Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
У мене з'явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми від них пахло свіжою смертю.
Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…
Я здобув лише один кусень хліба.
Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.
І скрізь кружеляло вороння.
Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.
Я ліг поруч.
І ми лежали так ще тисячу років.
Різниця між нами була лише в тому, що їй вже було добре…
Потім було різне, до якого мені стало байдуже.
Я воював у штрафбаті, відсидів у Печорському таборі, смертельно хворів, наривався на ножі. Але чомусь завжди виживав я ж був щасливчиком і, як завжди, приносив усім удачу!
Всім.
Крім неї…
Навіть комендант нашого табору після зустрічі зі мною пішов на підвищення. Тоді за мною й закріпилось прізвисько Біт Бой.
Вперше я почув це ім'я щодо себе від бригади жінок, яка працювала поруч із нами на лісоповалі.
Він щасливчик Біт Бой!
Так чи приблизно так пролунала репліка, котра пронизала мене електричним струмом. Хтось із цих сірих, виснажених, зневірених тіней міг знати героя нетутешніх грінівських оповідань!
Я завжди знав істину свого невідомого вчителя: якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.
Такий кущ постав переді мною посеред лютої зими і розпиляних соснових щогл. Хто міг знати про Біт Боя, міркував я в гарячці, зберігаючи в собі і смакуючи, мов вино, той несподіваний аромат свіжих квітів посеред зими.
Я знову, як вчила моя дорога дівчинка, опинився «не тут», і лещата, котрі тепер стали невід'ємною частиною моєї грудної клітки, ще раз послабили свій тиск.
Можна лише уявити, яким було здивування і якої глибини біль, коли я дізнався, що тут, в таборі, на його жіночій частині, перебуває та, у кого було стільки незвичайних імен. Ассоль. Таві Тум. Моллі. Дезі.
Але в одній особі її звали просто Ніна. Ніна Миколаївна Грін. Дружина мого так ніколи і не побаченого вчителя...
І вона була тут! В цьому мороці. В цій знавіснілій «каперні», куди не досягає жоден човен і жодне живе слово.
При першій же нагоді (наша бригада пиляла дрова, а жінки збирали і зносили їх докупи) я знайшов спосіб заговорити з нею, хоча мій язик в шанобі прилип до піднебіння.
Якби не вертухаї так ми називали наглядачів, я мав би припасти на коліно і поцілувати край її куфайки. Але вона все зрозуміла і без цього!
Стільки років я йшов до того загадкового Гріна, але знайшов його в образі цієї жінки з відкритим і добрим обличчям, яку звинувачували у «посібництві німецьким окупантам». Вона також була з тієї невеликої людської зграї, котра вміла жити «не тут».
Поволі, уривками я дізнався про все, що мене цікавило. І реальність співпала з моїм уявленням, тільки вона була ще прекраснішою і більш трагічною. Про все це ви можете дізнатися й самі, якщо захочете... Дивним було те, що, мандруючи країною, я ступав його слідами, але потрапляв у них на два-три кроки пізніше. Якби не ці два-три дні розбіжності в часі, я б міг познайомитись із ним, бути поруч і, можливо, чимось допомогти. Принаймні показати, що він не сам… …Протягом всіх тих років я чув до себе запитання: «Де ти?» Так запитували випадкові супутниці, котрі траплялись на моєму шляху, і нечисельні друзі. Майже таке запитання чув від свого різношерстого начальства на безлічі виробництв, де працював. Так питали сусіди, управдоми, робітниці ЖЕКів, кондуктори, міліціонери, продавщиці, клерки, вахтерки, діти. Навіть моя канарка Царство їй Небесне! часом дивилася на мене своїми оченятами з тим же німим запитанням: «Де ти, де ти, де ти?»
Увесь світ ніби зговорився питати мене про те саме, докоряючи відсутністю в активному суспільному і особистому житті. А я не міг пояснити, що, попри всі проминулі роки, я все ще лежу ТАМ поруч зі своєю коханою. Я і досі лежав би на тій дорозі, якби…
…Він знову надовго замовк. І я більше ні про що не могла питати лише терпляче чекала. Принишкла, мов археолог, який, розкопуючи Давню Трою чи шукаючи золото інків, нарешті наштовхнувся на елемент безцінної знахідки і боїться копати далі, аби не зіпсувати її. І цією знахідкою була я сама…
Він поглянув на мене, помітив моє хвилювання і вперше посміхнувся, продовжуючи розповідь.
…якби не зустрів цю дівчинку тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була вражаючою!
З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була схожа на Марію.
У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того, як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.
Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.
Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:
Вам погано?
І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а головне те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх шістнадцяти...
Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям часто буває погано.
І все ж таки запитання пролунало саме так.
І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:
Так, мені погано…
Чому?
Тепер я знав надто багато різних відповідей.
Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев'яти-десяти років.
А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:
Тому що мені тісно…
Вона простягнула руку, поклала її мені на груди зліва, на серце і просто запитала:
Тут?..
Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.
Певно, вона знала і про це.
Але в її жесті я почув: «Тісно тут чи в світі?»
А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».
…Тепер у мене є втіха спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна у мене стискається серце.
Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко навчитися жити «не тут»! А це означає мріяти, вірити і... любити.
Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:
Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?..
Частина друга
