Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Ми сиділи на підлозі, важко дихаючи від зусиль, і я зуміла видихнути йому подяку за те що врятував мене. Думка про те, що я могла залишитися зачиненою у кімнаті із тим вбивчим вітром була моторошною. Я була цілком певна, що то був той самий вітер, який поривом гасив вогонь у нашій повітряній кулі. Зараз було очевидно, що його наслали, саме із такою метою. І я здогадувалася, що вітер, що ніс нас над Логрою також був надісланий за допомогою чарів. Він виник не тому що бар’єр впав, як я раніше думала, і він не випадково приніс нас до столиці. Він мав на меті принести нас саме сюди.
Я почала говорити про це і Ого знову кивнув. Він вже здогадався про це. Ми могли чути як він все ще б’ється з того боку дверей. Тоді ми почули що він перестав. Ми чули тріск меблі та брязкіт столових приборів, коли зламані частинки падали на підлогу. Тоді настала тиша. Це був розлючений вид тиші.
- Він зрозумів, що не спіймав нас, - прошепотіла я. – Побігли!
Ми побігли з усіх сил униз, нескінченними коридорами та сходами. Ми не мали жодної уяви куди ми біжимо чи куди поділися інші, ми просто бігли. Я боялася, що цокання наших ніг о дерев’яні сходи видасть нас, але здавалося, що вітер згубив нас або здався. Я майже засміялася з Ого, який біг поруч. Вітер жбурнув пиріг у його волосся і він був заляпаний кондитерськими пластівцями. Він зовсім не був схожим на принца. Він побачив мою посмішку та взяв мене за руку та, маю сказати, ми побігли вдвічі скоріше, бо його довгі ноги розтягувалися на повну.
Ми побачили пір’я одночасно. Воно лежало на підлозі перед нами: одна з зелених пір’їнок Грін Гріта лежала назовні за здоровенними дерев’яними дверми.
- Мабуть, їх усіх здуло сюди, через ці двері, - пропихтів Ого.
Думаю, я очікувала знайти їх усіх там, за дверима, у іншій великій кімнаті, чи навіть у підземеллі. Натомість, ми виявили, що опинилися у гарному маленькому мощеному дворику, оточеному білими стінами палацу. На нього виходило декілька вікон на горі, але вони були щільно зачинені віконницями. У центрі був видовжений прямокутник із водою, що дзюрчала, у кожному куті були розміщені кипариси, як темні олівці. У дальньому кінці був свого роду фонтан - високий скульптурний кам’яний блок – який живив каскад води, що дзюрчала миролюбно.
Там було настільки несподівано спокійно, а ми були настільки захекані та налякані та вкриті кондитерськими наповнювачами, що я почувалася наче порушник у сакральному місці. Думаю, Ого почувався так само, бо повернувся, щоб іти геть. Тоді я помітила смугу сонячного світла на поверхні.
- Благословення! – видихнула я. – Тут інші Грін Грітові пір’я. – Сонце освітило їх, плаваючих та гойдаючихся, на тому місці, з якого починала падати вода.
Ми побігли до того місця де починала текти вода та подивилися на пір’я, що гойдалося майже під водограєм, який височів над нами – чудове переплетіння гнучких, рухливих істот. Вище нагорі, були гігантські морські коники, що підтримували фігури: пташки, дракона, великого кота та крилатого бика – чотирьох хранителів нашого світу. Вода виливалася униз з отвору у роті величезної рибини, яку вони усі тримали. Але пір’я, що падало майже униз на глибину, взагалі не було забризкане бризками, що було дивним.
- Що тут відбувається? – запитав Ого. Я не знала. Ми обійшли фонтан ззаду, ніби там могла бути відповідь. Але там відповіді не було і ми прослідкували назад. Тепер я починала дуже хвилюватися за Тітоньку Бек і мого батька та за всіх інших. Я також була нещасна, бо починала думати, що ми можемо ніколи не знайти їх.
Тиск на задню частину моїх ніг та жилаве крутіння біля моїх колін одразу ж підбадьорило мене.
- О, Плаг-Аглі! – закричала я. – Я думала той жахливий вітер добрався до тебе! – Пульсуюче, муркочуче муркотіння, “ще чого!” свого роду плювок, замість відповіді. І раптом я стала почуватися значно безпечніше. – Здається, він хоче щоби ми хлюпнулися, - сказала я Ого, коли Плаг-Аглі легесенько підштовхнув мене до краю води.
Ого стрибнув усередину та допоміг мені спуститися. Вода лише покривала його щиколотки, але мені була по гомілки. Ми побрели до пір’я і Ого встромив його до свого пояса. Тепер їх у нього було чотири. Але що ми повинні робити далі? Це була загадка. Ми подивилися назад вздовж води, що дзюрчала.
- Їх не могло усіх занести сюди, - сказав Ого. - Тоді б тут залишилося більше їхніх слідів. – Він посміхнувся. – Як фруктове желе, що розмазане по твоєму платтю, ззаду.
Як він міг сміятися, коли ми були у такій халепі, що скоряла мене. Я майже нагадала йому, що Регент вб’є його, якщо дізнається, що він тут. Натомість, я сердито сказала, що йому слід засунути його велику кондитерську голову під водограй.
- Тьху! – сказав він, коли помацав своє волосся, та послухався мене.
- Ш-ш! – сказала я йому, коли він заорав від крижаного холоду.
Він докірливо подивився на велику рибину.
- Вам не здається, що лосось Вашого розміру міг би зробити нам ласку, підігрівши воду.
- Звідки ти знаєш, що це лосось? – запитала я, але насправді не хотіла чути відповідь, тому що те, що він сказав, смикнуло щось на задвірках моєї пам’яті і змусило подумати про пір’я з зовсім іншого боку. А що, як вони впали не випадково? Міг Грін Гріт залишити їх навмисно? Я дивилася як вода падає каскадами з рота рибини, ніби маленький водопад. – Гадаю, ці пір’я є напрямками, - сказала я.- Грін Гріт вказує нам шлях.
Ого витріщився на мене.
- Шлях до чого?
- Звідки я знаю? – зітхнула я. – Я лише Мудра Жінка – що навчається. Але я збираюся вибратися на водопад. Підсади мене. – І він допоміг мені видертися на зайця, що біг.
Шлях нагору був слизьким – висота була розміром зо три Ого. Фонтан, можливо виглядав гарним, але усе було вкрите товстим шаром слизу, що утворився від води. Це було трохи схоже на сходження по горі з жаб’ячої ікри. Вода весь час ляпала по верхів’ю моєї голови, але припускаю, що вона змила фруктове желе. Я підтягувалася нагору за допомогою кам’яних хвостів та грив, ратиць та оленячих рогів. На горі я обвила рукою котячу шию та подивилася навкруги. Не було нічого окрім іншого куту зору на те саме. Що я робила нагорі, наскрізь промокла і нічого не вимальовувалося?
Я подивилася у обличчя коту і – я більше не знаю чи це правда – я могла поклястися, що Сонце спалахнуло у його вологих, кам’яних очах і перетворило їх у точнісінько зелено-блакитні очі Плаг-Аглі, і вони обернулися, щоб зазирнути позаду мене, у великий рот рибини. За водою, що текла гладенько, наче атлас, понад її губами, були сходи, що йшли униз у темряву.
Я помахала Ого та жестом вказала на рибину, щоб показати йому, що я роблю, тоді я вповзла у рот. Я могла стояти майже у повний зріст. Вода, що забиралася через край, займала там майже весь простір. Я повинна була стискатися повз неї, по вузькому слизькому простору. Я просувалася повільно: було дуже легко перехилитися разом із водою через край. Пробравшись повз, спускатися униз сходами стало легко. Вони йшли за спіраллю униз та униз та униз. Я повинна була бути набагато глибше ніж висота фонтана, але я могла бачити шлях досить ясно у сіруватій темряві. Це повинно було бути попередженням. Що за світло могло бути тут, так глибоко унизу?
Тоді така сильна, наполеглива туга за Скарром та домом прокотилася по мені, що я мала зупинитися на хвильку і опертися о холодні стіни. Я могла відчувати запах моря: солоний, водоростяно-молюсковий різкий запах моря, яке ніколи не було занадто далеко, де б ти не знаходився на Скаррі. Я стряхнулася, щоб звільнитися від туги за домівкою і пішла униз. Я, мабуть, не могла відчувати запах моря так глибоко всередині острова.
Зовсім скоро після цього, сходи закінчилися. Світло прояснилося так швидко, що я осліпла на хвилину і могла ледве бачити кімнату, схожу на печеру, в якій я знаходилася, або чоловіка, що сидів посередині. Якусь божевільну мить я думала, що то був Ого. Щось у його обличчі було схожим на Огове. Але потім я побачила, що він був значно старший за Ого і, ще гірший, я бачила його дивну, пульсуючу ауру, що була схожа на ореол отрути. Він мені щось нагадував. Медузу? Ні. Він був як губка – шукаюча, досліджуюча губка – що всмоктує усе що їй потрібно.
