Нова стара баба - Денисенко Лариса (электронные книги бесплатно TXT) 📗
Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра робить це. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, – а може, я так налякався, що після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по коротко обстриженій голові. А що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі подруги – стерви та хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.
Я ридаю, потім гикаю, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом. Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться в сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це неприємне видовище.
– Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?
– Я випадково, – втискую пару слів у свої щирі ридання. – Я випадково, але ж ти не віриш мені-і-і-і-і.
Це я навмисно так сформулював: «Ти не віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти у тому, що вона мені вірить.
– Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга.
Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення. Ку-ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю й розумінням одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука – жіноча солідарність. Про неї також писалося у «Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв’янського, Проханова та Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.
Рудий осоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг із хати. А ми залишилися вдвох, якщо не брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.
– Чому ви не можете ужитися разом? – питає мене Міра, запарюючи каву.
– Він приховує від мене своє ім’я, тобто відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських вчинків, – намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків із Рудим. – Я маю знати, із ким живу, – спокійно додаю я.
– Але ж він мій брат, тобі мало мого слова? Ти живеш із моїм братом, він складна, однак добра й порядна людина. – Міра підперла рукою щічку й через це зараз схожа на малу дитину.
Цей козел – «добра людина»? Зрозуміло, чому вона так каже і захищає його. Вона ж його сестра. Навряд чи сестри визнають своїх братів козлами задля того, щоб підтримати когось стороннього. Хай вона має його за добру людину, припускаю, що він не робив їй зле. Хоча він за часів моєї присутності у цьому домі й поводиться наче козел-рецидивіст, та, може, для неї він робить винятки й не поширює на свою рідну сестру свій неприхований «козлізм». Це я так думаю, думаю про себе, але ж мені потрібно щось сказати, і я кажу:
– Мені важливо знати, як звуть людину, інакше у мене не налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі наміри вилітають у трубу.
Я зітхаю. Взагалі вигляд у мене, як у обпаленого вогнем метелика, котрий припхався до лікаря Айболіта на консультацію.
– Розумієш, Еріко, – Міра наближає до мене своє виразне обличчя й шепоче: – Рудий по-особливому ставиться до оприлюднення свого імені. Ну, така у нього примха. А ще в нього проблема з фотокартками.
– Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш відомий Квентін Тарантиненко? – цікавлюся я.
– Ні, – хитає головою Міра. – Хочеш, розповім тобі про нього?
Ще б пак, люба. Як же мені кортить наблизитися до таємниць цього відчайдушного створіння на прізвисько Рудий.
Виявляться, що Рудий вірить у вуду. Якщо ви не здогадуєтеся, що це, то я поінформую вас, я, на відміну від сучасного покоління ледарів, дуже начитаний хлопець. Це такий африканський культ. Таке собі чаклунство. Діє простіше, як кажуть росіяни, за парену ріпку. Зараз навчу. Береш фотокартку свого ворога чи робиш ляльку, схожу на твого ворога, і встромляєш в око фотокартці чи в серце ляльці голку. Треба ще щось замовляти, здається, а може, й не треба, достатньо тупо злитися. Голка протикає плоть, от і все, твій ворог – небіжчик або каліка (здається, я попався, на кухні, на стіні, висить ота венеційська лялька, до мурашок по шкірі схожа на мене у жіночому втіленні, треба сховати, поки не пізно… А може, уже пізно?).
– Міро, як ти думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку, адже вона трохи схожа на мене, а ми з ним у сумнівних стосунках, таких собі напружених…
Міра закрутилася по кухні дзиґою.
– Припини таке казати про мого брата, Еріко, мої друзі, а ти – моя подруга, для нього святе!
Ти бач, яка сувора. Святе для нього – її друзі. Боже мій, яка Міра наївна, дівчисько. Прости мені, Господи: усе ж таки Рудий – козел. Я живу в домі зі скаженим вудистом та його сліпою сестрою, може, то він її зачаклував, а тепер забирає її іграшки і бавиться на самоті, підхихикуючи (що я верзу, нісенітниця якась). «Люди, ви – тварини», – здається, що так звучатимуть у перекладі українською слова нині емігрантки, а колись відомої російської акторки з вічно готовим до плаксійства ротом – Олени Соловей. «Люди, ви – тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він – козел. І не треба плутати козла із цапом. Це – різне.
Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить у погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергію і можуть випити все до останньої енергетичної краплини (до речі, непогано було б перевірити у цьому сенсі Рудого, у мене є певні сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити – ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «фен-шуй». Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих лексемах матюків та матюкливих часток. Треба здибати Рудого з мамою, бачу, їм є, що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих. Чудова парочка: бик та ярочка.
Але що каже Міра? Слід заспокоїтися й зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих вчинків братика.
– Рудий що, розуміється на вуду? – недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я наляканий.
– Не зовсім, – каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець. Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім’я, а також слідкує, до яких рук потрапляють його фотокартки. – Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його називають диваком.
Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього у двох літерах, але який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що у нас їх багато. Ми трохи мовчимо.
– А що, – питаю її я, – у нього вже були інциденти?
– Інцидентів у нього було до біса, – трохи втомлено каже Міра.
– Е-е-е-е, – заїкаюся я. – Але ж він, е-е-е-е, начебто більш-менш живий, і цього, е-е-е-е-е, у міру здоровий, ну, голова його повна волошок, однак то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення, – відразу виправляюся я під загрозливим поглядом Міри.
– У нього немає закордонного паспорта, – чомусь каже Міра.
– Двісті доларів – і завтра буде, – радісно кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним.
– Ти не розумієш, Еріко, – каже Міра. – Ти не розумієш.
Вона мовчить і вдивляється в темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди.
