займається, а, бува, вийду надвір, повітря вдихну, і руки самі діла просять. А на небо глянеш, як вранішнє сонечко встає, то і серцем, і душею чуєш, жи тебе Бозя поцілував. Ото життє, мушу вам сказати! Певно, що гаруємо тєжко, і до землі, і до маржинки, і у хаті, й на подвір’ї, влітку і взимі, та наш труд — він для здоров’я, а ваш, аби на ліки заробити. Хіба нє? Он Єленка моя сюди вчитися подалася, у нас в горах і застуд не знала, а тут їсть бозна-що, гамбургери якісь, шаурму! Що воно таке, я й не знаю до пуття. А живіт — не смітник, от і довелося біди зазнати. Якби не ви, — Квітка обдарувала Штоса ніжним поглядом, — страшно подумати, що тоді було б! Але мусите знати…
— Давайте вже на «ти».
— Щоб ти знав, — легко згодилася Квітка. — Маєш моє життє у своїй волі. Що бажаєш, загадай, я усе зроблю. Ти мені дитину врятував, то нема такого, в чому б я тобі відмовила. Скажеш вкрасти — украду, звелиш убити — уб’ю… І я не шуткую.
— А скажу «виходь за мене» — вийдеш?
Квітка сторопіла на мить, а потім залилася дзвінким дівчачим сміхом — заплющ очі, і не скажеш, що то старша жінка регоче.
— Ой, насмішив ти мене, Павле! Ото була б парочка, Мартин та Одарочка! Я тобі ось що скажу, а ти поміркуй. Я не дівка, а вдова, десять літ уже, мені заміж йти не треба за тим, що в тебе на думці, я й так можу, без попа… та не червоній! Чи не думав про таке?
— Тільки про це й думаю.
Квітослава кивнула, простягнула руку і погладила його по щоці.
— Хороша ти людина. І чоловік гарний. Приїзди-но до нас у гості, та ось хоч на святе Різдво, і не вчуєшся, як настане. Я тобі такий бануш зварю з білими грибами — і ложку з’їси, і казан. А ще бринзою своєю пригощу, то почуєш, як співають гори! Приїзди, ми ждати будемо — і я, і Єленка, вона, мо, свого хлопця привезе, славно відсвяткуємо!
— Я приїду, згода. І гостинців привезу… ти шампанське любиш?
— Нє. Донька любит деколи, а я те не п’ю. А ти вино полюбляєш? Гаряче, домашнє, із гірськими травами?
Штос кивнув, дивуючись, що не залив слиною усю стільницю. Образ Квітки у гірському строї, що подає йому глиняне горнятко із паруючим червоним вином, окопався в його уяві міцно і на совість, як солдат у траншеї. От і добре. Давненько він відпустки не брав, подумав Павло, уявляючи, як піде з цим до Інеси, і що почує у відповідь. Арманд буде тиснути на те, що немає кому працювати, і на те, що він, хай там як, оперувати без грошей права не мав. А якби? А раптом? — верещатиме Інеса. А він тихо скаже…
Це ж святе Різдво.
Точно. Так і скаже. Треба ж подивитися, як в Інеси очі із орбіт випадуть. І нічого вона йому не зробить, на хвіст солі насипле… Бо насправді працювати є кому, авжеж, однак лікарі, як він, на дорозі не валяються. Це усі визнають.
— Вибачте, — Штос замріявся і не помітив, як до їхнього столику підійшла Липочка. — Подзвонили з реанімації. Єленка отямилася, хоче маму бачити. У вас є дві хвилини.
Квітослава аж підскочила. На очах виступили щасливі сльози.
— Ти зі мною? — спитала вона. Павло кивнув, узяв її за руку.
— Я з тобою.
І обоє зрозуміли, що йдеться не лише про візит до реанімаційної палати.
Вони знову були в тій комірчині. Усі. Сиділи уздовж стін на дерев’яних лавах, збентежені, збурені, спантеличені, радісні, просякнуті спогадами про інший вибір чи інший вимір. Кожен з них змінився, хтось невловимо, у серці, а хтось — і на виду. Пострункішала і посмутнішала Ксеня, хмарилося на чолі в Геннадія, тяжко він розмірковував про щось, а поруч із ним безнадійно і якось покірно плакала Юля. Павло Штос, навпаки, звеселився, підбадьорився, виглядав значуще, наче сизий качур посеред ставка. Ліда, теж замислена, попри це не мала уже в очах холоду смерті; а з-під хустки, усім на диво, вибивалися пасма каштанового волосся. Влада і Бобир, єдині з присутніх, жваво про щось перемовлялися, Юрко обіймав дівчину за плечі, а вона чіплялася за нього, як за скелю посеред бурхливого моря. Мойра засідала за столом, Інгольв у подобі водія стовбичив біля дверей, наче чатовий. Ліду лякати не хоче, зрозуміла Мойра. Ну та пусте, зараз вона налякає всіх гуртом. Ото буде втіха!
