Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (бесплатные книги полный формат txt) 📗
А втім, не дуже мені й хотілося пояснювати. Вже хоча б тому, що в мене раптом жахливо розболілася голова. Я не міг діждатись, коли та каналія місіс Антоліні принесе каву. Це мене страшенно дратує — я маю на увазі, коли кажуть, Що кава готова, а насправді вона ще не готова.
— Голдене… Дозволь поставити тобі одне коротенькі й досить банальне педагогічне запитання: ти не думаєш, що на все свій час і своє місце? Не думаєш ти, що коли хто-небудь почав розповідати про батькову ферму, то повинен доказати про неї до кінця, а вже тоді заводити про дядькові залізні шини? Або коли вже його так хвилюють дядькові шини, то чи не краще йому з самого початку обрати цю тему, а не ту, про ферму?
Я не мав великого бажання ні думати, пі відповідати. Боліла голова, і взагалі я почував себе препаскудно. Сказати правду, у мене й живіт болів.
— Звісно… Ні, не знаю. Мабуть, він так і мав би зробити. Тобто він мав би зосередити увагу не на фермі, а на дядькові, коли вже це його так цікавило. Але я хочу сказати ось що: здебільшого й сам не знаєш, що цікавіше, поки, не почнеш розповідати про таке, що тобі менш цікаве. Іноді тут уже нічого з собою не вдієш. Але я гадаю, що коли хто-небудь почне цікаво розказувати й захопиться, то не треба принаймні йому заважати, нехай вибалакається. Я люблю, коли розповідають захоплено. Це ж добре! Просто ви не знали нашого вчителя, містера Вінсона. Часом він міг довести вас до сказу, він і весь отой триклятущий клас. Розумієте, всю дорогу товче й товче: мовляв, узагальнюйте, спрощуйте… А хіба можна все узагальнювати й спрощувати тільки через те, що комусь так хочеться? Ні, ви того типа, того містера Вінсона, не знали. Він, звичайно, розумний, начитаний, але одної клепки в нього не вистачає, це зразу видно.
— А ось нарешті й кава, джентльмени! — сказала місіс Антоліні, вносячи тацю з чашками, печивом і таким іншим. — Тільки не дивись на мене, Голдене! У мене на голові таке робиться!
— Здрастуйте, місіс Антоліні! — кажу. Я хотів був устати, але містер Антоліні схопив мене за курточку й потяг назад. У місіс Антоліні вся голова була в отих залізних трубочках для завивки, губи не підведені й т. д. Вигляд вона мала справді не дуже привабливий. Стара якась.
— Я вам усе тут залишу, а ви вже самі пригощайтеся, — каже. Вона відсунула вбік батарею склянок на курильному столику й поставила тацю. — Як там твоя мама, Голдене?
— Нівроку, дякую. Я, правда, вже давно її не бачив, але востаннє…
— Любий, якщо Голденові буде щось потрібно, то все у шафі. На верхній полиці. А я лягаю спати. Бо вже з ніг падаю, — .сказала місіс Антоліеі. Це й по ній було видно. — Хлоп'ята, ви постелите собі самі?
— Ми все зробимо самі. Іди лягай спати, — промовив містер Антоліні.
Він поцілував її, вона попрощалася зі мною і пішла до спальні. Вони завжди цілувалися при людях.
Я випив півчашки кави і з'їв половинку печива, твердого, як камінець. А містер Антоліні знов налив собі, каналія, віскі. Я помітив, що він його майже не розводить. Якщо містер Антоліні не стримуватиметься, то стане справжнім алкоголіком.
— Тижнів два тому я обідав із твоїм батьком, — раптом каже містер Антоліні. — Він тобі не писав?
— Ні.
— Але ти, звісно, знаєш, що він дуже турбується за тебе?
— Та знаю. Звичайно, знаю, — кажу.
— Видко, перед тим, як мені подзвонити, він саме одержав якогось довгого, досить тривожного листа від колишнього твого директора про те, що ти зовсім не хочеш учитися. Що прогулюєш школу, не робиш уроків. Одне слово, взагалі нічого…
— Та нічого я не прогулював! Нам не дозволяли пропускати уроки. Інколи, правда, не ходив на деякі предмети — на ту ж таки усну мову, про яку я вже розказував, але загалом я нічого не прогулював.
Неохота було заводити з ним дискусію. Після кави живіт трохи перестав боліти, але в голові так само тріщало.
Містер Антоліні закурив ще одну сигарету. Смалив він, як скажений. Потім знов озивається:
— Щиро кажучи, я не знаю, що тобі й порадити, Голдене.
— Розумію. Зі мною важко розмовляти. Я знаю.
— У мене таке враження, ніби ти падаєш у якусь страш-пу-страшну прірву. Слово честі, й сам не знаю… Ти мене слухаєш?
— Слухаю.
Видно було, що він напружено міркує, намагається зосередитись.
— Може навіть, ти докотишся до того, що в тридцять років невилазно сидітимеш у якомусь барі й ненавидітимеш кожного, хто скидатиметься на колишнього футболіста з університетської команди. А може, навпаки, станеш вельми освіченим і ненавидітимеш людей, які неправильно розмовляють. Чи, може, осядеш у якійсь конторі й жбурлятимеш скріпками в стенографістку, що сидітиме навпроти. Хтозна. Ти взагалі хоч розумієш, про що я кажу?
— Розумію, аякже, — відповідаю. Я його справді розумів. — Тільки ви не маєте рації щодо того, нібито я всіх ненавидітиму. Колишніх футболістів, і взагалі. їй-богу, не маєте. Я ненавиджу зовсім не всіх. Бува, зненавиджу когось, а потім і відійду, — як-от, скажімо, отого Стредлейтера з Пенсі чи отого другого, Роберта Еклі. Бувало, я тих хлопців ненавидів, ніде правди діти, але це ніколи не тривало довго. Ось що я маю на увазі. Потім, коли їх день-два не побачиш — не зайдуть до тебе в кімнату чи не зустрінеш у їдальні,— мені їх уже навіть бракує. Розумієте, якось аж бракувало їх.
Містер Антоліні хвилю мовчав. А тоді підвівся, поклав у склянку ще шматочок льоду й знову сів. Видно було, що він задумався. Як на мене, то краще б він до цієї розмови повернувся завтра вранці, а не-зараз. Та йому не терпілось побалакати зараз. Людям завжди кортить побалакати саме тоді, коли тобі не хочеться.
— Ну гаразд. А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені й не пощастить висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти все гарненько собі обміркуєш. Але все ж таки послухай, що я тобі скажу. — Він знову спробував зосередитись. Потім промовив: — Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати. Ти стежиш за моєю думкою?
— Так, сер.
— Правда?
— Правда.
Містер Антоліні встав і долив собі ще віскі. Потім знову сів. І довго мовчав.
— Не хотілося б тебе лякати, — промовив нарешті він, — але я добре уявляю, як ти благородно жертвуєш собою задля якої-небудь нікчемної справи. — Він дивно глянув па мене. — Скажи, ти прочитаєш уважно те, що я тобі напишу? І збережеш?
— Так, звичайно, — відповідаю. І я виконав свою обіцянку.
В мене й досі є той аркуш, що його тоді дав мені містер Антоліні.
Він підійшов до письмового столу в другому кінці кімнати й навстоячки написав щось на аркуші паперу. Потім вернувся з тим аркушем у руці й знову сів.
— Хоч як дивно, але ці слова сказав не поет. їх написав психоаналітик на ім'я Вільгельм Штекель. Ось що він… Ти мене ще слухаєш?
— Звичайно, слухаю!
— Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій— що вона прагне покірно жити задля своєї справи».
Він нахилився й подав мені аркуш. Я відразу прочитав ті слова ще раз, тоді подякував і сховав аркуш до кишені. Все ж таки він добрий чоловік — так переймається моєю бідою… Це дуже мило з його боку. Але зосередитись я, на жаль, ніяк не міг. Слухайте, я раптом відчув себе жахливо стомленим!
А от містер Антоліні, здавалося, анітрохи не стомився, Проте він уже добряче випив.
— Настане, думаю, день, — каже, — коли тобі доведеться вибирати свою стежку. Й відразу треба буде на неї ступати. Негайно. Ти не матимеш права зволікати жодної хвилини. Ти — ні.
Я кивнув головою, бо він дивився мені просто в очі. Але я не зовсім розумів, про що він каже. Я трохи здогадувавсь, однак певний не був. Страшенно почував себе стомленим.
